Національно-культурне піднесення в Україні у 20-х pp. XX ст., що являло собою побічний продукт, з одного боку, визвольних змагань та радянської українізації - з іншого, спричинило розгортання історико-краєзнавчого руху, створення мережі пам'яткоохоронних інституцій, архівів та музеїв. Спираючись на дослідницьку традицію, сформовану протягом кількох століть, значних успіхів у цей час досягли історики та краєзнавці Чернігівщини. Зокрема, помітно розширилась географія історико-краєзнавчих осередків, які функціонували не тільки у найбільших містах регіону - Чернігові, Ніжині, Прилуках, а й у Сосниці, Новгороді-Сіверському, Острі та багатьох інших населених пунктах Активну роботу в цьому напрямі розгорнув Чернігівський повітовий відділ народної освіти, у складі якого діяв Комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини (копміс). Зокрема, волосним виконкомам було запропоновано "представити мотивовану думку про можливість організації музея по археології, побуту, природознавству і взагалі батьківщинознавству". За таких обставин до "краєзнавчої галактики" потрапив і старовинний Седнів, де збереглися численні пам'ятки історії та культури.
У липні 1919 р. з ініціативи місцевих освітян було засновано Седнівський краєзнавчий музей. Він складався з 4 відділів: археологічного, природничо-історичного, педагогічного й бібліографічного. Музею належала велика бібліотека (близько 600 томів), археологічні старожитності та пам'ятки образотворчого мистецтва. Як правило, подібні місцеві музеї створювались натоді на базі реквізованих поміщицьких маєтків 3. Вочевидь не становив винятку і Седнівський музей, облащтований, здається, у садибі Лизогубів. Протягом 1919 — 1921 рр. Седнівський музей, який перебував у віданні Чернігівського повітового відділу народної освіти, був відкритий для відвідувачів один день на тиждень. На жаль, у 1922 р. музей "за неимением средств для оплатьі служащих" було закрито. Така ж доля протягом першої половини 20-х рр.спіткала й деякі інші новостворені музеї Чернігівщині (зокрема,
у сусідніх Городні та Березному), які за браком коштів і кваліфікованих фахівців не спромоглися розгорнути збиральницьку, науково-дослідну й культурно-освітню роботу. Подальша доля експонатів Седнівського музею, на жаль, невідома.
Значного розголосу далеко за межами Чернігівщини набуло відкриття на початку 1924 р. так званих седнівських мумій - муміфікованих внаслідок сприятливих природних умов поховань XVIII - XIX ст., що збереглися у крипті Воскресенської церкви. Для їх обстеження було створено дді спеціальні комісії, до складу яких увійшли представника місцевих органів влади (із керівником губернського відділу ГГГУ включно), лікарі, а також провідні чернігівські історики й археологи В.Шугаєвський, П.Смолічев, В.Дроздов. Уявлення про ці знахідки дозволяє скласти опис одного з поховань: "Найцікавіша з них (трун), оббита зверху тканиною, мала у собі добре зацілілий труп, покритий парчевим покриттям. Обличчя, руки й ноги мають навіть нормально-тілесний колір, лише трошки потемнілий; обличчя зберігло навіть природну повність. Уцілілий носовий хрящ тільки опустився у носову западину. На голові - "кораблик" темного оксамиту з шовковим кармазиновим верхом, покритим сіткою зі срібних ниток. Одягнена покійниця в кунтуш зі світлої парчі з рослинним орнаментом, на синій підбійці, з коміром кармазинового оксамиту і такими ж брацарами, обшиваними позументом. Під кунтушем одягнена запаска з ясно-жовтої парчі, внизу обшивана позументом, та шовкова спідниця фіалкового коліру. На тій небіжчиці металевий взористий хрест на шовковім гайтані, а на п'ятому пальці правиці золота обручка з рельєфним рослинним фрагментом і з фініфтю. На ногах шовкові пантофлі з шкуряною підошвою та високими деревляними закаблуками. В головах ікона, у котрої й фарби, й поволока майже зсипалися". З огляду на наукове значення цих знахідок місцева влада звернулася до Народного комісаріату освіти та Української Академії наук з клопотанням про сприяння у подальших студіях. Було створено ще одну - академічну - комісію "в складі фахівців по всіх галузях, яких торкається ця справа, а саме - по анатомії, геології та українському мистецтву, приєднавши до них маляра; але потім, за браком коштів, справа, на жаль, відклалася". Згодом деякі мумії та виявлені у похованнях пам'ятки були передані до Чернігівського історичного музею і так званого Музейного містечка на території Києво-Печерської Лаври. На жаль, вони по-блюзнірськи використовувалися у антирелігійній пропаганді-Як засвідчив сучасник, "седнівські трупи були "гвоздем" антирелігійної виставки, що її відкрив Чернігівський музей. Коли цю виставку привезли до Конотопу, то її там відвідало 16 тисяч залізничників з вузла". У такий спосіб організатори виставки розраховували "справити велике враження на тих, що ще йняли віри святості мощей".
