Старий Білоус
Масан Іван Никифорович:
„Коли в селі почалося розкуркулювання людей, наша сім´я також постраждала від цього лиха. Одного дня залетіли актив в хату і викидали з хати все харчування, з вікна летіли горщики з кашею, яка знаходилася в печі. Прийшлося нашому батьку з нами, малими дітьми, перейти в дідову хату. Хата дідова була пустою. Вони мали вдома золото, яке дід, Єщенко Іван Пилипович, відвіз у місто і здав (в ту пору пройшов шумок, що потрібно все золото здати, щоб одержати за нього гроші). Але через неділю не отримала сім´я ні грошей, ні золота. Незабаром також в дідову хату зайшли актив і всю їжу вигребли – їсти стало нічого, от і померли пристарілі люди, на все це дивлячись. Жили в дідовій хаті, не паливши ввечері світла, навіть людей, які хотіли допомогти їжею, не впускали в двір”.
Ведильці
Масан Іван Никифорович:
„Коли в селі почалося розкуркулювання людей, наша сім´я також постраждала від цього лиха. Одного дня залетіли актив в хату і викидали з хати все харчування, з вікна летіли горщики з кашею, яка знаходилася в печі. Прийшлося нашому батьку з нами, малими дітьми, перейти в дідову хату. Хата дідова була пустою. Вони мали вдома золото, яке дід, Єщенко Іван Пилипович, відвіз у місто і здав (в ту пору пройшов шумок, що потрібно все золото здати, щоб одержати за нього гроші). Але через неділю не отримала сім´я ні грошей, ні золота. Незабаром також в дідову хату зайшли актив і всю їжу вигребли – їсти стало нічого, от і померли пристарілі люди, на все це дивлячись. Жили в дідовій хаті, не паливши ввечері світла, навіть людей, які хотіли допомогти їжею, не впускали в двір”.
Ведильці
Репресовані: Корзун Олексій
Кабенок Сидір Андрійович
Спогади
Кабенок Володимир Миколайович про репресованого діда Кабенка Сидора Андрійовича:
„1883 року народження мій дід був дуже працьовитою людиною, мав велику сім´ю (мав п´ятьох дітей) і тому був людиною заможною. В столипінську реформу купив собі 15 десятин землі, збудував млин, де молов людям зерно, мав шестеро коней, добру хату, клуню, всілякий сільськогосподарський інвентар. В колгосп він не пішов, тому його розкуркулили, забрали хату, коней і все майно. Вся сім´я пішла на квартиру. Дід позичив у людей грошей і викупив свою хату. Десь через півроку за несплату податку діда знову виселяють з хати. Знову сім´я живе на квартирі. Невдовзі дід зробив собі хату, з якої їх також виселили. І діда засудили на 10 років. Сидів він в Сиктивкарі Комі АРСР. Додому не повернувся. Долю його подальшу не знаємо. Чи він загинув в таборах (кажуть, буцімто там було повстання засуджених, і їх перестріляли), а можливо він і втік. Недалеко від цього табору був його земляк Корзун Олексій, також репресований, то він отаку новину і розповів. Другий наш земляк буцімто бачив його після цих подій в Калінінграді.
Дід воював у І імперіалістичну війну, мав нагороди. В 1942 році просився на фронт із таборів”.
Кабенок Сидір Андрійович
Спогади
Кабенок Володимир Миколайович про репресованого діда Кабенка Сидора Андрійовича:
„1883 року народження мій дід був дуже працьовитою людиною, мав велику сім´ю (мав п´ятьох дітей) і тому був людиною заможною. В столипінську реформу купив собі 15 десятин землі, збудував млин, де молов людям зерно, мав шестеро коней, добру хату, клуню, всілякий сільськогосподарський інвентар. В колгосп він не пішов, тому його розкуркулили, забрали хату, коней і все майно. Вся сім´я пішла на квартиру. Дід позичив у людей грошей і викупив свою хату. Десь через півроку за несплату податку діда знову виселяють з хати. Знову сім´я живе на квартирі. Невдовзі дід зробив собі хату, з якої їх також виселили. І діда засудили на 10 років. Сидів він в Сиктивкарі Комі АРСР. Додому не повернувся. Долю його подальшу не знаємо. Чи він загинув в таборах (кажуть, буцімто там було повстання засуджених, і їх перестріляли), а можливо він і втік. Недалеко від цього табору був його земляк Корзун Олексій, також репресований, то він отаку новину і розповів. Другий наш земляк буцімто бачив його після цих подій в Калінінграді.
