Подвиг юродства втілювався у таких формах: зовнішнє безумство або аморальна поведінка з метою аскетичного заперечення марнославства; виявлення протиріччя між християнським Законом і так званим здоровим глуздом; служіння людям через своєрідну проповідь сили духу, яка часто супроводжувалась даром пророцтва.
Основою подвигу юродства було самозречення заради спасіння ближніх від гріха. Переймаючи зовнішні ознаки безумної людини, що не дотримується загальноприйнятих суспільних норм, юродиві не соромилися говорити правду про сильних світу цього, підтримували та втішали людей благочестивих. Зневага натовпу приймалася ними з особливою радістю та покірністю. Св. Ісаак Сирин повчав: "Совершенство смирения состоит в том, чтобы с радостью сносить ложные обвинения. Кто истинно смиренномудр, тот будучи обижен, не возмущается и не говорит ничего в свою защиту, но принимает клеветы как истину и просит прощения" Юродиві часто жили серед людей, безнадійно втрачених у очах суспільства, Допомагаючи їм. повернутися до Бога, наставляючи на шлях істини та добра. Більшість юродивих перших віків християнства були ченцями.
Цей вид подвижництва знайшов відображення у 17-у та 19. у правилах монастирського статуту св. Пахомія, що був складений для гуртожитного монастиря в Тавені (перша половина IV ст. н. е.): "возненавидим мир и все что в мире, возненавидим и всякий телесный покой, отречемся от самой жизни; будем алкать, жаждать, нгтотствовать, бденно бодствовать, проливая слезы во время песнопений и молитв". Першими відомими юродивими були подвижниця жіночого Тавенського монастиря в Єгипті св. Ісідора (померла бл. 365 р.), преподобний Серапіон Синдоніт (IV ст.), преподобний Віссаріон Чудотворець, св. Симеон (VI ст.), преподобний Хома (X ст.), св. Андрій (IX ст.).
Після розповсюдження на Русі християнства були перейняті від Східної церкви і види християнського подвигу, зокрема і юродство во Христі. Першим відомим юродивим на Русі був чернець Києво-Печерського монастиря Ісаакій (помер 1090 р.): "Не ища славы от человеке, начал юродствовать..., принимал наказание и раны, но все переносил с радостью, и прибывая в наготе, терпел хлад и день и ночь".
На початку XIV ст. у зв'язку з поступовим згасанням культу святих князів, юродство як новий чин мирянської святості входить у практику Православної Церкви. Нові соціально-політичні умови породжували і новий вид християнського подвижництва серед мирян - юродство во Христі, - що поступово заміщало соціальні функції князівської святості.
У церковно-монастирському середовиші явище юродства розцінювалося неоднозначно. В окремих випадках Православна Церква санкціонувала вшанування юродивих як святих. Так, у XIV ст. було канонізовано 4, у XV ст. - 11, у XVI ст. - 14, у XVII ст. - 7 юродивих. Найвідоміші з них: Прокопій Устюжський, Микола Кочанов, Михайло Клопський, Максим та Василь Блаженні, Микола Салос та багато інших. З другої половини XVII ст. кількість юродивих значно скорочується. Підозріле ставлення світської та церковної влади до юродивих, поява значної кількості лжеюродивих призводить до виселення юродивих у північні райони Московського царства. За часів Петра І Синод переслідував юродивих, оселяючи їх в монастирях "с употреблением их в труд до конца жизни". Синодальним указом 1732 р. заборонялося "впускать юродивых в кощунственных одеждах" до церков та монастирів, що призвело до поступового занепаду цієї форми християнського аскетизму. У другій половині XIX ст. спостерігається нова хвиля поширення юродства на теренах Російської імперії, пов'язана з активізацією місіонерської діяльностіі Православної Церкви у боротьбі проти поширення протестанських течій та нехристиянських сект. І хоча у цей час юродивих рідко причисляли до категорії святих подвижників, подвиг юродства во Христі набуває широкого розповсюдження та особливої пошани серед населення.