На початку 20-х рр. увагу дослідників привернула небуденна постать Д.Лизогуба, життя та революційна діяльність якого були тісно пов'язані з Седневом. Відомий чернігівський архівіст та історик Я.Жданович9 на підставі документів Чернігівського губернського жандармського управління, які він уперше запровадив до наукового обігу, підготував і оприлюднив у місцевій газеті "Красное знамя" серію ґрунтовних статей про діяльність народовольців на Чернігівщині. Як слушно зауважив Я.Жданович, "наибольший интерес среди сохранившихся в местных архивах материалов представляют документы и дела, устанавливающие физиономию ряда предателей и провокаторов из среды народовольцев и в числе последних Дрыги - друга Лизогуба. Они открывают множество новых данных, совершенно неизвестных в исторических печатных материалах". Цікаво, що до найголовніших "гнезд нигилистов и ярых революционеров" жандарми натоді відносили маєток Лизогубів у Седневі - саме тут у середині 70-х рр. "без права отлучек" мешкав Д.Лизогуб. Як встановив Я.Жданович, напередодні свого від'їзду до Одеси влітку 1878 р. значну частину свого майна "он перевел на имя своего друга и доверителя, товарища по организации, дворянина Черниговской губернии Владимира Васильевича Дрыги с тем, чтобы все средства, ему переданные, шли на цель раз и навсегда им намеченную". Втім, Д.Лизогуб помилився у своєму товаришу, який, здається, просто не витримав спокуси перетворитися у респектабельного землевласника. В усякому разі, чернігівський губернатор А.Шостак, до якого влітку 1879 р. звернувся В.Дрига, засвідчив, що він, "купив, вероятно фиктивно, имения Лизогуба для революционных целей, в настоящее время сделавшись легальным владельцем земли, отрекается от прежних взглядов, в будущем Дрыга просит помилования в виду услуги, которую может оказать своими разоблачениями" Я.Жданович переконливо довів, що зрада В.Дриги дозволила жандармам провести масштабну операцію по знешкодженню найбільш активних діячів руху народовольців.
У другій половині 20-х рр. значне занепокоєння наукової громадськості викликав стан пам'яток історії та культури, зосереджених у Седневі на території колишньої садиби Лизогубів. Навесні 1926 р. дирекція Чернігівського історичного музею звернулась до місцевих органів влади з проханням вжити необхідних заходів "для збереження цієї групи пам'яток старовини (як парку, що має велике історичне значення, так і будівель, що характеризують колишній побут панства), що перебувають у катастрофічному становищі" 1 . Влітку того ж таки 1926 р. президія Чернігівського окрвиконкому ухвалила "звернути особливу увагу на охорону селитьби кол. Лизогуба в м. Седневі, що має історичне значіння", але переклала відповідальність на районні інстанції, зобов'язавши їх "вжити всіх заходів через культвідділи та громадські організації, щоб не припускати знищувати ці пам'ятки та всебічно їх охороняти". Втім, ця бюрократична круговерть справі не зарадила -< виглядало на те, що спасіння потопаючих розглядалося як справа рук самих потопаючих. Минув рік. Чернігівські музейники і далі шукали кошти "для влаштування над кам'яницею даху й охорони цінної в історичному відношенні садиби Лизогуба", а "місцева седнівська влада" тільки збиралася "повести кампанію на сільському сході за ремонт кам'яниці та охорону парку".