Дід воював у І імперіалістичну війну, мав нагороди. В 1942 році просився на фронт із таборів”.
Новоселівка
Розлач Василь Кіндратович – малолітній в´язень.
„І немає спогадам кінця”
„Це сталося 19 травня 1942 року. Я і ще декілька хлопців були на вулиці, коли нас схватили і під силою зброї забрали у відділення поліції. Нас назбирали близько 100 чоловік (і малих, і старих). Пішки відправили на Чернігів. Біля Чернігова була оцеплена проволокою зона, і були ми тут три доби (3 дні). Їсти давали по 200 г хліба на день. Після нас погрузили у вагони для худоби і відправили ешелоном на Германію. Дві неділі їхали до м. Гдиня, де був розподільчий табір (тут нас мили і стригли наголо, тому що кишіли клопами і вошами). Ешелон, у якому мене привезли, був під № 24. Нас привезли до м. Гдиня (Готенгафен по-німецьки). Виписали картки, карток на руки не давали. Приїздили за нами покупці із заводів, фабрик, сільгосппідприємств. Відрахували нас 100 чоловік і пішки відправили до ст. Рагмель завод „Аппаратебау Готенгафен”. Нас поселили у грязні бараки і почали розподіляти на роботу. Мене і ще 6 односельців посадили у вагон і відправили у м. Данциг. Поселили нас у розвалений дім, звідки на другий день погрузили на машини і відправили за м. Данциг у піщаний кар´єр, де ми грузили пісок для будівництва у Данцигу. У кінці робочого дня відбулася бійка, після чого мій двоюрідний брат сказав, завтра тікаємо. Назавтра нас знову привезли у піщаний кар´єр, і ми під виглядом, що пішли в туалет, тікаємо. Ми дійшли до міста через Ельбу, переспали у кущах і потім дійшли до міста Діршаву. Кругом була охорона, ми під містком пройшли, а у гавані було судно, де наші полонені розгружали цеглу. Ми пішли по течії річки униз приблизно 1 км і вирішили переплисти річку Ельбу упоперек, одежу прив´язали. Але в цей час із-за кущів вийшов німець і забрав нас у дільницю, де нас допитували, але ми сказали, що відстали від поїзда. Нас закрили у карцер і тримали три неділі (давали на день 200 г хліба і суміш кофе). Кожного дня до нас когось підсаджували, але ми були на своєму, що відстали від поїзда. І знов нас відправили назад у м. Рагмель, розподілили будувати стадіон, потім у сільське господарство, потім був відбір у транспортну колону, далі удвох з двоюрідним братом у Данцигу працювали електриками у фірмі „Гальваніка” (покриття нікелем). Кормили погано (200 г хліба, варених овочів трохи і все це на цілий день). Потім чотири місяці працював у Берліні на фабриці (Sit) – було дуже важко. І знову відправили на завод у м. Гдиня, де працював 3 роки.
У 1944 році завод евакуювали у ліс, на обладнанні в основному працювали французи. 5 березня 1945 року німці стали панікувати, стали відступати і цього дня (5 березня 1945 року) нас визволив 2 білоруський фронт.
Я залишився ще у Полнові при комендатурі, де комендантом був майор Пізов. Працював бригадиром 1,5 року, навіть комендантом.
1946р., 20 травня виписали пропуск додому. 10 листопада 1947 року я прибув додому”.
Ось так 13-літнім хлопчиком Розлач Василь Кіндратович попав у табір полонених.
Зі слів Розлач В.К.
Розлач Василь Кіндратович – малолітній в´язень.