На теренах Чернігівської єпархії у дрігій половині XIX ст. було відомо декілька юродивих. Один з них - Михайло Іванович Сущинський - походив з с. Черепово Рославльського повіту Смоленської губернії. Він прийняв подвиг юродства після закінчення Смоленської семінарії, довгі роки жив у Смоленську поблизу Вознесенського жіночого монастиря, а пізніше був засланий до Чернігівського острогу. На численні прохання чернігівців, згідно з розпорядженням чернігівського поліцмейстера, був звільнений. Останні роки свого життя провів У Чернігівському богоугодному закладі, де помер 1853 р. і був похований на погості Успенської церкви Єлецького монастиря.
Мешканці Чернігівської губернії шановали юродиву Херувіму - черницю Кам'янського Успенського монастиря, розташованого у Новозибківському повіті. Понад 60 років провела Херувіма у монастирі. її келія відрізнялася особливою аскетичністю: стіл, стілець, ліжко з дерев'яними дошками, книги про святих подвижників благочестя. Жила Херувіма на подаяния від парафіян, гроші, які їй жертвували, роздавала нужденним. Іноді по декілька днів проводила у посту та молитві без сну та спочинку. Вирізнялася даром пророцтва. Померла у 1884 р., похована поблизу Успенського храму Кам'янського Монастиря.
До нашого часу збереглися перекази про Божого чоловіка Гриця Золотого, що мешкав у Седневі в середині ХГХ ст. Григорій Акиндинович Мірошников народився 1821 р. у с Кучинівка Городнянського повіту Чернігівської губернії. Дитинство Гриця було тяжким і трагічним. Коли хлопчику виповнилося шість років, помер його батько, а пізніше й молодша сестра. Залишившись хворою та сліпою із малолітнім сином, мати жебракувала. У десять років Гриць втратив і матір, зоставшись повним сиротою. В ісповідних книгах церкви с. Кучинівки Григорій Мирошников востаннє згадується у 1834 р. Потім він жебракував і, якось потрапивши до Седнева разом із старцями, обрав мальовниче містечко постійним місцем для життя. Першу зиму Гриць провів під дзвіницею Покровської
церкви. В люті морози його зігрівали собаки, яких він годував. Згодом він знаходив притулок у оселях седнівців, аж поки не оселився назавжди на горищі сараю овдовілої козачки Настасії Шудрихи. Спершу жителі Седнева дивилися на Гриця з острахом і недовірою. Зовнішній вигляд Гриця був незвичайний і відразу привертав увагу: середнього зросту, худий, з витягнутим обличчям, русявим волоссям та глибокими задумливими очіма. Зазвичай ходив босоніж, навіть у найлютіші морози, по кілька годин вистоював босими ногами на кам'яній підлозі церкви. З одягу зазвичай носив старий дірявий халат. У руках тримав палицю, іноді вдягав хутряну шапку. Мова Гриця була загадковою, іноді зовсім не зв'язною, але усі зверталися до нього, сподіваючись дізнатись про своє майбутнє. Ніякої освіти він не мав, але з часом у нього з'явився хист до малювання, він знав цифри і навіть навчився писати. Нерідко у листах та малюнках, що надсилав знайомим людям, він пророкував їхню долю.
Під зовнішньою грубістю і неотесаністю Григорія ховалася любляча, скромна душа. До всіх людей ставився із любов'ю, не звертаючи уваги на те, бідний чи багатий стоїть перед ним. Незлобливість Гриця вражала, він не лише ніколи нікого не ображав, а й не тримав зла на своїх кривдників. Найчастіше Гриць з'являвся там, де трапилась біда, полегшуючи своєю присутністю та добрим словом її тягар. Бажаючи усім добра, він іноді вказував людям на їхні гріхи задля виправлення. Так, одного разу на базарі у Березному він роздавав оточуючим хрестики та іконки святих. До Гриця підійшов пан, якому він сказав: "а для тебе у мене подарунка немає, знаю, що для тебе заготовлена вже велика діжка смоли киплячої і повна мірка живих хробаків" 1.
