З древньою седнівською землею історія пов'язала кілька поколінь відомого козацько-старшинського роду Лизогубів. До цієї розгалуженої династії належали державні, політичні, громадські діячі та військові, які відігравали помітну роль в історії України. Особливо треба відзначити благодійництво цієї родини. Лизогуби будували церкви, робили значні вклади до храмів Чернігова та Києва, запрошували визначних майстрів і тим самим сприяли розвитку української архітектури, надавали значну допомогу видатним діячам української культури. Життя та діяльність багатьох членів цієї відомої родини тісно пов'язані з історією Чернігово-Сіверського краю, хоча походила вона з Правобережної України.
Родоначальник - козак Кіндрат Іванович Лизогуб мешкав у селі Гельмязів (нині - Золотоніського району Черкаської області). Кмітливість, сумлінне ставлення до служби та військовий хист дали змогу його синам Івану та Якову отримати полковницькі уряди. У 1661 р. Іван Кіндратович Лизогуб очолив Уманський полк, а його молодший брат Яків Кіндратович 1662 р. посів уряд канівського полковника. За дорученням гетьмана І. Брюховецького Я.Лизогуб їздив до Москви, де отримав від царя дворянство "за многие службы" . Пізніше він служив у гетьмана П.Дорошенка, був полковником, наказним гетьманом, генеральними осавулом у правобережному козацькому війську, а згодом перебрався на лівий берег Дніпра, оселився поблизу Конотопу на Чернігівщині й поринув у господарські справи 2. Згодом він прибрав до рук орні землі, сіножаті, лісові масиви навколо Конотопа. За переказами старожилів, об'їжджаючи нові угіддя, він "ставил на могиле свой намет (палатку) и распоряжал на месте свое хазяйство; а могила, где ставился намет, с тех пор и зовется - Лизогубиною могилой"3. Протягом майже десяти років Я.Лизогуб стояв осторонь військових справ, займався зміцненням власного господарства, скуповував землі та млини на берегах Сейму.
Родоначальник - козак Кіндрат Іванович Лизогуб мешкав у селі Гельмязів (нині - Золотоніського району Черкаської області). Кмітливість, сумлінне ставлення до служби та військовий хист дали змогу його синам Івану та Якову отримати полковницькі уряди. У 1661 р. Іван Кіндратович Лизогуб очолив Уманський полк, а його молодший брат Яків Кіндратович 1662 р. посів уряд канівського полковника. За дорученням гетьмана І. Брюховецького Я.Лизогуб їздив до Москви, де отримав від царя дворянство "за многие службы" . Пізніше він служив у гетьмана П.Дорошенка, був полковником, наказним гетьманом, генеральними осавулом у правобережному козацькому війську, а згодом перебрався на лівий берег Дніпра, оселився поблизу Конотопу на Чернігівщині й поринув у господарські справи 2. Згодом він прибрав до рук орні землі, сіножаті, лісові масиви навколо Конотопа. За переказами старожилів, об'їжджаючи нові угіддя, він "ставил на могиле свой намет (палатку) и распоряжал на месте свое хазяйство; а могила, где ставился намет, с тех пор и зовется - Лизогубиною могилой"3. Протягом майже десяти років Я.Лизогуб стояв осторонь військових справ, займався зміцненням власного господарства, скуповував землі та млини на берегах Сейму.
Поверненню Я Лизогуба до активної військової діяльності сприяла зміна політичної сиитуації: після укладення у 1686 р. угоди про "вічний мир" з Річчю Посполитою, Росія активізувала свої зусилля на півдні. У 1687 р. році відбувся похід об'єднаного російсько-українського війська на Крим, в якому узяв участь і Я.Лизогуб. Через низку причин Кримська кампанія 1687 р. виявилась дуже невдалою. В усіх негараздах московський уряд звинуватив гетьмана Івана Самойловича, який був заарештований і засланий до Сибіру.
На козацькій раді, що відбулася 25 липня 1687 р. на р. Коломак (ліва притока р. Ворскли), на кордоні Гетьманщини, старшина запропонувала обрати новим гетьманом України генерального осавула Івана Степановича Мазепу. Невдовзі були підвищені у своїх рангах представники козацької верхівки, які підтримали І.Мазепу. Яків Лизогуб посів уряд чернігівського полковника замість Григорія Самойловича, заарештованого разом з батьком. За вірну службу новий гетьман наділив Я.Лизогуба селом Соснівка, а після другого Кримського походу 1689 р. надав йому села Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнилушу (тепер Лебедівка), Соколівку.
І.Мазепа спирався на старшинську еліту, залучав до свого оточення заможних та освічених людей. У чернігівському полковнику він вбачав людину досвідчену не тільки у справах військових, а й у дипломатичних, довіряв йому виконання особливих доручень. У 1689 р. Я.Лизогуб був серед чотирьох полковників, які супроводжували гетьмана до Москви, куди той приїхав з великим почтом представитися царям Івану та Петру Олексійовичам.
Однією з головних засад першого етапу гетьманування І.Мазепи було підтримання добрих стосунків з Москвою. Він активно допомагав Петру І у боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства у 90-х рр. XVII ст. Як відомо, протягом XVII ст. українські землі потерпали від рейдів войовничих кримчаків, які руйнували міста та села, збирали багату здобич: "Татары не оставили свои попытки делать, они и в сем 1694 году, так же при окончании зимы, на сырной неделе, напали на села и деревни около Перясловля, и, побрав много людей в полон, через оплошность переяславского полковника, с тем возвратились обратно"4. У вересні того ж таки 1694р. за наказом І.Мазепи був здійснений похід проти татар. Скориставшись з того, що головні сили татарського війська вирушили в Угорщину, 20-тисячне козацьке військо під орудою Я.Лизогуба, який на час кампанії був призначений наказним гетьманом, пішло на Буджак, вглиб татарських поселень: "Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю ("паланку") і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич" 5. Але ця перемога докорінно не вплинула на результати боротьби з татарами, адже "козацькі походи на турецько-
татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини і Криму" .
Навесні 1695 р. відбувся перший Азовський похід. У ньому взяло участь 30-тисячне об'єднане російсько-українське військо, яке після тримісячної облоги фортеці було змушене відступити. Врахувавши всі невдачі першої Азовської кампанії, Петро І у травні 1696 р. відновив бойові дії, причому командування 15-тисячним українським козацьким військом у ранзі наказного гетьмана було знову доручено Я.Лизогубу. Чернігівський козацький полк відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Ось як описував хід подій Петро І: "Малороссийские войска, при которых неотступно пребывал муж добродетельный и военных трудов искусный, Гетман Наказной, Яков Лизогуб, полковник Черниговский, предварили неприятельский блякавз (укріплення - Н.С.) подкопать и на него мужественно взойти, и с неприятелем бились довольно от полудня до самой ночи; видя же их мужество и донские тогда козаки при них стали, аще же турки, азовские сидельцы, все свои силы на них обернули и оставших мужественно турков вон выбили и тем блякавзом овладели, а дождавшись ночи с того блякавзу четыре пушки стащили. А в 18 числе, в субботу о полудни, неприятели, азовские сидельцы, видя войск наших крепкое на град наступление, мужество и промысел радетельный, а свою конечную погибель, замахали шапками и знамена преклонили, уже бо не могли ни в граде, ни под валом скрытися, ... Город Азов со знаменами и пушками, которых пять сот больших нашлося, и с пороховою казною и со всем, что в нем было, отдали... Мы, Великий Государь, велели дать малороссийским войскам 15000 рублей наказному гетману с полковниками и сотниками и знатным товариством, особь каждому червонными золотыми" 1. Я.Лизогуб отримав від царя солідну винагороду -40 соболів, 100 рублів і 30 червінців. Героїзм та мужність Чернігівського козацького полку були відзначені срібним хрестом, який нині експонується в Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського.
У 90-х рр. XVII ст. у мальовничому містечку Седнів неподалік від Чернігова було облаштовано родинне гніздо Лизогубів. Тут, на високому березі річки Снов побудували кам'яницю. "Седнівська палата Лизогуба, збудована з каменю і цегли, характеристична мало не фортечним заложенням"8, височить тут і донині. Неподалік від неї Я.Лизогуб звів муровану церкву Різдва Богородиці, згодом перейменовану у Благовіщенську, а потім у Воскресенську. Цей храм є одним із ранніх зразків українського бароко на Лівобережній Україні, що зберігся до нашого часу. Церква також одержала від фундатора Євангеліє з написом: "их Царского Пресветлого Величества войска запорозкого Чернеговского Полковника Єго Милості Пана Якова Лизогуба. А надано до храму Рождества Пресвятой Богородицьі от его ж новосозданную в месте Седневе...Рок: 1692 месяца септеврія 21 дня" 9. Євангеліє оздоблене срібним з позолотою окладом, декорованим рослинним орнаментом, сценами "Преображення Господнього" та "Різдва Богородиці" і гербом Лизогубів. Ця пам'ятка друкарства зберігається в Чернігівському історичному музеї ім. В.В.Тарновського 10.
Воскресенський храм в Седневі був родинною усипальницею Лизогубів. У 1924 р. Чернігівський державний музей (тепер історичний музей ім. В.В.Тарновського) проводив у церкві дослідницькі роботи. У південному і північному льохах було виявлено 44 поховання, більша частина яких добре збереглася, оскільки відбулася повна природна муміфікація. Одна з небіжчиць була похована у типовому українському одязі XVIII ст., що повністю зберігся: очіпок, шапочка-"кораблик", виготовлена з чорного оксамиту з срібним позументом, кунтуш з коштовної тканини, прикрашений ажурним золоченим позументом, черевики на високих дерев'яних закаблуках з гострими носками.
У Чернігові, на Дитинці, біля верхнього замку було зведено будинок родини Лизогубів. Це цікава пам'ятка української житлової архітектури кінця XVII ст., що збереглася до нашого часу. Прямокутна у плані будівля являє собою розвинений тип української хати на "дві половини" - чоловічу та жіночу. Західна частина будинку більша за розмірами, з видом на площу, призначалась для чоловіків. Зовні вона прикрашена дуже виразним бароковим оздобленням з глибокими рельєфами, різноманітними фронтонами над вікнами. Жіноча половина менша за розмірами, має вишукані архітектурні деталі. У декоративному оздобленні будинку особливу увагу привертає майстерне оформлення фасадів шляхом використання декоративних можливостей цегли різної форми та розмірів. Після смерті полковника будівля змінила свого власника: тут облаштувалась Чернігівська полкова канцелярія. На початку XVIII ст. там неодноразово бував гетьман І.Мазепа, який, за народними переказами, сховав у великих підвалах свої скарби і доручив охороняти їх своїй коханій - Мотроні Кочубей. Ось чому ця пам'ятка архітектури отримала три назви: будинок Лизогуба, полкова канцелярія, будинок Мазепи.
Я.Лизогуб належав до тих можновладців, які суттєво сприяли розвитку національної культури. Під їхнім патронатом велося будівництво величних храмів, що й досі репрезентують добу українського бароко. На замовлення козацької старшини талановиті майстри виготовляли різноманітні культові речі: срібні оклади для ікон та оправи Євангелій, які офірувалися, часто з вкладними написами, до численних храмів. Для особистого вжитку замовляли у кращих ювелірів того часу столове срібло, прикрашені орнаментами, гербами, монограмами чарки, кубки, ложки.
У колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського зберігається срібна з позолотою ложка XVII ст. роботи вроцлавських майстрів (нині Польща), що належала Я.К.Лизогубу. Черпак ложки декорований літерами "ЯЛПЧ" (Яків Лизогуб полковник Чернігівський) Незадовго до смерті у травні 1698 р., Я.Лизогуб склав заповіт, у якому визначено порядок розподілу маєтностей і коштовностей між дітьми та онуками. Нікого не забув старий полковник, навіть далеких родичів, "при убозтве в местєчку Гельмязове живучих, злецаю жоне моєй абьі по моєй смєрти оних товаром рогатим поділило, даючи кому по троє, по четверо, и по шєвлюзе, иж бо бы мене свойственника своего ведали, кгыж тое чиню для памяти собе" . Але не тільки розподіл матеріальних статків непокоїв Я.Лизогуба. Він хотів, аби в його родині панувала взаємоповага, тому і наказував, щоб молодші слухали старших, син та онуки доглянули його дружину: "Тилко того тут пильно варую, абы сє матки невчий ховай бже не ображал и не квелячи поволност сыновскую против нєй оказовал, так власне як належит, то ест жебы оную чтил, шановал и поважал и во всем ради материнской слухал" 13.
Значні суми Я.Лизогуб заповів київським та чернігівським монастирям і церквам: Києво-Печерській лаврі, собору св. Софії, Чернігівським Борисоглібському та Троїцько-Ільїнському монастирям надавалось по 100 золотих. "За душу свою, для отправления сорокоустов и для вписания имени свого в суботники"14 Чернігівському Єлецькому монастирю, де заповів себе поховати, - тисячу золотих. На ці кошти до південно-західної частини Успенського собору було прибудовано усипальницю, яка після освячення 1701 р. отримала назву церкви св. Іакова. Родина Лизогубів пожертвувала срібний напрестольний хрест, який сьогодні зберігається в Чернігівському історичному музеї ім. В.В.Тарновського 15. Праворуч від входу на стіні збереглась плита з епітафією, яка сповіщає, що тут похований Я.К.Лизогуб - "благоразумний сего града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель".
У 1709 р. дружина Якова Кіндратовича Агафія, яка доводилась сестрою седнівському городовому атаману Степану Барану, подарувала храму села Шестовиці Євангеліє, надруковане 1697 р.
Чернігівський полковницький уряд успадкував син Якова Кіндратовича - Юхим Якович Лизогуб (? -1704), який очолював полк протягом 1698 - 1704 рр. Раніше, у 1694 - 1698 рр. він обіймав посаду генерального хорунжого, разом з батьком брав участь у Чигиринському та обох Кримських походах.
На початку Північної війни козацьке військо вирушило за наказом Петра І до Прибалтики. Зокрема, Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом брав участь у військових операціях 1701 р. Наступного 1702 р. козаки оволоділи шведською фортецею Нотебург: "Полковник черниговскій Ефим Лизогуб з полком ходил под Орешок, зшедшись з генералом Петром Апраксином, на реке Ижер, збили генерала шведського. Ефим Лизогуб под Нарву ходил, и зимовал в Пещерах Псковских, и Шведов от Пещер отбил" 16. Невдовзі після цього у 1704 р. Ю.Лизогуб помер і був похований поруч з батьком у церкві св. Іакова -родинній усипальниці на території Єлецького монастиря.
Юхим Лизогуб був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов'ю, їхні сини Андрій, Яків та Семен займали різні посади в козацькому війську. Старший - бунчуковий товариш Андрій Юхимович (1673 - 1737) - був одружений з дочкою стародубського полковника Михайла Миклашевського Прасковією. Універсалом гетьмана І.Мазепи 1694 р. Андрію Лизогубу було надано село Старе Почепище. Поволі він розпочав скуповувати землі на території Стародубського полку, який на той час ще не був густо заселений, заснував слободу Лизогубівку та хутір Дадеровський. Від діда та батька Андрій Юхимович успадкував численні маєтності у Конотопській та Кролевецькій сотнях. Крім того, А.Лизогуб розводив биків і збував їх.
А от на службовій ниві його спіткала невдача. У 1719 р. гетьман І.Скоропадський усунув А. Лизогуба з посади конотопського сотника, оскільки він "в покуховных грошах, там в г. Конотопі до скарбу войскового збираючихся, не дал слушного выводу, куда оніе и на що рострачены" 17'. Незадовго до смерті Андрій Юхимович Лизогуб своїм коштом збудував у Конотопі велику кам'яну церкву на честь Різдва Богородиці.
Бунчуковим товаришем був і молодший син Ю. Лизогуба Семен (? - 1734). Під час Північної війни в листопаді 1708 р. перебував у Батурині й, на думку О.Оглоблина, описав загибель гетьманської столиці у так званому Лизогубівському літопису: "Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел... Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрепкий; много и погорело, крившихся по хоромах, в лиохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели, ибо хотя и вытрубление було - престать ле кровополития, однак выходящих от покрытия войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшол весь город, и, скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, неякогось старушка" 18.
Семен Лизогуб був серед тих нечисленних представників козацької старшини, які пішли за І. Мазепою, у складі його почту прибули до шведів і залишались з ним до Полтавської битви. Пізніше він повернувся в рідні місця і був амністований, скоріше за все, як зять гетьмана І.Скоропадського.
С.Лизогуб також активно займався господарськими справами. Як зазначалося в універсалі гетьмана І.Мазепи (1707 р.), "пан Семен Лизогуб, товариш знатний войсковий, завювши внов и уже построивши в грунте власном прозываемом Процковском Величковском близко своей слободы Величковки, в сотне Любецкой на речце Вертечи, рудню, просил нашего на оную для спокойного владения универсального подтверждения и аби волно было железо делати позволено"19. Гетьман І. Скоропадський своїм універсалом від 30 серпня 1709 р. підтвердив право Семена Лизогуба на цю рудню і наказав всім не перешкоджати йому "в отбирании от посполитых людей тамошних повинностей и послушенства, а также в робленю в рудне, к употреблению домовому построенной на реке Вертече железа" 20. Рудню Грабівську в 1730 р. "з двома дворами мала у своїй власності і дружина С.Лизогуба Ірина Скоропадська, дочка гетьмана" 21.
У 1734 р. Семен Лизогуб брав участь у польському поході і помер у місті Гродно, де його і поховали в кафедральному соборі з належною пошаною. Після смерті чоловіка Ірина Скоропадська жила в селі Андріївка, неподалік від Чернігова. Цей маєток успадкувала онука Марфа Василівна, яка наприкінці XVIII ст. вийшла заміж за відомого історика України Олександра Івановича Рігельмана. Заслуговує на увагу сімейна реліквія родини Лизогубів-Скоропадських - скатертина, виготовлена у першій половині XVIII ст., яка нині зберігається у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського. Відомо, що надійшла вона до музейного зібрання із села Андріївки 22.
Шлюбні стосунки поєднали рід Лизогубів та Гоголів-Яновських через іншу онуку Семена - Тетяну (1760 р. н.), яка у 1776 р. вийшла заміж за Опанаса Дем'яновича Гоголя-Яновського, полкового писаря, згодом секунд-майора, і доводилась бабусею великому письменнику М.В.Гоголю.
Славу діда - Якова Кіндратовича Лизогуба успадкував онук - Яків Юхимович, який понад п'ятдесят років життя віддав військовій справі. До долі свого "підстаршого" онука старий Лизогуб був особливо небайдужий. Військову службу Яків Юхимович розпочав ще за часів полковництва свого діда, який, імовірно, рекомендував його гетьману І.Мазепі. У 1694 р. гетьман посилав молодого Лизогуба, котрий тільки-но закінчив навчання в Київській академії, з важливим дорученням до Москви. Дуже хвилювала діда майбутня наречена онука: "Милый сыну мой пане хорунжій генеральный! Как только установится санный путь и милый ваш сын, а мой внук Яков отправится в Москву, по указу рейментаровскому, тем временем начни высматривать по людях такую семью, с которой могли бы мы соединиться истинною приязнью по законному супружеству внука нашего. Я и сам душевно рад бы помогти этому делу и, не смотря на старость, готов искать "панну" в каком знатном доме для милого приятеля, но сам знаешь, что тут (т. е. около Чернигова) не могу я ничего успеть, потому что и людей нет и нет такой панны, чтобы подходила и под мысль внука и под нашу достойность"23. За дружину Якову посватали доньку переяславського полковника Мировича Феодору Іванівну. Після одруження Яків жив у своєму маєтку в Се дневі. У цей час він був бунчуковим товаришем Чернігівського полку і виконував окремі доручення Петра І, зокрема, їздив з дипломатичною місією до коронного гетьмана Польщі. На початку Північної війни в 1700 р. "охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Я.Лизогубом були послані до Чудського озера (до "Вдов-Городка", себто Гдова) для "обережения границ росийских" 24. За наказом Петра І йому довелося керувати роботами по впорядкуванню могил загиблих під Полтавою російських воїнів та українських козаків.
Героїзм Чернігівського козацького полку Яків Юхимович Лизогуб увічнив будівництвом Катерининської церкви в Чернігові. Ця пам'ятка мала стати своєрідним військовим меморіалом на честь переможного походу українського війська на чолі з наказним гетьманом Яковом Кіндратовичем Лизогубом до Азова у 1696 р. У будівництво церкви були вкладені значні кошти нащадків полковника й інших представників козацької старшини. Цей монументальний баштоподібний храм у стилі українського бароко був освячений в 1715 р. Фундатор надав церкві Євангеліє, надруковане у 1688 р., із вкладним записом: "Надал до церкви мурованной Катерининської Чернігівської раб Божий Іаков Ефимович Лизогуб, генеральний бунчужний, року 1715, апреля 14" . Для Катерининської церкви коштом Якова Юхимовича було написано ікону Спаса, на зворотному боці якої було зазначено: "року 1715 сталі ікони сії трудами Якима" 26. Герб родини Лизогубів було також зображено на дерев'яних конструкціях іконостасу.
У 1717 р. Яків Юхимович став генеральним бунчужним в уряді гетьмана І.Скоропадського. Разом з гетьманом у 1721 р. він їздив до Москви привітати Петра І з прийняттям титулу імператора і підписанням Ніштадтського миру. Після смерті І.Скоропадського наказним гетьманом Лівобережної України став чернігівський полковник Павло Полуботок, у справі якого було, зокрема, заарештовано і генерального бунчужного Якова Лизогуба. У грудні 1724 р. Павло Полуботок помер у Петро-Павлівській фортеці, а його однодумці були звільнені після смерті Петра І на початку 1725 р. Замість заслання до Сибіру, українські урядовці були інтерновані в Петербурзі й 1727 р. повернулися в Україну.
Саме тоді гетьманом України став Данило Апостол, а генеральним обозним - Яків Юхимович Лизогуб. Після смерті Д.Апостола він увійшов до складу Правління гетьманського уряду, яким керували російські можновладці. Водночас Я.Лизогуб очолював Генеральний військовий суд та Кодифікаційну комісію, що опрацювала "Права, за якими судиться малоросійський народ".
У 1733 - 1734 рр. під час так званої війни за польську спадщину до Речі Посполитої був направлений 11-тисячний козацький корпус під командуванням наказного гетьмана Я.Лизогуба 27.
Значним тягарем для Гетьманщини стала російсько-турецька війна 1735 - 1739 рр. У травні 1736 р. російська армія під командуванням фельдмаршала Б.К.Мініха та 16 тисяч українських козаків на чолі з наказним гетьманом Я.Ю.Лизогубом здобули Перекоп, Козлов (сучасна Євпаторія) та Бахчисарай. Але закріпити цю перемогу не вдалося, військо було змушене відступити через нестачу провіанту та хвороби. Російсько-українська армія зазнала великих людських та матеріальних втрат.