„І немає спогадам кінця”
„Це сталося 19 травня 1942 року. Я і ще декілька хлопців були на вулиці, коли нас схватили і під силою зброї забрали у відділення поліції. Нас назбирали близько 100 чоловік (і малих, і старих). Пішки відправили на Чернігів. Біля Чернігова була оцеплена проволокою зона, і були ми тут три доби (3 дні). Їсти давали по 200 г хліба на день. Після нас погрузили у вагони для худоби і відправили ешелоном на Германію. Дві неділі їхали до м. Гдиня, де був розподільчий табір (тут нас мили і стригли наголо, тому що кишіли клопами і вошами). Ешелон, у якому мене привезли, був під № 24. Нас привезли до м. Гдиня (Готенгафен по-німецьки). Виписали картки, карток на руки не давали. Приїздили за нами покупці із заводів, фабрик, сільгосппідприємств. Відрахували нас 100 чоловік і пішки відправили до ст. Рагмель завод „Аппаратебау Готенгафен”. Нас поселили у грязні бараки і почали розподіляти на роботу. Мене і ще 6 односельців посадили у вагон і відправили у м. Данциг. Поселили нас у розвалений дім, звідки на другий день погрузили на машини і відправили за м. Данциг у піщаний кар´єр, де ми грузили пісок для будівництва у Данцигу. У кінці робочого дня відбулася бійка, після чого мій двоюрідний брат сказав, завтра тікаємо. Назавтра нас знову привезли у піщаний кар´єр, і ми під виглядом, що пішли в туалет, тікаємо. Ми дійшли до міста через Ельбу, переспали у кущах і потім дійшли до міста Діршаву. Кругом була охорона, ми під містком пройшли, а у гавані було судно, де наші полонені розгружали цеглу. Ми пішли по течії річки униз приблизно 1 км і вирішили переплисти річку Ельбу упоперек, одежу прив´язали. Але в цей час із-за кущів вийшов німець і забрав нас у дільницю, де нас допитували, але ми сказали, що відстали від поїзда. Нас закрили у карцер і тримали три неділі (давали на день 200 г хліба і суміш кофе). Кожного дня до нас когось підсаджували, але ми були на своєму, що відстали від поїзда. І знов нас відправили назад у м. Рагмель, розподілили будувати стадіон, потім у сільське господарство, потім був відбір у транспортну колону, далі удвох з двоюрідним братом у Данцигу працювали електриками у фірмі „Гальваніка” (покриття нікелем). Кормили погано (200 г хліба, варених овочів трохи і все це на цілий день). Потім чотири місяці працював у Берліні на фабриці (Sit) – було дуже важко. І знову відправили на завод у м. Гдиня, де працював 3 роки.
У 1944 році завод евакуювали у ліс, на обладнанні в основному працювали французи. 5 березня 1945 року німці стали панікувати, стали відступати і цього дня (5 березня 1945 року) нас визволив 2 білоруський фронт.
Я залишився ще у Полнові при комендатурі, де комендантом був майор Пізов. Працював бригадиром 1,5 року, навіть комендантом.
1946р., 20 травня виписали пропуск додому. 10 листопада 1947 року я прибув додому”.
Ось так 13-літнім хлопчиком Розлач Василь Кіндратович попав у табір полонених.
Зі слів Розлач В.К.
Терехівка
Із спогадів Білоуса Івана Павловича – вчителя, пенсіонера.
„Батько – Білоус Павло Михайлович 1898 р. н. – мав землю, 4 коней, 5 корів, будівлі для господарства. В 1931 році розкуркулили. Забрали все, навіть розібрали будівлі, залишилась тільки одна хатка, в якій мати осталась одна зі мною. Батька забрали. Сидів він більше року за Черніговом в якомусь лагері. В 1937 році повернувся, але в колгосп так і не пішов. В результаті хвороби, здобутої в лагері, помер в цьому ж році. Тоді тільки мати пішла в колгосп.
Дідусь і бабуся зі сторони матері – Йовенко Стефан і Лукерія – проживали в с. Черниш Чернігівського району. В 1931 році мали велике хазяйство. Забрали всіх і їх синів – Йовенків Петра та Івана. З Чернігова посадили у вагон, діда з бабою загнали на Урал на повалку лісу. А Петро та Іван, коли в Москві була пересадка, вирішили втекти. Петро прийшов додому в Черниш (бо був жонатий). Його в той же день спіймали і загнали на будівництво Беломор-Балтійського каналу. Звідти він пішов на фронт і загинув.
Іван втік, переховувався в Москві, знайшов роботу, одружився. З Москви пішов на фронт. Потрапив в Ленінград, пройшов блокаду і жив там.
Дід з бабою довго працювали на лісоповалі. Від хвороби дід там і помер, на Уралі, а бабуся повернулась в Терехівку, бо в Черниші після війни нікого не залишилось”.