"Распиная плоть свою со страстями и похотями", Гриць обмежував себе у відпочинку та їжі (не вживав м'ясних продуктів та спиртних напоїв). На нозі мав він рану, яку спеціально роздирав битим склом, обмазував вапном та попелом, щоб не загоювалася. Нікому цю рану не показував, мовчки зносив біль, який вона спричиняла. Ніколи не бачили його бездіяльним та журливим. Систематично відвідуючи церкву, під час служби Божої він стояв босоніж на холодній підлозі, ревно молився за людей перед Господом. Спеціально їздив до Києва, де своєю поведінкою викликав осуд людей, переслідувався поліцією, декілька разів потрапляв до тюрми, де зазнавав приниження. Саме у Києві дали йому прізвисько "Гриць Золотий" - за милостиню, яку роздавав нужденним.
Його знали не лише у Седневі, а й у Києві, Чернігові, віддаленій Москві. Залюбки спілкувався Гриць із сім'єю седнівського поміщика І. Лизогуба, був знайомий з графом Г. Милорадовичем і часто гостював у нього в Любечі. Листувався із митрополитом Київським Філаретом, ігуменями Домницького та Кам'янського монастирів. Помер Гриць 22 лютого 1854 р. На його могилі біля Воскресенської церкви було встановлено хрест. На плиті зроблений напис: "Здесь покоится прах доброго человека Григория Мирошникова, Умершего 1855 года 22 февраля. Блаженны нищие духом, яко тех есть царствие небесное". З червня 1893 р. за Розпорядженням чернігівського єпископа Сергія щосуботи і Щонеділі після обіднього богослужіння, на могилі юродивого Гриця проводилася панахида, на яку завжди збиралася велика кількість парафіян. "Золотий Гриць" назавжди залишився пам'яті народній.
Цей вид подвижництва знайшов відображення у 17-у та 19. у правилах монастирського статуту св. Пахомія, що був складений для гуртожитного монастиря в Тавені (перша половина IV ст. н. е.): "возненавидим мир и все что в мире, возненавидим и всякий телесный покой, отречемся от самой жизни; будем алкать, жаждать, нгтотствовать, бденно бодствовать, проливая слезы во время песнопений и молитв". Першими відомими юродивими були подвижниця жіночого Тавенського монастиря в Єгипті св. Ісідора (померла бл. 365 р.), преподобний Серапіон Синдоніт (IV ст.), преподобний Віссаріон Чудотворець, св. Симеон (VI ст.), преподобний Хома (X ст.), св. Андрій (IX ст.).
Після розповсюдження на Русі християнства були перейняті від Східної церкви і види християнського подвигу, зокрема і юродство во Христі. Першим відомим юродивим на Русі був чернець Києво-Печерського монастиря Ісаакій (помер 1090 р.): "Не ища славы от человеке, начал юродствовать..., принимал наказание и раны, но все переносил с радостью, и прибывая в наготе, терпел хлад и день и ночь".
На початку XIV ст. у зв'язку з поступовим згасанням культу святих князів, юродство як новий чин мирянської святості входить у практику Православної Церкви. Нові соціально-політичні умови породжували і новий вид християнського подвижництва серед мирян - юродство во Христі, - що поступово заміщало соціальні функції князівської святості.