У 1742 р. російський престол посіла імператриця Єлизавета. На пропозицію свого фаворита графа Олексія Розумовського Єлизавета в 1744 р. здійснила подорож до України, де для неї підготували урочисту зустріч. Генеральний обозний Яків Лизогуб командував козацьким військом, яке 5 вересня 1744 р. вітало Єлизавету під Глуховом. Під час подорожі імператриці генеральна старшина подала їй клопотання про відновлення в Україні гетьманства. За наказом Єлизавети її представники, у тому числі і Я.Лизогуб, невдовзі прибули до столиці, де протягом 1745 - 1749 рр. тривали перемовини про доцільність обрання нового гетьмана. Коли вони наближались до завершення, Я.Лизогуб захворів і згодом помер. Поховали його у Санкт-Петербурзі в Олександро-Невській лаврі. За два дні до смерті в листі до О.К.Розумовського Я.Ю.Лизогуб просив заступництва для своїх дітей Івана, Григорія, Іллі та онука Якова. Сини згодом стали бунчуковими товаришами, а Ілля Якович деякий час обіймав посаду прилуцького полковника.
Онук - Яків Іванович, про якого так клопотався дід, народився в Седневі у 1720 р. Як і його батько, був бунчуковим товаришем, брав участь у церемонії обрання гетьмана К.Г.Розумовського в Глухові 1750 р., під час якої ніс "на оксамитовій подушці гетьманський бунчук" . Яків Іванович Лизогуб був одружений із Марією Семенівною Сулимою, дочкою переяславського полковника.
Іван Якович Лизогуб (1761 - 1819), який доводився правнуком генеральному обозному, був предводителем дворянства Городнянського повіту (1805), а згодом протягом 1816 - 1819 рр. - Чернігівським губернським предводителем дворянства. Він мав численні маєтки на Чернігівщині - у Седневі, Куликівці, Бірківці, а також Дунінівці Золотоніського повіту на Черкащині. Був одружений з Ганною Василівною Дуніною-Борковською, дочкою бунчукового товариша, мав з нею шістьох синів та двох доньок.
Їхній старший син Яків Іванович (1786 - ?) з трирічного віку був записаний капралом до Ізмайлівського полку, закінчив Благородний пансіон при Московському університеті. Служив у Головному поштовому управлінні, потім працював в Москві, де обіймав різні посади в канцелярії Головнокомандуючого, служив перекладачем при Московському імператорському театрі.
Гідними нащадками славних козацьких традицій були й інші діти Івана Яковича. За активну участь у Вітчизняній війні 1812 року військовими нагородами були відзначені Ілля, Олександр, Володимир та Василь Лизогуби.
За 25-річну бездоганну військову службу Георгіївський хрест 4 ступеня отримав генерал-майор Олександр Іванович Лизогуб (1790 - 1839). В дитинстві він виховувався у Пажеському корпусі, служив у Литовському, Оренбурзькому, Сибірському уланських полках, командував Серпухівським уланським полком та першою Уланською дивізією.
За родинними переказами, в 1812 р. Олександр Лизогуб тяжко захворів. Хвороба стурбувала його матір Ганну Василівну, яка молилась за одужання сина у церкві перед іконою святителя Феодосія Углицького. Коли Олександр одужав, вдячна мати умовила віддати їй портрет св. Феодосія і прийняти від неї копію. На її замовлення старий портрет було поновлено і передано до соборного храму містечка Седнева 2 .
Олександр Іванович Лизогуб став відомим українським композитором, одним із зачинателів української фортепіанної музики. Він є автором ноктюрнів, мазурок, варіацій на теми українських народних пісень "Ой, у полі криниченька", "Ой, ти, дівчино", "Ой, не ходи, Грицю", романсу "Смерть на чужині". Ноктюрни О.І.Лизогуба, які відображали сферу витончених інтимних переживань, характерних для епохи романтизму, музикознавці порівнюють з ранніми творами великого польського композитора Ф.Шопена. Олександр Іванович Лизогуб був ініціатором проведення сімейних музичних вечорів у Чернігові, на яких виступав як виконавець фортепіанних творів. Про музичний талант Олександра Івановича згадував у своїх спогадах і Лев Жемчужников: "Він поклав на ноти думу "Про вдову і від'їзд сина" і співав її. Мотив, звичайно, було взято від бандуристів"30. Був одружений з Єлизаветою Андріївною Жерве, дочкою дійсного статського радника.
Ілля Іванович (1787 - 1867) за сімейною традицією став військовим, служив в Ізмайлівському полку, був ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора князя М.Г.Репніна. За мужність та відвагу, проявлені у Бородинський битві, його нагородили золотою шпагою. І.І.Лизогуб не стояв осторонь суспільно-політичного життя, належав до таємної масонської ложі "З'єднаних слов'ян" у Києві, про що свідчив диплом, виданий йому 27 травня 1818 р. і знайдений вже після смерті Іллі Івановича31. Деякий час І.Лизогуб перебував за кордоном, а в 1821 р. в чині полковника вийшов у відставку і повернувся до Седнева, де жив у родовому маєтку разом з дружиною Єлизаветою Іванівною, уродженою графинею Гудович, дочкою генерал-фельдмаршала, фрейліною. І.ІЛизогуб виявився талановитим будівничим: його зусиллями родинний маєток перетворився на мальовничий архітектурний ансамбль. За кращими зразками того часу він впорядкував парк, який прикрасили красуні-липи. У місцевого козака придбав грунт заради розкішної липи, сплативши козаку за землю і побудувавши йому оселю на іншому, просторішому місці. Зусиллями І.Лизогуба було влаштовано "самодіючу" машину, яка постачала сад, будинок та інші приміщення прозорою джерельною водою. У розкішному парку було декілька фонтанів, один з яких, названий "Гетьманом", бив струменем вище відомого петергофського "Самсона". До старої козацької кам'яниці кінця XVII ст., добудували башту псевдоготичної форми, у мальовничій місцевості, на схилі гори - альтанку, з якої було добре видно луки та ліси у заплаві Снову.
Яскраво описав свої гостини у Лизогубів влітку 1852 р. відомий російський художник Л.М.Жемчужников: "Проехав переулками, мимо невзрачного дощатого забора, из-за которого виден был сад, мы остановились у крыльца огромного господского дома. Дом Лизогубов был частями каменный, частями деревянный, но просторный; видно было, что надобности семейные удовлетворялись пристройками и надстройками в разное время; он был наполнен картинами и своими несколькими фасадами смотрел в сад. Сад был большой. Роскошные деревья густыми непроницаемыми массами спускались вдоль горы к реке. От дома садом шла дорожка через высокий вал времен Батыя, заросший густо барвинком и большими старыми шелковичными деревьями, приносящими прекрасные черные и белые ягоды. Дорожка эта вела к небольшому деревянному домику, в котором жил летом А.И.Лизогуб со своим семейством, как на даче, и стена которого была покрыта настоящим виноградом. За этим домиком стояла полуразрушенная каменица времен Хмельницкого; одну из стен ее покрывал виноград" 32.
Ілля Іванович Лизогуб був людиною різнобічно обдарованою, захоплювався музикою, добре грав на роялі, чудово співав, про це також згадував Лев Жемчужников, який брав у нього уроки співу і відзначав у І.Лизогуба прекрасний педагогічний талант: "Ілля Іванович був чудовим учителем і мав безмежне терпіння. Мені траплялося зупинятись біля вікна вітальні, по дорозі до ріки, щоб бачити, як Ілля Іванович учить дочку лікаря, з таким же терпінням і витримкою, як нас, і, стоячи непомічений, я милувався ідеальним учителем: дівчинка грала на роялі, а він на віолончелі, терпляче поправляючи й повторюючи те саме" 33.1.І.Лизогуб написав твір для віолончелі, який свідчить про яскравий музичний талант його автора. Ось як схарактеризував Іллю Івановича Лизогуба історик Микола Маркевич: "Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан"34
На відміну від старших братів Андрій Іванович Лизогуб (1804 - 1864) - вихованець Московського університету, не став військовим, а перебував на цивільній службі, займаючи посади канцеляриста в Чернігівському дворянському зібранні, а згодом службовця Канцелярії малоросійського військового губернатора. У 1837 р. його призначили чиновником Одеської митниці. На службі особливо наполягав старший брат Яків: "Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу" . Але ця робота не була А.І. Лизогубу до вподоби, як писав Олександр Кониський, "страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому нудно було жити з темним натовпом, його тягло на село, до господарства" . Він одружився з Надією Дмитрівною Дуніною-Борковською, що походила зі старовинного козацького роду, і жив у батьківському маєтку. В останні роки свого життя А.І.Лизогубу був членом Чернігівського губернського в селянських справах присутствія, а у 1858 - 1859 рр. працював у Комітеті по складанню проекту Положення про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян і разом з іншими ліберальними поміщиками стояв на позиціях викупу землі селянами у приватну власність 37.
Сімейство Лизогубів відзначалось ліберальними поглядами та гуманістичними ідеями: "Кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялось, що пан дасть "чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей" 38.
Природу рідного краю, рідну мову, пісню "обидва Лизогуби, яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдо-цивілізацією - ще любили. В їх домі часто було можна чути українські пісні"39. Дуже образно характеризує сім'ю свого хрещеного батька - Іллі Івановича Лизогуба І.Л.Шраг, знаний чернігівський адвокат та відомий громадсько-політичний діяч кінця XIX - початку XX ст.: "Лизогуби були, як на той час, дуже видатні люди, культурні, добре освічені. Приїздив іноді до Седнева ще третій брат, Василь (народився 1801 р. в Бірківці, Сосницького повіту, полковник, брав участь у військових походах, мав поранення, нагороджений орденом св. Станіслава З ступеня та Пруського Червоного Орла - Н.С.), досить характерна людина: колишній улан, він любив українську мову, складав українські, переважно, гумористичні вірші"40. Був одружений з Варварою Іполитівною Петровською, письменницею. її портрет роботи відомого російського художника В.Тропініна, написаний 1847 р., зберігається в Російському музеї у Санкт-Петербурзі 41.
А.І.Лизогуб був палким прихильником поезії Т.Г.Шевченка. В листі до поета Варвара Рєпніна писала: "Який мене жаль бере, що ви не знайомі з А. (Андрієм) Лизогубом! З яким теплим спочуттям він читає ваші поеми, і як він жалкує, що не знає вас особисто"42. Варвара Миколаївна, дочка малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна стала добрим "другом-сестрою" Тараса Григоровича. Шевченко неодноразово гостював у їхньому маєтку, там збиралось інтелігентне товариство, до якого належав і Віталій Іванович Лизогуб. Він свого часу, як і Ілля Іванович, теж служив ад'ютантом у М.Г.Репніна в канцелярії малоросійського генерал-губернатора у чині ротмістра. Після виходу в відставку полковник В.І.Лизогуб, маєток якого знаходився по сусідству в с. Коломієць Пирятинського повіту, часто бував у Рєпніних, де і познайомився з Т.Г.Шевченком. Про перебування Кобзаря в Яготині знали і седнівські Лизогуби. Влітку 1843 р. їх відвідала Варвара Миколаївна, яка приїхала разом з батьками до своєї двоюрідні' бабусі Єлизавети Іванівни Гудович. 23 серпня 1843 р. вона писала в своєму листі до Ж.-Г. Ейнара: "Післязавтра ми їдемо до моєї тітки Лизогуб" 43.