Терехівка
Згадує Петрушинець Микола Данилович 1919 р. н., пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни.
„Батька – Петрушинця Данила Івановича – розстріляли в 1919 р. денікінці за допомогу Червоній Армії.
Дядько – Петрушинець Семен Іванович – був багатий. В 1930 р. розкуркулили, забирали все зерно, одяг, розбирали будівлі, бо будували в колгоспах клуні, комори. Приходили забирать все Койдан Петро, Койдан Андрій. Сини дядька Олексій, Михайло та Іван повтікали, довго переховувались. Дядька забрали в тюрму в Чернігові, сидів він там 7 років.
У нас із мамою була корова. Дядько сказав сховатись з нею в болоті, в лозі. Я стояв довго, але мене і там знайшли, корову забрали, а мене штовхнули в траншею. Я виліз, прийшов додому і плакав, мати теж плакала, бо забрали хліб, який сидів у печі. Забрали навіть вузлики з насінням.
Двоюрідний брат – Петрушинець Іван Матвійович – теж був розкуркулений в 1929-30 рр. Забрали в тюрму. Сім´я жила в лісі в землянці.
Халявин
Інформація про репресовану сім´ю Буштрука Андрія Федоровича, уродженця с. Халявин, Чернігівського району
Розповідає дочка Андрія Федоровича Буштрук Тетяна Андріївна 1932 р. н.
„У селі жила сім´я: батько, три брати, сестра, невістка. У них був млин-вітряк, двоє коней, корова, овечки, два гектари землі. В 1930 році забрали і вислали в Мурманську область батька Буштрука Андрія Федоровича 1907 р. н. і маму Буштрук Катерину Абакумівну 1903 р. н. З ними був син Коля 1,5 року. Невдовзі хлопчик заболів і помер. В колгосп забрали хату і все господарство.
Через півроку мама повернулась, бо там жінкам не було роботи. Жить було ніде, і мама стала продавать все, що було можна, щоб викупить в колгоспі свою хату. Хату викупили, але не на маму, а на батькову сестру. В 1931 році повернувся батько, пішов працювати в колгосп. В 1932 році народилася я.
В 1934 році якраз на Пасху батько орав у колгоспі землю кіньми. Приїхав міліціонер, сказав збирайся, бери кружку, ложку, і батька знову забрали в Мурманськ, Карело-Фінська область. Через півроку забрали і брата Григорія 1910 р. н. Дорогою він попросив, щоб його направили до брата, і вони там зустрілися (на фото зустріч братів). Працювали на лісорозробці. В 1935-37 рр. писали листи, слали посилки і писали, що нас в 1838-39 рр. може пустять додому. В 1939 році. Батько написав листа, що нас не пускають, то приїжджай ти сюди жить. Мама вирішила поїхать подивитись, як там живеться. Через 2 неділі повернулась і стала збиратись в дорогу. Це був 1941 рік. Мама рано пішла на базар в м. Чернігів, щоб прицінитись, за скільки продасть корову. Там зустріла родичів з с. Роїще (брата та мачуху) і сказала, що в середу приїдете мене проводжать. Мачуха сказала: ”Таки поїдеш, вези і друге дитя”. І тут по радіо на базарі об´явили, що почалася війна.
Батька і брата забрали на фронт в 1942 р. і зразу відправили як „ворогів народу” на передову лінію фронту. Під Воронежом батько був убитий. Брат бачив, як його розірвало осколком, а його поранило.
В 1945 році Григорій приїхав з війни і невдовзі поїхав у Мурманську область, Котлоський воєнкомат по документи.
Привіз документи на себе і на батька, що вони призивалися на війну, також привіз батькові речі.
В 1845 році прийшло повідомлення, що батько пропав безвісті.
Мама заміж більше не виходила, жили ми вдвох. Потім я вийшла заміж.
В 1986 році мама померла.
На фотографії у першому ряду крайній справа - батько, біля нього - брат Григорій, у другому ряду другий справа - Товстоліс Матвій з с. Халявин».
Лопатин
Із спогадів Полегенька Михайла Михайловича, 1928 р. н.