Лише в травні 1928 р. кам'яницю оглянули перші особи краю - голова Чернігівського окрвиконкому і секретар Чернігівського окружного комітету КП(б)У, які на власні очі побачили, "що ця цінна архітектурна пам'ятка перебуває в стані руйнації: без даху, без вікон, без дверів, без належної охорони", і дійшли висновку, що вона "псується і загрожує загибеллю". Проте єдиним реальним наслідком цього візиту було чергове звернення до Народного комісаріату освіти УРСР "з проханням асигнувати кошти на відбудову кам'яниці". Впродовж наступного року анічогісінько не змінилося - в усякому разі директор Чернігівського історичного музею М.Вайнштейн у березні 1929 р. з сумом констатував: "Седнівська славетна кам'яниця гине в Лизогубівському саду". Невдовзі представник музею та інженер окружного відділу місцевого господарства обстежили пам'ятку й засвідчили, що "з кам'яниці розтягують цеглу, вона забруднена, поламані зубці на башті". Водночас вони зайвий раз переконалися в тім, що "райвиконком Та сільрада не вживають ніяких заходів до збереження історичної пам'ятки".
Крига скресла тільки 1930 р., коли Український комітет охорони пам'ятників культури при Народному комісаріаті освіти УРСР "видав невеличку суму грошей, щоб зберегти будову від подальшого руйнування". Восени того ж року до Седнева було відряджено відомого українського вченого С.Таранушенка , який у такий спосіб схарактеризував свої перші враження від побаченого: "За часів громадянської війни й розрухи кам'яниця потерпіла багацько пошкоджень від бандитів та шкідників, що видерли з неї все, що тільки можна винести, все, що зроблене було з дерева або заліза. Скарбошукачі зрили й поруйнували льох і особливо потайники. Стоячи без догляду покинутою пусткою ціле десятиліття, вона забруджена була так, що ніяк було доступитися до неї"". Тим не менше, він всебічно вивчив кам'яницю і побачив у ній "визначний, яскравий пам'ятник кінця XVII ст. на Україні і один із унікальних пам'ятників матеріальної культури, що характеризує певну стадію і форму розвитку февдалізму в умовах гетьманщини". Детально обстеживши кам'яницю, дослідник дійшов висновку, що "вона призначалася задовольняти потреби адміністративно-урядової установи", ймовірно козацько-старшинського уряду Седнівської сотні. Зрештою С.Таранушенко присвятив кам'яниці Лизогубів ґрунтовну працю, що побачила світ 1931 р. і досі не втратила свого наукового значення22. Водночас із науковими студіями було започатковано невідкладні ремонтні роботи. За участю місцевих організацій кам'яницю було "трохи почищено, залатано розламану частину склепіння над входом у льох, полагоджено вікнини та двернини західного фасаду, а також зроблено, навішено й замкнено всі вхідні двері", у перспективі передбачалось "вкрити будову дахом, уставити вікна і пристосувати кам'яницю під культурно-освітню установу, найкраще - під музей" 23. Втім, за умов так званого "наступу соціалізму по усьому фронту" довести справу до логічного завершення так і не вдалося.
І все таки Седневу поталанило - в особі С.Таранушенка, якого С.Білокінь влучно назвав "велетнем мистецтвознавства", містечко здобуло вдумливого дослідника і талановитого популяризатора його пам'яток. Якраз протягом 1927 - 1932 рр. С.Таранушенко зі своїми помічниками - молодими харківськими фахівцями проводив "систематичне дослідження народного дерев'яного монументального будівництва Лівобережжя" 24. Зрозуміло, що до його поля зору потрапила дерев'яна Георгіївська (Юріївська) церква у Седневі. Як засвідчив сам С.Таранушенко, "в програму досліджень входило: науково-точні обміри і викреслювання планів та розрізів будов, фотографування зовнішніх виглядів, інтер'єрів та деталей. Вивчалася будівельна техніка і конструктивні засоби будови. Ознайомлення з архівними писаними документами та сучасним станом будови давали змогу скласти уяву про історію будови, з'ясувати первісний її вигляд і виявити зміни, які внесли ремонти в первісний вигляд пам'ятки" Саме за цією програмою С.Таранушенко грунтовно дослідив Георгіївську церкву і відніс її до групи автентичних пам'яток другої половини XVII - першої половини XVIII ст., в яких "найбільшого розвитку досягла майстерність українських будівничих як в планово-об'ємній структурі, так і в розгортанні ритміки складових частин верхів із заломами, висотному розкритті внутрішнього простору". Георгіївська церква, за визначенням С.Таранушенка, "пам'ятка тризрубна, одноверха, з великим восьмигранним зрубом в центрі і набагато меншими квадратними бабинцем і гранчастим вівтарем. Обіч вівтаря -маленькі зрубики ризниці і паламарні, а біля бабинця - сходові клітини". Характерну особливість Георгіївської церкви С.Таранушенко вбачав у тім, що "дуже високі стіни восьмигранної призми легко і струнко підносяться вверх, помітно звужуючись", а "весь інтер'єр ... витриманий в витягнутих пропорціях, в ньому панує вертикаль".