У березні 1846 р. Т.Г.Шевченко прибув до Чернігова, де за завданням Київської археографічної комісії працював над альбомом "Мальовнича Україна". На балу в залі дворянського зібрання він зустрівся з А.І.Лизогубом як з добрим знайомим, і той запросив Т.Г.Шевченка до Седнева. Господарі створили всі умови, щоб Т.Г.Шевченко вільно почувався в їхньому маєтку, подбали про те, щоб йому гарно тут працювалось. Жив Т.Г.Шевченко в окремому флігелі, який, на жаль, згорів під час пожежі в 1883 р., працював у добре обладнаній майстерні А.І.Лизогуба, який сам був гарним маляром, "хоч і дилетантом, але почуття і смак художника у нього були високорозвинені" . Написані ним ікони знаходились у родинній Воскресенській церкві. З розповідей О.І.Ханенка відомо, що стіни будинку Лизогубів були прикрашені портретами дітей Андрія Івановича в національному українському одязі, які Лизогуб створив власноручно 45.
У Седневі Т.Г.Шевченко виконав олійний портрет Іллі Івановича та акварельний - Андрія Івановича. Тут же він створив акварельні малюнки з натури "Коло Седнева", "Чумаки серед могил", "Седнівська кам'яниця". Для Воскресенської церкви Т. Г. Шевченко написав ікону Різдва Богородиці, яку ще на початку XX ст. бачив відомий український художник Опанас Сластьон. У 1847 р. Т.Г. Шевченко вдруге гостював у седнівському маєтку Лизогубів, де написав поему "Осика" і передмову до нового видання "Кобзаря".
А.І.Лизогуб став вірним другом поета і не відцурався нього, коли Т.Г.Шевченка заарештували. "Всяк друг речет: содружившихся ему и аз: но есть именем точию друг. Отак тепер і зі мною сталося. Було, на собаку кинь, то влучиш в друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий боже? Ні, здравствують, та тільки одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. З привеликою радістю і дякою прийняв я лист ваш, уже другий, написаний 31 декабря" 46, - зазначав Т.Г.Шевченко у листі до А.І.Лизогуба.
Щиросердність Лизогубів відзначав Т.Г.Шевченко у листах з Орської фортеці: "Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині. Спасибі вам, друже мій добрий, я з самої весни не чув рідного, щирого слова"47'. Т.Г.Шевченку було заборонено писати та малювати, але А.І.Лизогуб разом з братом знаходили різні засоби, шукали знайомих, через яких передавали гроші, листи та посилки: "Я не знаю, що б зо мною сталося. Якби не ви! В великій пригоді стали мені оці 50 карб. ... Якби не ви, то мене б давно з нудьги не стало, а то все - таки, хоч украдучи, та трошки помалюю, а воно й полегша" 48.
Родина Лизогубів намагалась підтримати Т.Г.Шевченка на засланні: "Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по тричі, цілуючи всяку фарбочку. ... Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярию, в Седнев" 49. Лизогуби, граф О.К.Толстой, граф А.І.Гудович, який доводився родичем Іллі Івановичу, просили В.В.Петровського, генерал-губернатора Оренбурзького краю, полегшити долю Т.Г.Шевченка. Але в 1850 р. А.І.Лизогубу було категорично заборонено листування із опальним поетом50 за вказівкою шефа жандармів графа Орлова. Ось як про цю подію розповідав один з перших біографів поета: "Літуючи р. 1850 в Чернігові в своїх свояків Данькевичів, Орлов (начальник III відділу імператорської канцелярії) через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листуватись з ним, похваляючись, що інакше - і про його Лизогуба - знайдеться місце там, де перебуває Шевченко". Відтоді А.І.Лизогуб перебував під таємним поліцейським наглядом. Але з цього приводу існує й інша думка: "Не приходилось нам слыхать, чтобы гр. Орлов был когда-либо в Чернигове, кроме тех случаев, когда он сопровождал императора Николая I. В 1850 г. гр. Орлов в Чернигове вовсе не был, судя по тому, что Черниг. губ вед. за этот год ничего о том не говорят, не было у гр. Орлова и тех родственников в Черниговской губернии, о которых говорит львовское издание биографии Т.Г.Ш-ка" 52. Т.Г.Шевченко не знав про це і намагався з'ясувати, що сталося: "Вот уже третий год, как я не имею от вас никакого известия, последнее письмо ваше получил я в Оренбурге 1850 в последних числах мая... право, не знаю, что думать"53.
Часто влітку в маєтку Лизогубів відпочивали відомі художники, письменники, які приїздили з Москви та Санкт-Петербурга. За спогадами І.Л.Шрага, заїжджав до них граф Олексій Толстой, бував український поет Віктор Забіла . Плідно працювали тут Лев Жемчужников та його друг Лев Лагоріо, які замалювали красуню липу, флігель і майстерню, де жив і працював Т.Г.Шевченко. У 1861 р. в альбомі "Живописна Україна" з'явився малюнок Л.Жемчужникова "Старовинні дерев'яні ворота. Седнів".
У 1859 р. в Седневі гостював український байкар Леонід Іванович Глібов. Його улюбленим місцем відпочинку була альтанка, розташована на схилі високого пагорба над рікою Снов у парку садиби Лизогубів. Тут він написав ліричний вірш "Журба". Покладена на музику відомим українським композитором М.В.Лисенком, ця поезія стала популярною народною піснею "Стоїть гора високая".
У А.І.Лизогуба було троє синів. Старший з них - Ілля Андрійович народився у 1846 р. у Седневі, здобув юридичну освіту, служив суддею в Тифліській судовій палаті, мав чин дійсного статського радника. Був одружений із Софією Вікторівною Баршевською.
Дмитро Андрійович Лизогуб (1850 - 1879) належав до числа революціонерів-народників, був одним із засновником народницької організації "Земля і воля". Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті на юридичному факультеті, але на 4 курсі був виключений за участь у революційному русі. За ведення революційної пропаганди в Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях його тричі притягували до слідства. Ось як характеризував Д.Лизогуба відомий народоволець С. Степняк-Кравчинський: "Під зовнішньою спокійною та ясною зовнішністю в ньому крилась душа, наповнена силою та вогнем. Для нього переконання були релігією, якій він присвятив не тільки своє життя, але й що значно важче - кожну свою думку - він ні про що не думав, крім служіння справі". Характеризуючи революціонера, С.Степняк-Кравчинський підкреслював, що "Дмитро Лизогуб був святий" 55.
У липні 1878 р. Д.А.Лизогуб був заарештований в Одесі і ув'язнений в тамтешній тюрмі. На "процесі 28-ми", що відбувався в Одеському військово-окружному суді 25 липня - 5 серпня 1879 p., його разом із С.Чубаровим, Й.Давиденком, С.Віттенбергом, І.Логовенком було засуджено до страти. Сучасники розуміли, що на ешафот Д.Лизогуба привела не участь у терористичних актах, а велика грошова допомога (понад 150 тис. крб.), надана революціонерам в 1876 - 1879 pp. після продажу маєтку56. Д.Лизогуб "поддерживал цельїх полтора года почти все русское революционное движение" 57, в той час як сам жив досить економно, навіть бідно, не витрачаючи жодної копійки з тих грошей, які можна було використати на революційні справи. На суді Д.Лизогуб відмовився від захисту, заявивши, що у звинувачувальному акті відсутні факти звинувачення, і протидіяти цьому не має жодного сенсу . У своїй автобіографії І.Л.Шраг згадував: "Кажуть, що навіть прокурор судової палати намагався пом'якшити цей суворий вирок, але генерал Панюшин затвердив смертну кару"59. 10 серпня Д.Лизогуба був повішений в Одесі на Скаковому полі.
Смерть Д. Лизогуба глибоко сколихнула все передове російське суспільство. Неправедним вироком суду був обурений професор Київського університету видатний вчений-криміналіст О.Ф.Кістяківський. Стосовно цієї події в його "Щоденнку" є такий запис: "Жаль мне молодого человека. Ему исполнилось теперь 29 лет... Лизогуб не выходила у меня из головы. Повешение его есть гнусное действие гнусного произвола и полувоенного положения"60. Лев Жемчужников, який знав Дмитра ще 7-річним хлопчиком, писав: "Это был не суд праведный и милосердный, а скорый и жестокий -немилосердное убийство"61. Л.М.Толстой присвятив цій трагічній події оповідання "Боже і людське", в якому вивів образ Дмитра під прізвищем Синьогуб.
Найменший син Андрія Івановича Федір Лизогуб (1851 -1928) народився у Седневі. Був гласним Городнянського повітового та Чернігівського губернського земських зібрань (1886 - 1901). Протягом 1888 - 1897 рр. обирався предводителем дворянства Городнянського повіту. У 1893 р. у Чернігівському губернському дворянському зібранні Ф.А.Лизогуб запропонував створити товариство дворянської самодопомоги і асигнував 1000 карбованців особистих коштів для цієї справи. Почин Ф.А.Лизогуба знайшов широку підтримку з боку інших представників чернігівського дворянства. Зібрання затвердило статут, в якому було записано, що "капиталу самопомощи присваивается имя графа Григория Александровича Милорадовича и дворянина Федора Андреевича Лизогуба в знак признательности за почин и осуществление этого дела».
Значні кошти Ф.А.Лизогуб жертвував на потреби навчальних закладів Чернігівської губернії. У 1893 р. він надав допомогу новоутвореному Новозибківському сільськогосподарському училищу у розмірі 1000 крб. У 90-х рр. ХГХст. колезький реєстратор Ф.А.Лизогуб був почесним членом Чернігівської губернської опіки дитячими притулками. У 1909 р. він став дійсним статським радником.
Як голова Полтавської земської управи в 1901 - 1915 pp. Ф.А.Лизогуб багато зробив для перетворення губернського міста на центр української культури. Він був одним з ініціаторів спорудження пам'ятника видатному українському письменнику І.П.Котляревському, сприяв виданню його творів. Завдяки його клопотанням для Полтавського земства був побудований новий будинок в українському стилі й створено історичний музей. Власними коштами Ф.А.Лизогуб підтримував Миргородську школу художніх промислів ім. М.В.Гоголя, якою керував відомий український художник О.Сластьон. До 90-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка на кошти Ф.А.Лизогуба у Седневі був встановлений бюст поета роботи відомого українського скульптора Ф.П.Балавенського. У Чернігові Ф.А.Лизогуб мав власний будинок по вулиці Гончій, 70 (тепер - вул. Горького, будинок не зберігся), займався підприємництвом та торгівлею лісом. Станом на 1901 р. володів нерухомістю в Чернігові, яка оцінювалась у 4425 карбованців. У 1897 р. за сприяння Ф.А.Лизогуба у Седневі відкрили телеграфну станцію - одну з перших на території губернії .
Ф.А.Лизогуб належав до партії октябристів. Протягом 1915 - 1917 pp. був радником російського намісника на Кавказі. Після Лютневої революції 1917 р. очолював відділ іноземних підданих Міністерства закордонних справ Росії. Через деякий час переїхав в Україну. 29 квітня 1918 р. З'їзд земельних власників обрав Павла Скоропадського гетьманом України. Водночас була проголошена Українська Держава. У травні гетьманський уряд, до якого увійшли відомі українські діячі, очолив Ф.А.Лизогуб. Ось як описав свою зустріч з Ф.Лизогубом відомий український історик і громадський діяч Д.Дорошенко: "Мене ввели до кабінету Лизогуба. Передо мною був середнього зросту, з невеликою бородою пан, з гарним і трохи суворим обличчям. Він без довгих розмов запропонував мені пост товариша міністра закордонних справ" 65.