„Зі слів моєї матері - Полегенько Анастасії Федорівни 1887 р. н. – у мене був багатий дід, кулак – Латина Федір Іванович. Мав багато землі, свій ліс. Між Терехівкою і Чернишем було його дворище. На карті Червоної Армії 1929 р. нанесено хутір Латинов. Зразу після революції його розкуркулили чи розстріляли, чи зіслали в ссилку – не знаю. Було в нього 13 дітей. Один із братів приніс із війни туберкульоз, заразив всіх, і всі поступово померли. Моя мати вийшла заміж в Лопатин за бідняка, бо був дуже красивий і гарно співав. Все казала, що якби пішла заміж за тих багатих, що її сватали, то давно згнила б у ссилці.
Полегеньки були із бідних, мати ходила ночами красти з комор зерно. Мати Насті, бабуся Параска теж померла від хвороби. Вона була теж із багатих. Її мати була поміщиця із с. Красне, її звали Юля. Люди розповідали, що в с. Терехівка був худенький дерев´яний міст через р. Замглай. А коли пани їхали з Красного на трійках в Латинове гулять, то місток мало на розвалювався, бо були дуже здорові і красиві коні.
Мої брати – Іван 1913 р. н. та Євген 1919 р. н. – добре пам´ятали всіх, бо туди ходили, в Латинове”.
Малинівка
Із спогадів жительки села Малинівка Ліпанової Антоніни Василівни 1939 р. н.
„Сім´я Барбаша Євлампія в с. Черторійка (нині Малинівка) була заможною. У господарстві було 80 га землі, велика пасіка, худоба, збудований дерев´яний дім.
В 1928 році їхню сім´ю розкуркулили. Жінки залишились в селі, тільки не в своїй хаті, а Барабаша Євлампія і його сина Барабаша Дмитра Євлампійовича зіслали в Челябінськ. По дорозі Євлампій помер, де похований ніхто не знає.
Барабаш Дмитро Євлампійович у Челябінську працював на шахті. Він був грамотною людиною, призначили його десятником. Коли почалась війна, його забрали на службу, так як він був із сім´ї розкуркулених, то забрали його у штрафбат, в саперний батальйон. В 1943 році його ранило, відірвало ногу. В село прийшло повідомлення безвісті пропавший, але рідних вже нікого не було, померли під час війни. Після госпіталю Дмитро Євлампійович не повернувся в Челябінськ, а приїхав у своє село Малинівку. Після поранення у Барабаша Д.Є. зняли всю вину. Було багато нагород, два ордени Слави, орден ВВВ, орден Перемоги. Працював все життя в колгоспі, в 1976 році помер”.
Брусилів
Амелянець Софія Іванівна 1924 р. н.
„Мій дід Протченко Григорій жив у своїй хаті. Хата була велика, на три ходи. Було у нього 9 дітей (4 синів і 5 дочок). Коли організовувався колгосп, діти вже своїми сім´ями відійшли і жили окремо, а дід з бабою жили у своїй хаті. Їх вигнали з хати, а хату забрали під магазин. Це було десь в 1932-33 рр. Тоді, хто не йшов добровільно в колгосп, виганяли з хат, забирали все, з коцубками ходили, шукали, де хто й у землі, що заховав, знаходили і все забирали. Дід з бабою пішли жити до дітей. Добре пам´ятаю, як з села висилали людей сім´ями на підводах. В Калічині (урочище біля Снову) багато було підвод з людьми з ближніх сіл. Мені тоді років 10 було. Ми-діти, бігали дивитись з кручі, а кругом були воєнні з рушницями, ще нас лякали рушницею. Було багато підвод з людьми. Потім рушили через Снов, там тоді була паромна переправа, тоді мосту через Снов ще не було.
Барбаш Федір і його жінка Поля з дітьми жили в Челябінській області в м. Копейск. Приїздили до нас в гості, поки були живі, писали листи, листівки. Як вони там опинились, я не знаю, я вийшла заміж після війни, то про це ніколи розговору не було”.