Але узагальнити, як-то кажуть, "по гарячих слідах" зібрані матеріали з історії дерев'яної сакральної архітектури Лівобережної України С.Таранушенку не судилося: восени 1933 р. він потрапив у жорна репресій. Втім, він гідно витримав ці випробування, у 1953 р. повернувся в Україну і продовжив свої студії2 . У 1976 р. побачила світ головна праця усього життя С.Таранушенка - "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", окремий підрозділ якої було присвячено Георгіївській церкві у Седневі .
Таким чином, протягом 20-х рр. XX ст. науковці й аматори старовини відчайдушно намагалися врятувати унікальні пам'ятки історії та культури Седнева від подальшого руйнування, розгорнути збирання і вивчення місцевих старожитностей. На жаль, їхніх зусиль виявилось недостатньо аби зарадити справі, а байдужість чиновників до долі національної історико-культурної спадщини і хронічний брак коштів на ці потреби зводили їх нанівець. Гіркий досвід минулого має бути критично засвоєний сучасними можновладцями, які присягаються у своїй любові до України, але не поспішають очищати замулені джерела нашої історії.
у сусідніх Городні та Березному), які за браком коштів і кваліфікованих фахівців не спромоглися розгорнути збиральницьку, науково-дослідну й культурно-освітню роботу. Подальша доля експонатів Седнівського музею, на жаль, невідома.
Значного розголосу далеко за межами Чернігівщини набуло відкриття на початку 1924 р. так званих седнівських мумій - муміфікованих внаслідок сприятливих природних умов поховань XVIII - XIX ст., що збереглися у крипті Воскресенської церкви. Для їх обстеження було створено дді спеціальні комісії, до складу яких увійшли представника місцевих органів влади (із керівником губернського відділу ГГГУ включно), лікарі, а також провідні чернігівські історики й археологи В.Шугаєвський, П.Смолічев, В.Дроздов. Уявлення про ці знахідки дозволяє скласти опис одного з поховань: "Найцікавіша з них (трун), оббита зверху тканиною, мала у собі добре зацілілий труп, покритий парчевим покриттям. Обличчя, руки й ноги мають навіть нормально-тілесний колір, лише трошки потемнілий; обличчя зберігло навіть природну повність. Уцілілий носовий хрящ тільки опустився у носову западину. На голові - "кораблик" темного оксамиту з шовковим кармазиновим верхом, покритим сіткою зі срібних ниток. Одягнена покійниця в кунтуш зі світлої парчі з рослинним орнаментом, на синій підбійці, з коміром кармазинового оксамиту і такими ж брацарами, обшиваними позументом. Під кунтушем одягнена запаска з ясно-жовтої парчі, внизу обшивана позументом, та шовкова спідниця фіалкового коліру. На тій небіжчиці металевий взористий хрест на шовковім гайтані, а на п'ятому пальці правиці золота обручка з рельєфним рослинним фрагментом і з фініфтю. На ногах шовкові пантофлі з шкуряною підошвою та високими деревляними закаблуками. В головах ікона, у котрої й фарби, й поволока майже зсипалися". З огляду на наукове значення цих знахідок місцева влада звернулася до Народного комісаріату освіти та Української Академії наук з клопотанням про сприяння у подальших студіях. Було створено ще одну - академічну - комісію "в складі фахівців по всіх галузях, яких торкається ця справа, а саме - по анатомії, геології та українському мистецтву, приєднавши до них маляра; але потім, за браком коштів, справа, на жаль, відклалася". Згодом деякі мумії та виявлені у похованнях пам'ятки були передані до Чернігівського історичного музею і так званого Музейного містечка на території Києво-Печерської Лаври. На жаль, вони по-блюзнірськи використовувалися у антирелігійній пропаганді-Як засвідчив сучасник, "седнівські трупи були "гвоздем" антирелігійної виставки, що її відкрив Чернігівський музей. Коли цю виставку привезли до Конотопу, то її там відвідало 16 тисяч залізничників з вузла". У такий спосіб організатори виставки розраховували "справити велике враження на тих, що ще йняли віри святості мощей".
