Ємельянов Анатолій Іванович

   Ємельянов Анатолій Іванович (1917 р.н.) – народився в селі Почечки Конотопського району, у сім’ї священика. Саме через це «невдале» соціальне походження перед хлопцем опустились шлагбауми майже на всіх шляхах, доступних іншим. Доки батько служив у церкві села Козацьке, Анатолій встиг закінчити чотири класи, з п’ятого був виключений. Програму 7-річки долав самотужки. В результаті документа про освіту – ніякого, на роботу в рідному селі не брали. Навіть листоношею. Батька в 1934 р. арештували і судили показовим судом у сфабрикованій справі спекуляції хлібом. Зіслали в сибірські табори, де й скінчився його земний шлях. А його сини та дочки стали дітьми «лишенца», тобто позбавленого всіх прав. Вони продовжували долати штучні перепони, щоб знайти місце в суспільстві. За Анатолія поручилась односельчанка, його взяли двірником у Конотопську районну лікарню. Головний лікар, одночасно і директор медичного технікуму через деякий час залучив сумлінного 16-літнього двірника до участі у незнаній досі процедурі – прямому переливанні крові. Тобто з вени у вену. Врятувавши життя хворому, юнак продовжував здавати кров про запас. І скоро став студентом медтехнікуму, згодившись на пропозицію головного лікаря. Але не встиг закінчити перший курс – знову вигнання, бо він усе ще син «лишенца». Роботи, на щастя, не позбавляли, і він на практиці, як асистент патологоанатома, дізнався не менше таємниць медицини, ніж студенти на теорії. В часи жорстоких репресій та ідейного мракобісся досить похідним був «рецепт» для полегшення долі – офіційна відмова, відречення від «контри». У Анатолія Івановича так питання не стояло. Більше того, він дозволив собі «зухвалість» ще й одружитися з дочкою священика. Хоч і довелось в житті поскакати з купини на камінь, в болоті не опинились.

   Диплом фельдшера таки отримав, повторно вступив до технікуму після виступу Сталіна на партійному з’їзді про те, що діти не відповідають за батьків. Поїхали з дружиною працювати в село Перелюб, поблизу Холмів, де завідував дільницею. На нього поклали обов’язок відкрити справжню лікарню. Сам малював проект, сам формував відділення, і через три місяці лікувальний заклад з пологовим та загальним відділеннями відкрив двері. Два десятки лікарняних ліжок і два лікарі – Ємельянов (завідувач) і Кобець (терапевт). До літа 1941 р. персонал значно поповнився, лікарня здобула визнання у людей. Але вже чути було канонаду – наближався фронт. Вже забрали в армію кількох співробітників, а Анатолію Івановичу було сказано працювати – лікарня не могла закритись. А потім прийшов до нього партизанський командир (вчорашній директор школи) і сказав, що в загоні потрібен медик.
   Доки Анатолій Іванович, партизанський лікар і начмед, за наказом Федорова, витягував з «того світу» поранених народних месників, сам підставляв життя під кулі, тяжко хворів, у хаосі війни могло що завгодно статись із найріднішими людьми. На щастя, обставини складались на їхню користь, вижив і виріс син, продовжувач роду.
   Після війни Анатолій Ємельянов певний час працював в Чернігівському районі, очолював медико-санітарну службу. Згадував, що відновлювати галузь було дуже нелегко, але крок за кроком налагодили справу. З його спогадів також відомо, що деякий час управління охорони здоров’я базувалось у Седневі, а скріплювати документи доводилось печаткою Шестовицького ФАПу, оскільки інші печатки не збереглися в хаосі війни.

Джерело: Літопис доль та днів минулих. Ч. 1. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2013. - С. 558-559.