Атрощенко Іван Григорович 1913 р. н. (5 квітня)
„Під час колективізації в селі я тоді був десятником, а Доман Стефан Федорович – соцьким, а Крейда (не пам´ятаю я імені) був присланий з району, тоді такий указ був, хто не йде в колгосп добровільно, висилають у Сибір. Пам´ятаю Шльончика Івана Юрковича вигнали з хати з родиною, він втік, щоб не вислали. Так його піймали, в школі в підвалі закутали. Ми його сторожили. Він почав проситись, щоб випустили, боявся, що його вб´ють. Я зі Сефаном вночі його випустили. Він тоді зник. Вже десь після війни приїхав у село, пристав до однієї молодиці, часто розказував, як жив у Сибіру. Тоді чоловік 200 з родинами погрузили в Чернігові у вагони і повезли в Сибір. Втекти не можна було, охороняли їх до місця прибуття. Приїхали туди, рили землянки, перезимували, а потім почали будуватися. За 2 роки повністю село побудували, виїхати нікуди не можна було. Коли вмерла жінка, повернувся у село, пристав у прими до Хромець Марфи Семенівни. Років 5 пожив і вмер. Вона також уже померла. Діти залишились жити у Сибіру, обзавелись родинами, сюди ніколи не приїжджали.
Ще пам´ятаю, був у нас в селі батюшка, то всю його сім´ю вислали.
З Брусилова сімей з десять виселили. Підводами гнали на Чернігів. Голод був великий. Буряк Іван вліз у колгоспну цибулю, з´їв трохи, його піймали і вигнали».
Хромець Валентина Семенівна, 1926 р. н.
„Мої свекри Хромець Павел Саластійович і дружина його Оксинія Федорівна жили заможно. Колись свекор купив у пана землі, хазяйнували родиною, 6 дітей було, всі робили, а тоді забрали все: і землю, і скот, з хати вигнали. Свекор, щоб не вислали, втік у Москву, потім вернувся, жили в землянці, під горою вирили біля річки, до 1941 року, потім, при німцях, перейшли жити в школу. Після війни почали будуватись. Свекрушин брат Доман Іван Федорович з дружиною Параскою і четверо дітей теж з хати вигнали, все позабирали. В їхній хаті був сільсовет.
Мені було років 8, то пам´ятаю, як ходили з коцубками, все шукали, забирали, а їсти було нічого, їли люпин, чуть з голоду не померли.
Сім´ю Онопренків вислали. Де вони потім ділись – не знаю. В село не вертались.
Сім´ю Чистюків вигнали з хати, то вони переїхали у с. Виблі до жінчиної рідні, а потім жінка переїхала з дітьми у свою хату, але їх вигнали і вони жили у погребі.
Процько Параски Єгорівни батька засудили незаконно, все побрали в колгосп, крупорушка (пшоно драть) ще й досі мо в колгоспі. Параска Єгорівна в 90-х рр. писала, їздила по архівах, і її батька реабілітували як незаконно засудженого”.
Білоус Любов Павлівна 1930 р. н.
„У мого батька була велика сім´я: батько Павло, мати Параска, дід, баба, тітки, батька мого сестри, семеро дітей. Жили багато, було багато землі, велика хата, клуня, сарай здоровий, багато скоту (коні, овечки, корови і т.д.), ліс свій Прокоповський (дід мій), і ліс і зараз кажуть Прокоповський. З своїх лісів строїлися. У батька були ще й брати. Як колгосп став, з хати всіх повиганяли, бо були куркулями, тоді казали. Позабирали все, багато реманенту, все побрали, а що не взяли, то побили, потрощили. Мама моя розказувала, що і дітей у колисці викинули у вікно. Вона думала, що повбивались, аж Бог милував. Самому меншому було 1,5 роки. Мені з сестрою (ми були близнюки) – 3 роки. Мати попросилась у сирітську хату (жив брат з сестрою, батьків не було у них), там жили.
Перед війною нізащо вбили батька. Сказали, що викликають у сільраду, а вранці побитого, мертвого знайшли за селом. Нас не вислали мабуть тому, що було семеро дітей і всі малі.
Батькового брата Білоуса Савка Прокоповича вислали в Сибір з сім´єю.
Мого батька брата Білоуса Івана Прокоповича вислали, а жінку з дочкою не вислали, залишилась в селі. Вернувся Іван через 10 років, жив у Брусилові, потім помер.
В нашій хаті була бригада, а з другої сторони жив Педь – голова сільради, жінка вчителькою була”.