На початку 20-х рр. увагу дослідників привернула небуденна постать Д.Лизогуба, життя та революційна діяльність якого були тісно пов'язані з Седневом. Відомий чернігівський архівіст та історик Я.Жданович9 на підставі документів Чернігівського губернського жандармського управління, які він уперше запровадив до наукового обігу, підготував і оприлюднив у місцевій газеті "Красное знамя" серію ґрунтовних статей про діяльність народовольців на Чернігівщині. Як слушно зауважив Я.Жданович, "наибольший интерес среди сохранившихся в местных архивах материалов представляют документы и дела, устанавливающие физиономию ряда предателей и провокаторов из среды народовольцев и в числе последних Дрыги - друга Лизогуба. Они открывают множество новых данных, совершенно неизвестных в исторических печатных материалах". Цікаво, що до найголовніших "гнезд нигилистов и ярых революционеров" жандарми натоді відносили маєток Лизогубів у Седневі - саме тут у середині 70-х рр. "без права отлучек" мешкав Д.Лизогуб. Як встановив Я.Жданович, напередодні свого від'їзду до Одеси влітку 1878 р. значну частину свого майна "он перевел на имя своего друга и доверителя, товарища по организации, дворянина Черниговской губернии Владимира Васильевича Дрыги с тем, чтобы все средства, ему переданные, шли на цель раз и навсегда им намеченную". Втім, Д.Лизогуб помилився у своєму товаришу, який, здається, просто не витримав спокуси перетворитися у респектабельного землевласника. В усякому разі, чернігівський губернатор А.Шостак, до якого влітку 1879 р. звернувся В.Дрига, засвідчив, що він, "купив, вероятно фиктивно, имения Лизогуба для революционных целей, в настоящее время сделавшись легальным владельцем земли, отрекается от прежних взглядов, в будущем Дрыга просит помилования в виду услуги, которую может оказать своими разоблачениями" Я.Жданович переконливо довів, що зрада В.Дриги дозволила жандармам провести масштабну операцію по знешкодженню найбільш активних діячів руху народовольців.
У другій половині 20-х рр. значне занепокоєння наукової громадськості викликав стан пам'яток історії та культури, зосереджених у Седневі на території колишньої садиби Лизогубів. Навесні 1926 р. дирекція Чернігівського історичного музею звернулась до місцевих органів влади з проханням вжити необхідних заходів "для збереження цієї групи пам'яток старовини (як парку, що має велике історичне значення, так і будівель, що характеризують колишній побут панства), що перебувають у катастрофічному становищі" 1 . Влітку того ж таки 1926 р. президія Чернігівського окрвиконкому ухвалила "звернути особливу увагу на охорону селитьби кол. Лизогуба в м. Седневі, що має історичне значіння", але переклала відповідальність на районні інстанції, зобов'язавши їх "вжити всіх заходів через культвідділи та громадські організації, щоб не припускати знищувати ці пам'ятки та всебічно їх охороняти". Втім, ця бюрократична круговерть справі не зарадила -< виглядало на те, що спасіння потопаючих розглядалося як справа рук самих потопаючих. Минув рік. Чернігівські музейники і далі шукали кошти "для влаштування над кам'яницею даху й охорони цінної в історичному відношенні садиби Лизогуба", а "місцева седнівська влада" тільки збиралася "повести кампанію на сільському сході за ремонт кам'яниці та охорону парку".