У церковно-монастирському середовиші явище юродства розцінювалося неоднозначно. В окремих випадках Православна Церква санкціонувала вшанування юродивих як святих. Так, у XIV ст. було канонізовано 4, у XV ст. - 11, у XVI ст. - 14, у XVII ст. - 7 юродивих. Найвідоміші з них: Прокопій Устюжський, Микола Кочанов, Михайло Клопський, Максим та Василь Блаженні, Микола Салос та багато інших. З другої половини XVII ст. кількість юродивих значно скорочується. Підозріле ставлення світської та церковної влади до юродивих, поява значної кількості лжеюродивих призводить до виселення юродивих у північні райони Московського царства. За часів Петра І Синод переслідував юродивих, оселяючи їх в монастирях "с употреблением их в труд до конца жизни". Синодальним указом 1732 р. заборонялося "впускать юродивых в кощунственных одеждах" до церков та монастирів, що призвело до поступового занепаду цієї форми християнського аскетизму. У другій половині XIX ст. спостерігається нова хвиля поширення юродства на теренах Російської імперії, пов'язана з активізацією місіонерської діяльностіі Православної Церкви у боротьбі проти поширення протестанських течій та нехристиянських сект. І хоча у цей час юродивих рідко причисляли до категорії святих подвижників, подвиг юродства во Христі набуває широкого розповсюдження та особливої пошани серед населення.
На теренах Чернігівської єпархії у дрігій половині XIX ст. було відомо декілька юродивих. Один з них - Михайло Іванович Сущинський - походив з с. Черепово Рославльського повіту Смоленської губернії. Він прийняв подвиг юродства після закінчення Смоленської семінарії, довгі роки жив у Смоленську поблизу Вознесенського жіночого монастиря, а пізніше був засланий до Чернігівського острогу. На численні прохання чернігівців, згідно з розпорядженням чернігівського поліцмейстера, був звільнений. Останні роки свого життя провів У Чернігівському богоугодному закладі, де помер 1853 р. і був похований на погості Успенської церкви Єлецького монастиря.
До нашого часу збереглися перекази про Божого чоловіка Гриця Золотого, що мешкав у Седневі в середині ХГХ ст. Григорій Акиндинович Мірошников народився 1821 р. у с Кучинівка Городнянського повіту Чернігівської губернії. Дитинство Гриця було тяжким і трагічним. Коли хлопчику виповнилося шість років, помер його батько, а пізніше й молодша сестра. Залишившись хворою та сліпою із малолітнім сином, мати жебракувала. У десять років Гриць втратив і матір, зоставшись повним сиротою. В ісповідних книгах церкви с. Кучинівки Григорій Мирошников востаннє згадується у 1834 р. Потім він жебракував і, якось потрапивши до Седнева разом із старцями, обрав мальовниче містечко постійним місцем для життя. Першу зиму Гриць провів під дзвіницею Покровської
церкви. В люті морози його зігрівали собаки, яких він годував. Згодом він знаходив притулок у оселях седнівців, аж поки не оселився назавжди на горищі сараю овдовілої козачки Настасії Шудрихи. Спершу жителі Седнева дивилися на Гриця з острахом і недовірою. Зовнішній вигляд Гриця був незвичайний і відразу привертав увагу: середнього зросту, худий, з витягнутим обличчям, русявим волоссям та глибокими задумливими очіма. Зазвичай ходив босоніж, навіть у найлютіші морози, по кілька годин вистоював босими ногами на кам'яній підлозі церкви. З одягу зазвичай носив старий дірявий халат. У руках тримав палицю, іноді вдягав хутряну шапку. Мова Гриця була загадковою, іноді зовсім не зв'язною, але усі зверталися до нього, сподіваючись дізнатись про своє майбутнє. Ніякої освіти він не мав, але з часом у нього з'явився хист до малювання, він знав цифри і навіть навчився писати. Нерідко у листах та малюнках, що надсилав знайомим людям, він пророкував їхню долю.
Під зовнішньою грубістю і неотесаністю Григорія ховалася любляча, скромна душа. До всіх людей ставився із любов'ю, не звертаючи уваги на те, бідний чи багатий стоїть перед ним. Незлобливість Гриця вражала, він не лише ніколи нікого не ображав, а й не тримав зла на своїх кривдників. Найчастіше Гриць з'являвся там, де трапилась біда, полегшуючи своєю присутністю та добрим словом її тягар. Бажаючи усім добра, він іноді вказував людям на їхні гріхи задля виправлення. Так, одного разу на базарі у Березному він роздавав оточуючим хрестики та іконки святих. До Гриця підійшов пан, якому він сказав: "а для тебе у мене подарунка немає, знаю, що для тебе заготовлена вже велика діжка смоли киплячої і повна мірка живих хробаків" 1.