Діяльність Ф.А.Лизогуба на посту голови Ради міністрів була спрямована на стабілізацію політичного, економічного і культурного життя в державі та послідовне відстоювання інтересів України на міжнародній арені. В інтерв'ю кореспонденту однієї з берлінських газет Ф.А.Лизогуб зазначав: "Наше гасло - робота, а не політика. При цьому ми не хочемо відбирати право народу самому визначати майбутню і остаточну форму правління, яке буде скликатись по виборам, - вирішити, чи країна хоче лишитись при гетьмані, або встановити друге правління: чи бути Україні монархією, чи республікою. Потім видані будуть закони про вибори. Уряд буде виправляти шкоду, котра явилась наслідком війни та монархії"" 66.
Внаслідок діяльності уряду Ф.А.Лизогуба Українська Держава досягла помітних успіхів у розбудові владних інститутів, стабілізації економіки і фінансів. Ф.А.Лизогуб намагався залучити до співпраці представників Українського національно-демократичного союзу. Протягом літа 1918 р. під керівництвом Ф.А.Лизогуба була проведена велика організаційна робота зі створення постійної штатної структури військових частин та підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української Держави, реформування військово-морського флоту, демобілізації торговельного флоту, відновлення Українського козацтва та зміцнення органів Державної варти.
Федір Лизогуб залишив помітний слід в історії дипломатії. Протягом 11 місяців діяльності уряду Україна відкрила 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульських представництва 124 держав. Але не всі його зовнішньополітичні ініціативи були схвалені сучасниками. Особливо це стосувалось відносин із більшовицькою Росією. Після зречення гетьмана Ф.А.Лизогуб був змушений емігрувати до Югославії, де і помер у 1928 р.
Отже, протягом майже трьох століть представники козацького роду Лизогубів були активними дійовими особами української історії. Згадки про цю велику родину зберігають не тільки численні документи XVII - початку XX століть, а й чудові пам'ятки історії та культури, створені їхнім коштом.
На козацькій раді, що відбулася 25 липня 1687 р. на р. Коломак (ліва притока р. Ворскли), на кордоні Гетьманщини, старшина запропонувала обрати новим гетьманом України генерального осавула Івана Степановича Мазепу. Невдовзі були підвищені у своїх рангах представники козацької верхівки, які підтримали І.Мазепу. Яків Лизогуб посів уряд чернігівського полковника замість Григорія Самойловича, заарештованого разом з батьком. За вірну службу новий гетьман наділив Я.Лизогуба селом Соснівка, а після другого Кримського походу 1689 р. надав йому села Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнилушу (тепер Лебедівка), Соколівку.
І.Мазепа спирався на старшинську еліту, залучав до свого оточення заможних та освічених людей. У чернігівському полковнику він вбачав людину досвідчену не тільки у справах військових, а й у дипломатичних, довіряв йому виконання особливих доручень. У 1689 р. Я.Лизогуб був серед чотирьох полковників, які супроводжували гетьмана до Москви, куди той приїхав з великим почтом представитися царям Івану та Петру Олексійовичам.
Однією з головних засад першого етапу гетьманування І.Мазепи було підтримання добрих стосунків з Москвою. Він активно допомагав Петру І у боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства у 90-х рр. XVII ст. Як відомо, протягом XVII ст. українські землі потерпали від рейдів войовничих кримчаків, які руйнували міста та села, збирали багату здобич: "Татары не оставили свои попытки делать, они и в сем 1694 году, так же при окончании зимы, на сырной неделе, напали на села и деревни около Перясловля, и, побрав много людей в полон, через оплошность переяславского полковника, с тем возвратились обратно"4. У вересні того ж таки 1694р. за наказом І.Мазепи був здійснений похід проти татар. Скориставшись з того, що головні сили татарського війська вирушили в Угорщину, 20-тисячне козацьке військо під орудою Я.Лизогуба, який на час кампанії був призначений наказним гетьманом, пішло на Буджак, вглиб татарських поселень: "Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю ("паланку") і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич" 5. Але ця перемога докорінно не вплинула на результати боротьби з татарами, адже "козацькі походи на турецько-
татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини і Криму" .
Навесні 1695 р. відбувся перший Азовський похід. У ньому взяло участь 30-тисячне об'єднане російсько-українське військо, яке після тримісячної облоги фортеці було змушене відступити. Врахувавши всі невдачі першої Азовської кампанії, Петро І у травні 1696 р. відновив бойові дії, причому командування 15-тисячним українським козацьким військом у ранзі наказного гетьмана було знову доручено Я.Лизогубу. Чернігівський козацький полк відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Ось як описував хід подій Петро І: "Малороссийские войска, при которых неотступно пребывал муж добродетельный и военных трудов искусный, Гетман Наказной, Яков Лизогуб, полковник Черниговский, предварили неприятельский блякавз (укріплення - Н.С.) подкопать и на него мужественно взойти, и с неприятелем бились довольно от полудня до самой ночи; видя же их мужество и донские тогда козаки при них стали, аще же турки, азовские сидельцы, все свои силы на них обернули и оставших мужественно турков вон выбили и тем блякавзом овладели, а дождавшись ночи с того блякавзу четыре пушки стащили. А в 18 числе, в субботу о полудни, неприятели, азовские сидельцы, видя войск наших крепкое на град наступление, мужество и промысел радетельный, а свою конечную погибель, замахали шапками и знамена преклонили, уже бо не могли ни в граде, ни под валом скрытися, ... Город Азов со знаменами и пушками, которых пять сот больших нашлося, и с пороховою казною и со всем, что в нем было, отдали... Мы, Великий Государь, велели дать малороссийским войскам 15000 рублей наказному гетману с полковниками и сотниками и знатным товариством, особь каждому червонными золотыми" 1. Я.Лизогуб отримав від царя солідну винагороду -40 соболів, 100 рублів і 30 червінців. Героїзм та мужність Чернігівського козацького полку були відзначені срібним хрестом, який нині експонується в Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського.
У 90-х рр. XVII ст. у мальовничому містечку Седнів неподалік від Чернігова було облаштовано родинне гніздо Лизогубів. Тут, на високому березі річки Снов побудували кам'яницю. "Седнівська палата Лизогуба, збудована з каменю і цегли, характеристична мало не фортечним заложенням"8, височить тут і донині. Неподалік від неї Я.Лизогуб звів муровану церкву Різдва Богородиці, згодом перейменовану у Благовіщенську, а потім у Воскресенську. Цей храм є одним із ранніх зразків українського бароко на Лівобережній Україні, що зберігся до нашого часу. Церква також одержала від фундатора Євангеліє з написом: "их Царского Пресветлого Величества войска запорозкого Чернеговского Полковника Єго Милості Пана Якова Лизогуба. А надано до храму Рождества Пресвятой Богородицьі от его ж новосозданную в месте Седневе...Рок: 1692 месяца септеврія 21 дня" 9. Євангеліє оздоблене срібним з позолотою окладом, декорованим рослинним орнаментом, сценами "Преображення Господнього" та "Різдва Богородиці" і гербом Лизогубів. Ця пам'ятка друкарства зберігається в Чернігівському історичному музеї ім. В.В.Тарновського 10.
Воскресенський храм в Седневі був родинною усипальницею Лизогубів. У 1924 р. Чернігівський державний музей (тепер історичний музей ім. В.В.Тарновського) проводив у церкві дослідницькі роботи. У південному і північному льохах було виявлено 44 поховання, більша частина яких добре збереглася, оскільки відбулася повна природна муміфікація. Одна з небіжчиць була похована у типовому українському одязі XVIII ст., що повністю зберігся: очіпок, шапочка-"кораблик", виготовлена з чорного оксамиту з срібним позументом, кунтуш з коштовної тканини, прикрашений ажурним золоченим позументом, черевики на високих дерев'яних закаблуках з гострими носками.
У Чернігові, на Дитинці, біля верхнього замку було зведено будинок родини Лизогубів. Це цікава пам'ятка української житлової архітектури кінця XVII ст., що збереглася до нашого часу. Прямокутна у плані будівля являє собою розвинений тип української хати на "дві половини" - чоловічу та жіночу. Західна частина будинку більша за розмірами, з видом на площу, призначалась для чоловіків. Зовні вона прикрашена дуже виразним бароковим оздобленням з глибокими рельєфами, різноманітними фронтонами над вікнами. Жіноча половина менша за розмірами, має вишукані архітектурні деталі. У декоративному оздобленні будинку особливу увагу привертає майстерне оформлення фасадів шляхом використання декоративних можливостей цегли різної форми та розмірів. Після смерті полковника будівля змінила свого власника: тут облаштувалась Чернігівська полкова канцелярія. На початку XVIII ст. там неодноразово бував гетьман І.Мазепа, який, за народними переказами, сховав у великих підвалах свої скарби і доручив охороняти їх своїй коханій - Мотроні Кочубей. Ось чому ця пам'ятка архітектури отримала три назви: будинок Лизогуба, полкова канцелярія, будинок Мазепи.
Я.Лизогуб належав до тих можновладців, які суттєво сприяли розвитку національної культури. Під їхнім патронатом велося будівництво величних храмів, що й досі репрезентують добу українського бароко. На замовлення козацької старшини талановиті майстри виготовляли різноманітні культові речі: срібні оклади для ікон та оправи Євангелій, які офірувалися, часто з вкладними написами, до численних храмів. Для особистого вжитку замовляли у кращих ювелірів того часу столове срібло, прикрашені орнаментами, гербами, монограмами чарки, кубки, ложки.
У колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського зберігається срібна з позолотою ложка XVII ст. роботи вроцлавських майстрів (нині Польща), що належала Я.К.Лизогубу. Черпак ложки декорований літерами "ЯЛПЧ" (Яків Лизогуб полковник Чернігівський) Незадовго до смерті у травні 1698 р., Я.Лизогуб склав заповіт, у якому визначено порядок розподілу маєтностей і коштовностей між дітьми та онуками. Нікого не забув старий полковник, навіть далеких родичів, "при убозтве в местєчку Гельмязове живучих, злецаю жоне моєй абьі по моєй смєрти оних товаром рогатим поділило, даючи кому по троє, по четверо, и по шєвлюзе, иж бо бы мене свойственника своего ведали, кгыж тое чиню для памяти собе" . Але не тільки розподіл матеріальних статків непокоїв Я.Лизогуба. Він хотів, аби в його родині панувала взаємоповага, тому і наказував, щоб молодші слухали старших, син та онуки доглянули його дружину: "Тилко того тут пильно варую, абы сє матки невчий ховай бже не ображал и не квелячи поволност сыновскую против нєй оказовал, так власне як належит, то ест жебы оную чтил, шановал и поважал и во всем ради материнской слухал" 13.
Значні суми Я.Лизогуб заповів київським та чернігівським монастирям і церквам: Києво-Печерській лаврі, собору св. Софії, Чернігівським Борисоглібському та Троїцько-Ільїнському монастирям надавалось по 100 золотих. "За душу свою, для отправления сорокоустов и для вписания имени свого в суботники"14 Чернігівському Єлецькому монастирю, де заповів себе поховати, - тисячу золотих. На ці кошти до південно-західної частини Успенського собору було прибудовано усипальницю, яка після освячення 1701 р. отримала назву церкви св. Іакова. Родина Лизогубів пожертвувала срібний напрестольний хрест, який сьогодні зберігається в Чернігівському історичному музеї ім. В.В.Тарновського 15. Праворуч від входу на стіні збереглась плита з епітафією, яка сповіщає, що тут похований Я.К.Лизогуб - "благоразумний сего града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель".
У 1709 р. дружина Якова Кіндратовича Агафія, яка доводилась сестрою седнівському городовому атаману Степану Барану, подарувала храму села Шестовиці Євангеліє, надруковане 1697 р.