Лише в травні 1928 р. кам'яницю оглянули перші особи краю - голова Чернігівського окрвиконкому і секретар Чернігівського окружного комітету КП(б)У, які на власні очі побачили, "що ця цінна архітектурна пам'ятка перебуває в стані руйнації: без даху, без вікон, без дверів, без належної охорони", і дійшли висновку, що вона "псується і загрожує загибеллю". Проте єдиним реальним наслідком цього візиту було чергове звернення до Народного комісаріату освіти УРСР "з проханням асигнувати кошти на відбудову кам'яниці". Впродовж наступного року анічогісінько не змінилося - в усякому разі директор Чернігівського історичного музею М.Вайнштейн у березні 1929 р. з сумом констатував: "Седнівська славетна кам'яниця гине в Лизогубівському саду". Невдовзі представник музею та інженер окружного відділу місцевого господарства обстежили пам'ятку й засвідчили, що "з кам'яниці розтягують цеглу, вона забруднена, поламані зубці на башті". Водночас вони зайвий раз переконалися в тім, що "райвиконком Та сільрада не вживають ніяких заходів до збереження історичної пам'ятки".
Крига скресла тільки 1930 р., коли Український комітет охорони пам'ятників культури при Народному комісаріаті освіти УРСР "видав невеличку суму грошей, щоб зберегти будову від подальшого руйнування". Восени того ж року до Седнева було відряджено відомого українського вченого С.Таранушенка , який у такий спосіб схарактеризував свої перші враження від побаченого: "За часів громадянської війни й розрухи кам'яниця потерпіла багацько пошкоджень від бандитів та шкідників, що видерли з неї все, що тільки можна винести, все, що зроблене було з дерева або заліза. Скарбошукачі зрили й поруйнували льох і особливо потайники. Стоячи без догляду покинутою пусткою ціле десятиліття, вона забруджена була так, що ніяк було доступитися до неї"". Тим не менше, він всебічно вивчив кам'яницю і побачив у ній "визначний, яскравий пам'ятник кінця XVII ст. на Україні і один із унікальних пам'ятників матеріальної культури, що характеризує певну стадію і форму розвитку февдалізму в умовах гетьманщини". Детально обстеживши кам'яницю, дослідник дійшов висновку, що "вона призначалася задовольняти потреби адміністративно-урядової установи", ймовірно козацько-старшинського уряду Седнівської сотні. Зрештою С.Таранушенко присвятив кам'яниці Лизогубів ґрунтовну працю, що побачила світ 1931 р. і досі не втратила свого наукового значення22. Водночас із науковими студіями було започатковано невідкладні ремонтні роботи. За участю місцевих організацій кам'яницю було "трохи почищено, залатано розламану частину склепіння над входом у льох, полагоджено вікнини та двернини західного фасаду, а також зроблено, навішено й замкнено всі вхідні двері", у перспективі передбачалось "вкрити будову дахом, уставити вікна і пристосувати кам'яницю під культурно-освітню установу, найкраще - під музей" 23. Втім, за умов так званого "наступу соціалізму по усьому фронту" довести справу до логічного завершення так і не вдалося.
І все таки Седневу поталанило - в особі С.Таранушенка, якого С.Білокінь влучно назвав "велетнем мистецтвознавства", містечко здобуло вдумливого дослідника і талановитого популяризатора його пам'яток. Якраз протягом 1927 - 1932 рр. С.Таранушенко зі своїми помічниками - молодими харківськими фахівцями проводив "систематичне дослідження народного дерев'яного монументального будівництва Лівобережжя" 24. Зрозуміло, що до його поля зору потрапила дерев'яна Георгіївська (Юріївська) церква у Седневі. Як засвідчив сам С.Таранушенко, "в програму досліджень входило: науково-точні обміри і викреслювання планів та розрізів будов, фотографування зовнішніх виглядів, інтер'єрів та деталей. Вивчалася будівельна техніка і конструктивні засоби будови. Ознайомлення з архівними писаними документами та сучасним станом будови давали змогу скласти уяву про історію будови, з'ясувати первісний її вигляд і виявити зміни, які внесли ремонти в первісний вигляд пам'ятки" Саме за цією програмою С.Таранушенко грунтовно дослідив Георгіївську церкву і відніс її до групи автентичних пам'яток другої половини XVII - першої половини XVIII ст., в яких "найбільшого розвитку досягла майстерність українських будівничих як в планово-об'ємній структурі, так і в розгортанні ритміки складових частин верхів із заломами, висотному розкритті внутрішнього простору". Георгіївська церква, за визначенням С.Таранушенка, "пам'ятка тризрубна, одноверха, з великим восьмигранним зрубом в центрі і набагато меншими квадратними бабинцем і гранчастим вівтарем. Обіч вівтаря -маленькі зрубики ризниці і паламарні, а біля бабинця - сходові клітини". Характерну особливість Георгіївської церкви С.Таранушенко вбачав у тім, що "дуже високі стіни восьмигранної призми легко і струнко підносяться вверх, помітно звужуючись", а "весь інтер'єр ... витриманий в витягнутих пропорціях, в ньому панує вертикаль".