"Распиная плоть свою со страстями и похотями", Гриць обмежував себе у відпочинку та їжі (не вживав м'ясних продуктів та спиртних напоїв). На нозі мав він рану, яку спеціально роздирав битим склом, обмазував вапном та попелом, щоб не загоювалася. Нікому цю рану не показував, мовчки зносив біль, який вона спричиняла. Ніколи не бачили його бездіяльним та журливим. Систематично відвідуючи церкву, під час служби Божої він стояв босоніж на холодній підлозі, ревно молився за людей перед Господом. Спеціально їздив до Києва, де своєю поведінкою викликав осуд людей, переслідувався поліцією, декілька разів потрапляв до тюрми, де зазнавав приниження. Саме у Києві дали йому прізвисько "Гриць Золотий" - за милостиню, яку роздавав нужденним.
Його знали не лише у Седневі, а й у Києві, Чернігові, віддаленій Москві. Залюбки спілкувався Гриць із сім'єю седнівського поміщика І. Лизогуба, був знайомий з графом Г. Милорадовичем і часто гостював у нього в Любечі. Листувався із митрополитом Київським Філаретом, ігуменями Домницького та Кам'янського монастирів. Помер Гриць 22 лютого 1854 р. На його могилі біля Воскресенської церкви було встановлено хрест. На плиті зроблений напис: "Здесь покоится прах доброго человека Григория Мирошникова, Умершего 1855 года 22 февраля. Блаженны нищие духом, яко тех есть царствие небесное". З червня 1893 р. за Розпорядженням чернігівського єпископа Сергія щосуботи і Щонеділі після обіднього богослужіння, на могилі юродивого Гриця проводилася панахида, на яку завжди збиралася велика кількість парафіян. "Золотий Гриць" назавжди залишився пам'яті народній.
________________________________________
Християнство: Энциклопедический словарь. - М., 1995. - Т. 3. - С. 286 -287.
Ковалевский И. Христа ради юродивые. - М., 1992. - С. 25.
Киево-Печерский патерик. - К., 1991. - С. 90 - 91. 4 Федотов Г. Святые древней Руси. - М., 1990. - С. 199.
Лебедев И. Михаил Иванович Сущинский, студент семинарии - юродивый // Черниговские епархиальные известия. - 1893. - № 17. - Часть неофициальная. - С. 635 - 649.
Християнство: Энциклопедический словарь. - М., 1995. - Т. 3. - С. 286 -287.
Ковалевский И. Христа ради юродивые. - М., 1992. - С. 25.
Киево-Печерский патерик. - К., 1991. - С. 90 - 91. 4 Федотов Г. Святые древней Руси. - М., 1990. - С. 199.
Лебедев И. Михаил Иванович Сущинский, студент семинарии - юродивый // Черниговские епархиальные известия. - 1893. - № 17. - Часть неофициальная. - С. 635 - 649.
Нагорский М. К характеристике юродивого "Золотого Гриця" // Черниговские епархиальные известия. - 1910. - №18. - Часть неофициальная. - С. 639 - 646.
Лебедев И. "Золотой Гриць" - юродивый // Черниговские епархиальные известия. - 1893. - № 20. - Часть неофициальная. - С. 745 - 765.
Джерело: Гейда О. Християнський подвиг Гриця юродового / Ольга Гейда // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів / Т. П. Демченко (відп. ред) та ін. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - С. 187-192.
Лебедев И. "Золотой Гриць" - юродивый // Черниговские епархиальные известия. - 1893. - № 20. - Часть неофициальная. - С. 745 - 765.
Джерело: Гейда О. Християнський подвиг Гриця юродового / Ольга Гейда // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів / Т. П. Демченко (відп. ред) та ін. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - С. 187-192.
Немає коментарів:
Дописати коментар