Чернігівський полковницький уряд успадкував син Якова Кіндратовича - Юхим Якович Лизогуб (? -1704), який очолював полк протягом 1698 - 1704 рр. Раніше, у 1694 - 1698 рр. він обіймав посаду генерального хорунжого, разом з батьком брав участь у Чигиринському та обох Кримських походах.
На початку Північної війни козацьке військо вирушило за наказом Петра І до Прибалтики. Зокрема, Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом брав участь у військових операціях 1701 р. Наступного 1702 р. козаки оволоділи шведською фортецею Нотебург: "Полковник черниговскій Ефим Лизогуб з полком ходил под Орешок, зшедшись з генералом Петром Апраксином, на реке Ижер, збили генерала шведського. Ефим Лизогуб под Нарву ходил, и зимовал в Пещерах Псковских, и Шведов от Пещер отбил" 16. Невдовзі після цього у 1704 р. Ю.Лизогуб помер і був похований поруч з батьком у церкві св. Іакова -родинній усипальниці на території Єлецького монастиря.
Юхим Лизогуб був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов'ю, їхні сини Андрій, Яків та Семен займали різні посади в козацькому війську. Старший - бунчуковий товариш Андрій Юхимович (1673 - 1737) - був одружений з дочкою стародубського полковника Михайла Миклашевського Прасковією. Універсалом гетьмана І.Мазепи 1694 р. Андрію Лизогубу було надано село Старе Почепище. Поволі він розпочав скуповувати землі на території Стародубського полку, який на той час ще не був густо заселений, заснував слободу Лизогубівку та хутір Дадеровський. Від діда та батька Андрій Юхимович успадкував численні маєтності у Конотопській та Кролевецькій сотнях. Крім того, А.Лизогуб розводив биків і збував їх.
А от на службовій ниві його спіткала невдача. У 1719 р. гетьман І.Скоропадський усунув А. Лизогуба з посади конотопського сотника, оскільки він "в покуховных грошах, там в г. Конотопі до скарбу войскового збираючихся, не дал слушного выводу, куда оніе и на що рострачены" 17'. Незадовго до смерті Андрій Юхимович Лизогуб своїм коштом збудував у Конотопі велику кам'яну церкву на честь Різдва Богородиці.
Бунчуковим товаришем був і молодший син Ю. Лизогуба Семен (? - 1734). Під час Північної війни в листопаді 1708 р. перебував у Батурині й, на думку О.Оглоблина, описав загибель гетьманської столиці у так званому Лизогубівському літопису: "Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел... Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрепкий; много и погорело, крившихся по хоромах, в лиохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели, ибо хотя и вытрубление було - престать ле кровополития, однак выходящих от покрытия войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшол весь город, и, скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, неякогось старушка" 18.
Семен Лизогуб був серед тих нечисленних представників козацької старшини, які пішли за І. Мазепою, у складі його почту прибули до шведів і залишались з ним до Полтавської битви. Пізніше він повернувся в рідні місця і був амністований, скоріше за все, як зять гетьмана І.Скоропадського.
С.Лизогуб також активно займався господарськими справами. Як зазначалося в універсалі гетьмана І.Мазепи (1707 р.), "пан Семен Лизогуб, товариш знатний войсковий, завювши внов и уже построивши в грунте власном прозываемом Процковском Величковском близко своей слободы Величковки, в сотне Любецкой на речце Вертечи, рудню, просил нашего на оную для спокойного владения универсального подтверждения и аби волно было железо делати позволено"19. Гетьман І. Скоропадський своїм універсалом від 30 серпня 1709 р. підтвердив право Семена Лизогуба на цю рудню і наказав всім не перешкоджати йому "в отбирании от посполитых людей тамошних повинностей и послушенства, а также в робленю в рудне, к употреблению домовому построенной на реке Вертече железа" 20. Рудню Грабівську в 1730 р. "з двома дворами мала у своїй власності і дружина С.Лизогуба Ірина Скоропадська, дочка гетьмана" 21.
У 1734 р. Семен Лизогуб брав участь у польському поході і помер у місті Гродно, де його і поховали в кафедральному соборі з належною пошаною. Після смерті чоловіка Ірина Скоропадська жила в селі Андріївка, неподалік від Чернігова. Цей маєток успадкувала онука Марфа Василівна, яка наприкінці XVIII ст. вийшла заміж за відомого історика України Олександра Івановича Рігельмана. Заслуговує на увагу сімейна реліквія родини Лизогубів-Скоропадських - скатертина, виготовлена у першій половині XVIII ст., яка нині зберігається у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського. Відомо, що надійшла вона до музейного зібрання із села Андріївки 22.
Шлюбні стосунки поєднали рід Лизогубів та Гоголів-Яновських через іншу онуку Семена - Тетяну (1760 р. н.), яка у 1776 р. вийшла заміж за Опанаса Дем'яновича Гоголя-Яновського, полкового писаря, згодом секунд-майора, і доводилась бабусею великому письменнику М.В.Гоголю.
Славу діда - Якова Кіндратовича Лизогуба успадкував онук - Яків Юхимович, який понад п'ятдесят років життя віддав військовій справі. До долі свого "підстаршого" онука старий Лизогуб був особливо небайдужий. Військову службу Яків Юхимович розпочав ще за часів полковництва свого діда, який, імовірно, рекомендував його гетьману І.Мазепі. У 1694 р. гетьман посилав молодого Лизогуба, котрий тільки-но закінчив навчання в Київській академії, з важливим дорученням до Москви. Дуже хвилювала діда майбутня наречена онука: "Милый сыну мой пане хорунжій генеральный! Как только установится санный путь и милый ваш сын, а мой внук Яков отправится в Москву, по указу рейментаровскому, тем временем начни высматривать по людях такую семью, с которой могли бы мы соединиться истинною приязнью по законному супружеству внука нашего. Я и сам душевно рад бы помогти этому делу и, не смотря на старость, готов искать "панну" в каком знатном доме для милого приятеля, но сам знаешь, что тут (т. е. около Чернигова) не могу я ничего успеть, потому что и людей нет и нет такой панны, чтобы подходила и под мысль внука и под нашу достойность"23. За дружину Якову посватали доньку переяславського полковника Мировича Феодору Іванівну. Після одруження Яків жив у своєму маєтку в Се дневі. У цей час він був бунчуковим товаришем Чернігівського полку і виконував окремі доручення Петра І, зокрема, їздив з дипломатичною місією до коронного гетьмана Польщі. На початку Північної війни в 1700 р. "охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Я.Лизогубом були послані до Чудського озера (до "Вдов-Городка", себто Гдова) для "обережения границ росийских" 24. За наказом Петра І йому довелося керувати роботами по впорядкуванню могил загиблих під Полтавою російських воїнів та українських козаків.
Героїзм Чернігівського козацького полку Яків Юхимович Лизогуб увічнив будівництвом Катерининської церкви в Чернігові. Ця пам'ятка мала стати своєрідним військовим меморіалом на честь переможного походу українського війська на чолі з наказним гетьманом Яковом Кіндратовичем Лизогубом до Азова у 1696 р. У будівництво церкви були вкладені значні кошти нащадків полковника й інших представників козацької старшини. Цей монументальний баштоподібний храм у стилі українського бароко був освячений в 1715 р. Фундатор надав церкві Євангеліє, надруковане у 1688 р., із вкладним записом: "Надал до церкви мурованной Катерининської Чернігівської раб Божий Іаков Ефимович Лизогуб, генеральний бунчужний, року 1715, апреля 14" . Для Катерининської церкви коштом Якова Юхимовича було написано ікону Спаса, на зворотному боці якої було зазначено: "року 1715 сталі ікони сії трудами Якима" 26. Герб родини Лизогубів було також зображено на дерев'яних конструкціях іконостасу.
У 1717 р. Яків Юхимович став генеральним бунчужним в уряді гетьмана І.Скоропадського. Разом з гетьманом у 1721 р. він їздив до Москви привітати Петра І з прийняттям титулу імператора і підписанням Ніштадтського миру. Після смерті І.Скоропадського наказним гетьманом Лівобережної України став чернігівський полковник Павло Полуботок, у справі якого було, зокрема, заарештовано і генерального бунчужного Якова Лизогуба. У грудні 1724 р. Павло Полуботок помер у Петро-Павлівській фортеці, а його однодумці були звільнені після смерті Петра І на початку 1725 р. Замість заслання до Сибіру, українські урядовці були інтерновані в Петербурзі й 1727 р. повернулися в Україну.
Саме тоді гетьманом України став Данило Апостол, а генеральним обозним - Яків Юхимович Лизогуб. Після смерті Д.Апостола він увійшов до складу Правління гетьманського уряду, яким керували російські можновладці. Водночас Я.Лизогуб очолював Генеральний військовий суд та Кодифікаційну комісію, що опрацювала "Права, за якими судиться малоросійський народ".
У 1733 - 1734 рр. під час так званої війни за польську спадщину до Речі Посполитої був направлений 11-тисячний козацький корпус під командуванням наказного гетьмана Я.Лизогуба 27.
Значним тягарем для Гетьманщини стала російсько-турецька війна 1735 - 1739 рр. У травні 1736 р. російська армія під командуванням фельдмаршала Б.К.Мініха та 16 тисяч українських козаків на чолі з наказним гетьманом Я.Ю.Лизогубом здобули Перекоп, Козлов (сучасна Євпаторія) та Бахчисарай. Але закріпити цю перемогу не вдалося, військо було змушене відступити через нестачу провіанту та хвороби. Російсько-українська армія зазнала великих людських та матеріальних втрат.
У 1742 р. російський престол посіла імператриця Єлизавета. На пропозицію свого фаворита графа Олексія Розумовського Єлизавета в 1744 р. здійснила подорож до України, де для неї підготували урочисту зустріч. Генеральний обозний Яків Лизогуб командував козацьким військом, яке 5 вересня 1744 р. вітало Єлизавету під Глуховом. Під час подорожі імператриці генеральна старшина подала їй клопотання про відновлення в Україні гетьманства. За наказом Єлизавети її представники, у тому числі і Я.Лизогуб, невдовзі прибули до столиці, де протягом 1745 - 1749 рр. тривали перемовини про доцільність обрання нового гетьмана. Коли вони наближались до завершення, Я.Лизогуб захворів і згодом помер. Поховали його у Санкт-Петербурзі в Олександро-Невській лаврі. За два дні до смерті в листі до О.К.Розумовського Я.Ю.Лизогуб просив заступництва для своїх дітей Івана, Григорія, Іллі та онука Якова. Сини згодом стали бунчуковими товаришами, а Ілля Якович деякий час обіймав посаду прилуцького полковника.
Онук - Яків Іванович, про якого так клопотався дід, народився в Седневі у 1720 р. Як і його батько, був бунчуковим товаришем, брав участь у церемонії обрання гетьмана К.Г.Розумовського в Глухові 1750 р., під час якої ніс "на оксамитовій подушці гетьманський бунчук" . Яків Іванович Лизогуб був одружений із Марією Семенівною Сулимою, дочкою переяславського полковника.
Іван Якович Лизогуб (1761 - 1819), який доводився правнуком генеральному обозному, був предводителем дворянства Городнянського повіту (1805), а згодом протягом 1816 - 1819 рр. - Чернігівським губернським предводителем дворянства. Він мав численні маєтки на Чернігівщині - у Седневі, Куликівці, Бірківці, а також Дунінівці Золотоніського повіту на Черкащині. Був одружений з Ганною Василівною Дуніною-Борковською, дочкою бунчукового товариша, мав з нею шістьох синів та двох доньок.