Але узагальнити, як-то кажуть, "по гарячих слідах" зібрані матеріали з історії дерев'яної сакральної архітектури Лівобережної України С.Таранушенку не судилося: восени 1933 р. він потрапив у жорна репресій. Втім, він гідно витримав ці випробування, у 1953 р. повернувся в Україну і продовжив свої студії2 . У 1976 р. побачила світ головна праця усього життя С.Таранушенка - "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", окремий підрозділ якої було присвячено Георгіївській церкві у Седневі .
Таким чином, протягом 20-х рр. XX ст. науковці й аматори старовини відчайдушно намагалися врятувати унікальні пам'ятки історії та культури Седнева від подальшого руйнування, розгорнути збирання і вивчення місцевих старожитностей. На жаль, їхніх зусиль виявилось недостатньо аби зарадити справі, а байдужість чиновників до долі національної історико-культурної спадщини і хронічний брак коштів на ці потреби зводили їх нанівець. Гіркий досвід минулого має бути критично засвоєний сучасними можновладцями, які присягаються у своїй любові до України, але не поспішають очищати замулені джерела нашої історії.
___________________________________
1 Див.: Заремба С. 3., Коваленко О.Б. Становлення радянського історичного краєзнавства на Чернігівщині // Український історичний журнал. - 1983. -№ 4. - С. 104-112; Ткаченко В.В. Історичне краєзнавство на Чернігівщині у 20-30-х рр. // Рідна школа. - 1991. - № 12. - С. 51-56.
Державний архів Чернігівської області (далі - ДАЧО). - Ф.Р - 32. - Оп. 1. -з Спр.49.-Арк. 111.
Див.: Омельченко Ю.А. Охорона пам'яток і музейне будівництво на Україні в перші роки радянської влади // Український історичний музей. -( 1972.-№ і.-С. 107-108.
ДАЧО. - Ф.Р - 942. - ОпЛ. - Спр. 4779. - Арк. 2-2 зв.; Ф.Р - 593. - Оп.1.
5 - Спр. 676. - Арк. 55. ДАЧО. - Ф.Р.-593. - Оп.1. - Спр. 1739. - Арк. 49-55; Смоличев П. Редкое открытие // Красное знамя (Чернигов). - 1924. - 17 февраля. Новицький О. Муміфіковані тіла в Седневі // Україна. - 1924. - Кн. 1-2. -С 16-18.
Там само. - С. 18.
8 Брік Я. Місця минулого і майбутнього: По Чернігівщині. - К., 1929. - С.62 66.
9 Про нього див.: Коваленко О.Б., Ткаченко В.В., Курас Г.М. Жданович Яків Михайлович // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). - к. Хмельницький, 1991. - С. 342-343; Коваленко О.Б. Жданович Яків Михайлович // Українські архівісти: Біобібліографічний довідник. -К., 1999.-Вип.1.-С. 139-140.
10 Жданович Я. Из архива революции. Народовольцы на Черниговщине // Красное знамя. - 1922. - 27 сентября, 8 октября, 21 октября.
11 Жданович Я. Из архива революции. Народовольцы на Черниговщине // Красное знамя. - 1922. - 27 сентября.
12 Там само.
13 Там само.
14 Там само.
15 Охорона пам'яток старовини в Седневі // Робітничий шлях (Чернігів). - 1926.-23 березня.
16 Праця Держмузею. Охорона пам'яток старовини // Робітничий шлях. - 1926. - 3 серпня.
17 В Держмузеї. Стан пам'яток старовини в Седніві // Червоний стяг (Чернігів). - 1927. - 20 серпня.
18 Руйнується цінна пам'ятка XVII сторіччя // Червоний стяг. - 1928. - 18 травня.