Їхній старший син Яків Іванович (1786 - ?) з трирічного віку був записаний капралом до Ізмайлівського полку, закінчив Благородний пансіон при Московському університеті. Служив у Головному поштовому управлінні, потім працював в Москві, де обіймав різні посади в канцелярії Головнокомандуючого, служив перекладачем при Московському імператорському театрі.
Гідними нащадками славних козацьких традицій були й інші діти Івана Яковича. За активну участь у Вітчизняній війні 1812 року військовими нагородами були відзначені Ілля, Олександр, Володимир та Василь Лизогуби.
За 25-річну бездоганну військову службу Георгіївський хрест 4 ступеня отримав генерал-майор Олександр Іванович Лизогуб (1790 - 1839). В дитинстві він виховувався у Пажеському корпусі, служив у Литовському, Оренбурзькому, Сибірському уланських полках, командував Серпухівським уланським полком та першою Уланською дивізією.
За родинними переказами, в 1812 р. Олександр Лизогуб тяжко захворів. Хвороба стурбувала його матір Ганну Василівну, яка молилась за одужання сина у церкві перед іконою святителя Феодосія Углицького. Коли Олександр одужав, вдячна мати умовила віддати їй портрет св. Феодосія і прийняти від неї копію. На її замовлення старий портрет було поновлено і передано до соборного храму містечка Седнева 2 .
Олександр Іванович Лизогуб став відомим українським композитором, одним із зачинателів української фортепіанної музики. Він є автором ноктюрнів, мазурок, варіацій на теми українських народних пісень "Ой, у полі криниченька", "Ой, ти, дівчино", "Ой, не ходи, Грицю", романсу "Смерть на чужині". Ноктюрни О.І.Лизогуба, які відображали сферу витончених інтимних переживань, характерних для епохи романтизму, музикознавці порівнюють з ранніми творами великого польського композитора Ф.Шопена. Олександр Іванович Лизогуб був ініціатором проведення сімейних музичних вечорів у Чернігові, на яких виступав як виконавець фортепіанних творів. Про музичний талант Олександра Івановича згадував у своїх спогадах і Лев Жемчужников: "Він поклав на ноти думу "Про вдову і від'їзд сина" і співав її. Мотив, звичайно, було взято від бандуристів"30. Був одружений з Єлизаветою Андріївною Жерве, дочкою дійсного статського радника.
Ілля Іванович (1787 - 1867) за сімейною традицією став військовим, служив в Ізмайлівському полку, був ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора князя М.Г.Репніна. За мужність та відвагу, проявлені у Бородинський битві, його нагородили золотою шпагою. І.І.Лизогуб не стояв осторонь суспільно-політичного життя, належав до таємної масонської ложі "З'єднаних слов'ян" у Києві, про що свідчив диплом, виданий йому 27 травня 1818 р. і знайдений вже після смерті Іллі Івановича31. Деякий час І.Лизогуб перебував за кордоном, а в 1821 р. в чині полковника вийшов у відставку і повернувся до Седнева, де жив у родовому маєтку разом з дружиною Єлизаветою Іванівною, уродженою графинею Гудович, дочкою генерал-фельдмаршала, фрейліною. І.ІЛизогуб виявився талановитим будівничим: його зусиллями родинний маєток перетворився на мальовничий архітектурний ансамбль. За кращими зразками того часу він впорядкував парк, який прикрасили красуні-липи. У місцевого козака придбав грунт заради розкішної липи, сплативши козаку за землю і побудувавши йому оселю на іншому, просторішому місці. Зусиллями І.Лизогуба було влаштовано "самодіючу" машину, яка постачала сад, будинок та інші приміщення прозорою джерельною водою. У розкішному парку було декілька фонтанів, один з яких, названий "Гетьманом", бив струменем вище відомого петергофського "Самсона". До старої козацької кам'яниці кінця XVII ст., добудували башту псевдоготичної форми, у мальовничій місцевості, на схилі гори - альтанку, з якої було добре видно луки та ліси у заплаві Снову.
Яскраво описав свої гостини у Лизогубів влітку 1852 р. відомий російський художник Л.М.Жемчужников: "Проехав переулками, мимо невзрачного дощатого забора, из-за которого виден был сад, мы остановились у крыльца огромного господского дома. Дом Лизогубов был частями каменный, частями деревянный, но просторный; видно было, что надобности семейные удовлетворялись пристройками и надстройками в разное время; он был наполнен картинами и своими несколькими фасадами смотрел в сад. Сад был большой. Роскошные деревья густыми непроницаемыми массами спускались вдоль горы к реке. От дома садом шла дорожка через высокий вал времен Батыя, заросший густо барвинком и большими старыми шелковичными деревьями, приносящими прекрасные черные и белые ягоды. Дорожка эта вела к небольшому деревянному домику, в котором жил летом А.И.Лизогуб со своим семейством, как на даче, и стена которого была покрыта настоящим виноградом. За этим домиком стояла полуразрушенная каменица времен Хмельницкого; одну из стен ее покрывал виноград" 32.
Ілля Іванович Лизогуб був людиною різнобічно обдарованою, захоплювався музикою, добре грав на роялі, чудово співав, про це також згадував Лев Жемчужников, який брав у нього уроки співу і відзначав у І.Лизогуба прекрасний педагогічний талант: "Ілля Іванович був чудовим учителем і мав безмежне терпіння. Мені траплялося зупинятись біля вікна вітальні, по дорозі до ріки, щоб бачити, як Ілля Іванович учить дочку лікаря, з таким же терпінням і витримкою, як нас, і, стоячи непомічений, я милувався ідеальним учителем: дівчинка грала на роялі, а він на віолончелі, терпляче поправляючи й повторюючи те саме" 33.1.І.Лизогуб написав твір для віолончелі, який свідчить про яскравий музичний талант його автора. Ось як схарактеризував Іллю Івановича Лизогуба історик Микола Маркевич: "Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан"34
На відміну від старших братів Андрій Іванович Лизогуб (1804 - 1864) - вихованець Московського університету, не став військовим, а перебував на цивільній службі, займаючи посади канцеляриста в Чернігівському дворянському зібранні, а згодом службовця Канцелярії малоросійського військового губернатора. У 1837 р. його призначили чиновником Одеської митниці. На службі особливо наполягав старший брат Яків: "Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу" . Але ця робота не була А.І. Лизогубу до вподоби, як писав Олександр Кониський, "страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому нудно було жити з темним натовпом, його тягло на село, до господарства" . Він одружився з Надією Дмитрівною Дуніною-Борковською, що походила зі старовинного козацького роду, і жив у батьківському маєтку. В останні роки свого життя А.І.Лизогубу був членом Чернігівського губернського в селянських справах присутствія, а у 1858 - 1859 рр. працював у Комітеті по складанню проекту Положення про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян і разом з іншими ліберальними поміщиками стояв на позиціях викупу землі селянами у приватну власність 37.
Сімейство Лизогубів відзначалось ліберальними поглядами та гуманістичними ідеями: "Кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялось, що пан дасть "чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей" 38.
Природу рідного краю, рідну мову, пісню "обидва Лизогуби, яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдо-цивілізацією - ще любили. В їх домі часто було можна чути українські пісні"39. Дуже образно характеризує сім'ю свого хрещеного батька - Іллі Івановича Лизогуба І.Л.Шраг, знаний чернігівський адвокат та відомий громадсько-політичний діяч кінця XIX - початку XX ст.: "Лизогуби були, як на той час, дуже видатні люди, культурні, добре освічені. Приїздив іноді до Седнева ще третій брат, Василь (народився 1801 р. в Бірківці, Сосницького повіту, полковник, брав участь у військових походах, мав поранення, нагороджений орденом св. Станіслава З ступеня та Пруського Червоного Орла - Н.С.), досить характерна людина: колишній улан, він любив українську мову, складав українські, переважно, гумористичні вірші"40. Був одружений з Варварою Іполитівною Петровською, письменницею. її портрет роботи відомого російського художника В.Тропініна, написаний 1847 р., зберігається в Російському музеї у Санкт-Петербурзі 41.
А.І.Лизогуб був палким прихильником поезії Т.Г.Шевченка. В листі до поета Варвара Рєпніна писала: "Який мене жаль бере, що ви не знайомі з А. (Андрієм) Лизогубом! З яким теплим спочуттям він читає ваші поеми, і як він жалкує, що не знає вас особисто"42. Варвара Миколаївна, дочка малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна стала добрим "другом-сестрою" Тараса Григоровича. Шевченко неодноразово гостював у їхньому маєтку, там збиралось інтелігентне товариство, до якого належав і Віталій Іванович Лизогуб. Він свого часу, як і Ілля Іванович, теж служив ад'ютантом у М.Г.Репніна в канцелярії малоросійського генерал-губернатора у чині ротмістра. Після виходу в відставку полковник В.І.Лизогуб, маєток якого знаходився по сусідству в с. Коломієць Пирятинського повіту, часто бував у Рєпніних, де і познайомився з Т.Г.Шевченком. Про перебування Кобзаря в Яготині знали і седнівські Лизогуби. Влітку 1843 р. їх відвідала Варвара Миколаївна, яка приїхала разом з батьками до своєї двоюрідні' бабусі Єлизавети Іванівни Гудович. 23 серпня 1843 р. вона писала в своєму листі до Ж.-Г. Ейнара: "Післязавтра ми їдемо до моєї тітки Лизогуб" 43.
У березні 1846 р. Т.Г.Шевченко прибув до Чернігова, де за завданням Київської археографічної комісії працював над альбомом "Мальовнича Україна". На балу в залі дворянського зібрання він зустрівся з А.І.Лизогубом як з добрим знайомим, і той запросив Т.Г.Шевченка до Седнева. Господарі створили всі умови, щоб Т.Г.Шевченко вільно почувався в їхньому маєтку, подбали про те, щоб йому гарно тут працювалось. Жив Т.Г.Шевченко в окремому флігелі, який, на жаль, згорів під час пожежі в 1883 р., працював у добре обладнаній майстерні А.І.Лизогуба, який сам був гарним маляром, "хоч і дилетантом, але почуття і смак художника у нього були високорозвинені" . Написані ним ікони знаходились у родинній Воскресенській церкві. З розповідей О.І.Ханенка відомо, що стіни будинку Лизогубів були прикрашені портретами дітей Андрія Івановича в національному українському одязі, які Лизогуб створив власноручно 45.
У Седневі Т.Г.Шевченко виконав олійний портрет Іллі Івановича та акварельний - Андрія Івановича. Тут же він створив акварельні малюнки з натури "Коло Седнева", "Чумаки серед могил", "Седнівська кам'яниця". Для Воскресенської церкви Т. Г. Шевченко написав ікону Різдва Богородиці, яку ще на початку XX ст. бачив відомий український художник Опанас Сластьон. У 1847 р. Т.Г. Шевченко вдруге гостював у седнівському маєтку Лизогубів, де написав поему "Осика" і передмову до нового видання "Кобзаря".
А.І.Лизогуб став вірним другом поета і не відцурався нього, коли Т.Г.Шевченка заарештували. "Всяк друг речет: содружившихся ему и аз: но есть именем точию друг. Отак тепер і зі мною сталося. Було, на собаку кинь, то влучиш в друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий боже? Ні, здравствують, та тільки одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. З привеликою радістю і дякою прийняв я лист ваш, уже другий, написаний 31 декабря" 46, - зазначав Т.Г.Шевченко у листі до А.І.Лизогуба.
Щиросердність Лизогубів відзначав Т.Г.Шевченко у листах з Орської фортеці: "Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині. Спасибі вам, друже мій добрий, я з самої весни не чув рідного, щирого слова"47'. Т.Г.Шевченку було заборонено писати та малювати, але А.І.Лизогуб разом з братом знаходили різні засоби, шукали знайомих, через яких передавали гроші, листи та посилки: "Я не знаю, що б зо мною сталося. Якби не ви! В великій пригоді стали мені оці 50 карб. ... Якби не ви, то мене б давно з нудьги не стало, а то все - таки, хоч украдучи, та трошки помалюю, а воно й полегша" 48.
Родина Лизогубів намагалась підтримати Т.Г.Шевченка на засланні: "Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по тричі, цілуючи всяку фарбочку. ... Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярию, в Седнев" 49. Лизогуби, граф О.К.Толстой, граф А.І.Гудович, який доводився родичем Іллі Івановичу, просили В.В.Петровського, генерал-губернатора Оренбурзького краю, полегшити долю Т.Г.Шевченка. Але в 1850 р. А.І.Лизогубу було категорично заборонено листування із опальним поетом50 за вказівкою шефа жандармів графа Орлова. Ось як про цю подію розповідав один з перших біографів поета: "Літуючи р. 1850 в Чернігові в своїх свояків Данькевичів, Орлов (начальник III відділу імператорської канцелярії) через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листуватись з ним, похваляючись, що інакше - і про його Лизогуба - знайдеться місце там, де перебуває Шевченко". Відтоді А.І.Лизогуб перебував під таємним поліцейським наглядом. Але з цього приводу існує й інша думка: "Не приходилось нам слыхать, чтобы гр. Орлов был когда-либо в Чернигове, кроме тех случаев, когда он сопровождал императора Николая I. В 1850 г. гр. Орлов в Чернигове вовсе не был, судя по тому, что Черниг. губ вед. за этот год ничего о том не говорят, не было у гр. Орлова и тех родственников в Черниговской губернии, о которых говорит львовское издание биографии Т.Г.Ш-ка" 52. Т.Г.Шевченко не знав про це і намагався з'ясувати, що сталося: "Вот уже третий год, как я не имею от вас никакого известия, последнее письмо ваше получил я в Оренбурге 1850 в последних числах мая... право, не знаю, что думать"53.
Часто влітку в маєтку Лизогубів відпочивали відомі художники, письменники, які приїздили з Москви та Санкт-Петербурга. За спогадами І.Л.Шрага, заїжджав до них граф Олексій Толстой, бував український поет Віктор Забіла . Плідно працювали тут Лев Жемчужников та його друг Лев Лагоріо, які замалювали красуню липу, флігель і майстерню, де жив і працював Т.Г.Шевченко. У 1861 р. в альбомі "Живописна Україна" з'явився малюнок Л.Жемчужникова "Старовинні дерев'яні ворота. Седнів".
У 1859 р. в Седневі гостював український байкар Леонід Іванович Глібов. Його улюбленим місцем відпочинку була альтанка, розташована на схилі високого пагорба над рікою Снов у парку садиби Лизогубів. Тут він написав ліричний вірш "Журба". Покладена на музику відомим українським композитором М.В.Лисенком, ця поезія стала популярною народною піснею "Стоїть гора високая".
У А.І.Лизогуба було троє синів. Старший з них - Ілля Андрійович народився у 1846 р. у Седневі, здобув юридичну освіту, служив суддею в Тифліській судовій палаті, мав чин дійсного статського радника. Був одружений із Софією Вікторівною Баршевською.
Дмитро Андрійович Лизогуб (1850 - 1879) належав до числа революціонерів-народників, був одним із засновником народницької організації "Земля і воля". Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті на юридичному факультеті, але на 4 курсі був виключений за участь у революційному русі. За ведення революційної пропаганди в Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях його тричі притягували до слідства. Ось як характеризував Д.Лизогуба відомий народоволець С. Степняк-Кравчинський: "Під зовнішньою спокійною та ясною зовнішністю в ньому крилась душа, наповнена силою та вогнем. Для нього переконання були релігією, якій він присвятив не тільки своє життя, але й що значно важче - кожну свою думку - він ні про що не думав, крім служіння справі". Характеризуючи революціонера, С.Степняк-Кравчинський підкреслював, що "Дмитро Лизогуб був святий" 55.
У липні 1878 р. Д.А.Лизогуб був заарештований в Одесі і ув'язнений в тамтешній тюрмі. На "процесі 28-ми", що відбувався в Одеському військово-окружному суді 25 липня - 5 серпня 1879 p., його разом із С.Чубаровим, Й.Давиденком, С.Віттенбергом, І.Логовенком було засуджено до страти. Сучасники розуміли, що на ешафот Д.Лизогуба привела не участь у терористичних актах, а велика грошова допомога (понад 150 тис. крб.), надана революціонерам в 1876 - 1879 pp. після продажу маєтку56. Д.Лизогуб "поддерживал цельїх полтора года почти все русское революционное движение" 57, в той час як сам жив досить економно, навіть бідно, не витрачаючи жодної копійки з тих грошей, які можна було використати на революційні справи. На суді Д.Лизогуб відмовився від захисту, заявивши, що у звинувачувальному акті відсутні факти звинувачення, і протидіяти цьому не має жодного сенсу . У своїй автобіографії І.Л.Шраг згадував: "Кажуть, що навіть прокурор судової палати намагався пом'якшити цей суворий вирок, але генерал Панюшин затвердив смертну кару"59. 10 серпня Д.Лизогуба був повішений в Одесі на Скаковому полі.
Смерть Д. Лизогуба глибоко сколихнула все передове російське суспільство. Неправедним вироком суду був обурений професор Київського університету видатний вчений-криміналіст О.Ф.Кістяківський. Стосовно цієї події в його "Щоденнку" є такий запис: "Жаль мне молодого человека. Ему исполнилось теперь 29 лет... Лизогуб не выходила у меня из головы. Повешение его есть гнусное действие гнусного произвола и полувоенного положения"60. Лев Жемчужников, який знав Дмитра ще 7-річним хлопчиком, писав: "Это был не суд праведный и милосердный, а скорый и жестокий -немилосердное убийство"61. Л.М.Толстой присвятив цій трагічній події оповідання "Боже і людське", в якому вивів образ Дмитра під прізвищем Синьогуб.
Найменший син Андрія Івановича Федір Лизогуб (1851 -1928) народився у Седневі. Був гласним Городнянського повітового та Чернігівського губернського земських зібрань (1886 - 1901). Протягом 1888 - 1897 рр. обирався предводителем дворянства Городнянського повіту. У 1893 р. у Чернігівському губернському дворянському зібранні Ф.А.Лизогуб запропонував створити товариство дворянської самодопомоги і асигнував 1000 карбованців особистих коштів для цієї справи. Почин Ф.А.Лизогуба знайшов широку підтримку з боку інших представників чернігівського дворянства. Зібрання затвердило статут, в якому було записано, що "капиталу самопомощи присваивается имя графа Григория Александровича Милорадовича и дворянина Федора Андреевича Лизогуба в знак признательности за почин и осуществление этого дела».
Значні кошти Ф.А.Лизогуб жертвував на потреби навчальних закладів Чернігівської губернії. У 1893 р. він надав допомогу новоутвореному Новозибківському сільськогосподарському училищу у розмірі 1000 крб. У 90-х рр. ХГХст. колезький реєстратор Ф.А.Лизогуб був почесним членом Чернігівської губернської опіки дитячими притулками. У 1909 р. він став дійсним статським радником.
Як голова Полтавської земської управи в 1901 - 1915 pp. Ф.А.Лизогуб багато зробив для перетворення губернського міста на центр української культури. Він був одним з ініціаторів спорудження пам'ятника видатному українському письменнику І.П.Котляревському, сприяв виданню його творів. Завдяки його клопотанням для Полтавського земства був побудований новий будинок в українському стилі й створено історичний музей. Власними коштами Ф.А.Лизогуб підтримував Миргородську школу художніх промислів ім. М.В.Гоголя, якою керував відомий український художник О.Сластьон. До 90-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка на кошти Ф.А.Лизогуба у Седневі був встановлений бюст поета роботи відомого українського скульптора Ф.П.Балавенського. У Чернігові Ф.А.Лизогуб мав власний будинок по вулиці Гончій, 70 (тепер - вул. Горького, будинок не зберігся), займався підприємництвом та торгівлею лісом. Станом на 1901 р. володів нерухомістю в Чернігові, яка оцінювалась у 4425 карбованців. У 1897 р. за сприяння Ф.А.Лизогуба у Седневі відкрили телеграфну станцію - одну з перших на території губернії .
Ф.А.Лизогуб належав до партії октябристів. Протягом 1915 - 1917 pp. був радником російського намісника на Кавказі. Після Лютневої революції 1917 р. очолював відділ іноземних підданих Міністерства закордонних справ Росії. Через деякий час переїхав в Україну. 29 квітня 1918 р. З'їзд земельних власників обрав Павла Скоропадського гетьманом України. Водночас була проголошена Українська Держава. У травні гетьманський уряд, до якого увійшли відомі українські діячі, очолив Ф.А.Лизогуб. Ось як описав свою зустріч з Ф.Лизогубом відомий український історик і громадський діяч Д.Дорошенко: "Мене ввели до кабінету Лизогуба. Передо мною був середнього зросту, з невеликою бородою пан, з гарним і трохи суворим обличчям. Він без довгих розмов запропонував мені пост товариша міністра закордонних справ" 65.
Діяльність Ф.А.Лизогуба на посту голови Ради міністрів була спрямована на стабілізацію політичного, економічного і культурного життя в державі та послідовне відстоювання інтересів України на міжнародній арені. В інтерв'ю кореспонденту однієї з берлінських газет Ф.А.Лизогуб зазначав: "Наше гасло - робота, а не політика. При цьому ми не хочемо відбирати право народу самому визначати майбутню і остаточну форму правління, яке буде скликатись по виборам, - вирішити, чи країна хоче лишитись при гетьмані, або встановити друге правління: чи бути Україні монархією, чи республікою. Потім видані будуть закони про вибори. Уряд буде виправляти шкоду, котра явилась наслідком війни та монархії"" 66.
Внаслідок діяльності уряду Ф.А.Лизогуба Українська Держава досягла помітних успіхів у розбудові владних інститутів, стабілізації економіки і фінансів. Ф.А.Лизогуб намагався залучити до співпраці представників Українського національно-демократичного союзу. Протягом літа 1918 р. під керівництвом Ф.А.Лизогуба була проведена велика організаційна робота зі створення постійної штатної структури військових частин та підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української Держави, реформування військово-морського флоту, демобілізації торговельного флоту, відновлення Українського козацтва та зміцнення органів Державної варти.
Федір Лизогуб залишив помітний слід в історії дипломатії. Протягом 11 місяців діяльності уряду Україна відкрила 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульських представництва 124 держав. Але не всі його зовнішньополітичні ініціативи були схвалені сучасниками. Особливо це стосувалось відносин із більшовицькою Росією. Після зречення гетьмана Ф.А.Лизогуб був змушений емігрувати до Югославії, де і помер у 1928 р.
Отже, протягом майже трьох століть представники козацького роду Лизогубів були активними дійовими особами української історії. Згадки про цю велику родину зберігають не тільки численні документи XVII - початку XX століть, а й чудові пам'ятки історії та культури, створені їхнім коштом.
Джерело: Самохіна Н. Рід Лизогубів в історії України / Наталія Самохіна // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів / Т. П. Демченко (відп. ред) та ін. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - С. 124-150.
Немає коментарів:
Дописати коментар