19 Вайнштейн М. Треба охороняти пам'ятки старовини // Червоний стяг. - 1929. - 27 березня.
1 Див.: Заремба С. 3., Коваленко О.Б. Становлення радянського історичного краєзнавства на Чернігівщині // Український історичний журнал. - 1983. -№ 4. - С. 104-112; Ткаченко В.В. Історичне краєзнавство на Чернігівщині у 20-30-х рр. // Рідна школа. - 1991. - № 12. - С. 51-56.
Державний архів Чернігівської області (далі - ДАЧО). - Ф.Р - 32. - Оп. 1. -з Спр.49.-Арк. 111.
Див.: Омельченко Ю.А. Охорона пам'яток і музейне будівництво на Україні в перші роки радянської влади // Український історичний музей. -( 1972.-№ і.-С. 107-108.
ДАЧО. - Ф.Р - 942. - ОпЛ. - Спр. 4779. - Арк. 2-2 зв.; Ф.Р - 593. - Оп.1.
5 - Спр. 676. - Арк. 55. ДАЧО. - Ф.Р.-593. - Оп.1. - Спр. 1739. - Арк. 49-55; Смоличев П. Редкое открытие // Красное знамя (Чернигов). - 1924. - 17 февраля. Новицький О. Муміфіковані тіла в Седневі // Україна. - 1924. - Кн. 1-2. -С 16-18.
Там само. - С. 18.
8 Брік Я. Місця минулого і майбутнього: По Чернігівщині. - К., 1929. - С.62 66.
9 Про нього див.: Коваленко О.Б., Ткаченко В.В., Курас Г.М. Жданович Яків Михайлович // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). - к. Хмельницький, 1991. - С. 342-343; Коваленко О.Б. Жданович Яків Михайлович // Українські архівісти: Біобібліографічний довідник. -К., 1999.-Вип.1.-С. 139-140.
10 Жданович Я. Из архива революции. Народовольцы на Черниговщине // Красное знамя. - 1922. - 27 сентября, 8 октября, 21 октября.
11 Жданович Я. Из архива революции. Народовольцы на Черниговщине // Красное знамя. - 1922. - 27 сентября.
12 Там само.
13 Там само.
14 Там само.
15 Охорона пам'яток старовини в Седневі // Робітничий шлях (Чернігів). - 1926.-23 березня.
16 Праця Держмузею. Охорона пам'яток старовини // Робітничий шлях. - 1926. - 3 серпня.
17 В Держмузеї. Стан пам'яток старовини в Седніві // Червоний стяг (Чернігів). - 1927. - 20 серпня.
18 Руйнується цінна пам'ятка XVII сторіччя // Червоний стяг. - 1928. - 18 травня.
19 Вайнштейн М. Треба охороняти пам'ятки старовини // Червоний стяг. - 1929. - 27 березня.
21 Про нього див.: Білокінь СІ. Мистецтвознавець, етнограф (До 80-річчя від дня народження С.А.Таранушенка) // Народна творчість та етнографія. -1969. - № 6. - С. 67-69; Його ж. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. - 1989. - № 3. - С. 12-18; та ін.
22 Таранушенко С. Лизогубівська кам'яниця у м. Седневі: Провідник. - К., 1932.
23 Там само. - С.34.
24 Таранушенко С. Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України.-К., 1976.- С. 17.
25 Там само. - С. 15.
26 Там само. - С. 21.
27 Там само. - С. 26.
Джерело: Коваленко О. З історії вивчення та охорони старожитностей Седнева у 20-х рр. ХХ ст./ Олександр Коваленко // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів / Т. П. Демченко (відп. ред) та ін. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - С. 198 - 206.
22 Таранушенко С. Лизогубівська кам'яниця у м. Седневі: Провідник. - К., 1932.
23 Там само. - С.34.
24 Таранушенко С. Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України.-К., 1976.- С. 17.
25 Там само. - С. 15.
26 Там само. - С. 21.
27 Там само. - С. 26.
Джерело: Коваленко О. З історії вивчення та охорони старожитностей Седнева у 20-х рр. ХХ ст./ Олександр Коваленко // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів / Т. П. Демченко (відп. ред) та ін. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - С. 198 - 206.
Немає коментарів:
Дописати коментар