Киселівка
1. Барбаш Іван (не відомо) – репресований в 1933 році і висланий на Амур. Не повернувся. Дочка померла. (записано зі слів Барбаша Олексія Федоровича (жив у с. Киселівка))
2. Силко Антон Савкович (с. Березанка) був репресований і висланий у Воркуту (1933-34 рр.). Працював на „Золотих приісках”, повернувся в 1948 році (записано зі слів невістки Фоміної Ганни Степанівни)
3. Гайовий Яков Макарович (с. Березанка) – репресований і висланий в Сибір. В 1947-48 рр. повернувся (зі слів внука Гайового Анатолія Івановича. Це був дід по батьковій лінії)
4. Мазирко Павел (жив у Бобровиці, тепер р-н Чернігова, бувше приміщення РБК) – вигнали всю сім´ю (було 7 дітей) і відправили в Челябінськ (розповіла дружина Гайового А.І. – Гайова Г.Г. – це дід по материній лінії).
Довжик
Колективізація у селі почалася з 1929 року, в тому розумінні, як цей процес уявляв Сталін. Але це не значить, що в селі не існували інші, найпростіші форми кооперації, про які не згадував В. Ленін. Це, зокрема, різні товариства. Такі, як: споживче товариство, садово-огороднє, артіль теслярів. У роки колективізації в селі було створене ТСОЗ – товариство по спільній обробці землі. Пізніше на його базі – колгосп імені Сталіна. Тоді в колгосп вступило 7 чоловік, так званих активістів села. Це такі жителі, як: Худенок Григорій і його сподвижники, Мирон Заровський, Микола Карконосенко, Прокіп Казимір, Данило Зарвинець, Ведь Пилип, Худолій Аким, Пінчук Хіма, Ланько Семен, Приходько Кирило. Дані люди брали участь у так званому розкуркуленні тих, хто добровільно не вступав до колгоспу. У 1930 році вступила майже вся решта населення села до даного колгоспу. Як ішов процес утворення колгоспів – відомо. Не обійшлося і без порушення законності. До тих, хто не хотів вступати в колгосп добровільно, застосовувалися сила і статті Кримінального Кодексу, який оправдував репресії. На основі даних статей таких людей вважали ворогами народу і їх майно конфісковувалось на користь новостворених колгоспів, а їх самих висилали в далекі райони Сибіру. Такі люди були і в Довжику, люди-одноосібники, що вважали себе добрими господарями, знали землю і не хотіли йти в колгосп. Це такі, як: Карконосенко Прокіп Кузьмич, що мав 30 га землі, 12 коней, Демченко Микола Демидович, Демченко Федір Демидович, Худолій Степан Кіндратович. Всі вони були репресовані в 1931 році. У сучасні часи на основі закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” їх реабілітовано посмертно. Дехто з них після повернення з місць відбуття заслання в роки війни пішли на службу до німців, щоб, мабуть, помститися за несправедливі кривди. Це стосується Демченка Федора Демидовича, пізніше розстріляного партизанами під Кувечичами.
А взагалі, в роки так званої „класової боротьби”, що розгорталася за думкою Сталіна з кожним днем все більше, по мірі того, як йшов процес будівництва соціалізму, в селі було позбавлено політичних виборчих прав багато людей. У цьому відношенні комуністи тогочасного села добре виконували волю вождя всіх народів. Зокрема, у 1927 році було позбавлено політичних прав 92 жителя села, у 1930 – 45 жителів, а у 1935 році тих людей, яких виселяли за межі села і яких відносили до куркульської заможної частини села, до так званих одноосібників, загальним числом у 176 чоловік. При цьому позбавлялися прав не тільки голови сімейств, а й усі члени сімейств.
(За матеріалами, зібраними вчителем історії Кравченко В.М.)
Левковичі
Записано зі слів жительки с. Левковичі Степаненко Надії Андронівни
„Печорний Григорій Опанасович 1897 р. н.
Печорна Ніна Іванівна 1898 р. н.
Обоє працювали на заводі в Дніпродзержинську спеціалістами. Родина мала трьох дітей – дівчат: Євдокія – 1921 р. н., Валентина – 1923 р. н., Рада – 1927 р. н.
У 1937 році Григорія Опанасовича і Ніну Іванівну як ворогів народу забрали до в´язниці. Ніна Іванівна відбувала покарання в Казахстані 7 років. Григорій Опанасович відбував покарання на той час невідомо де. Коли батьки відбували покарання, дітей забрали до себе брати Григорія Петро та Герасим. 1944 року Ніна Іванівна повернулась із заслання і почала розшукувати свого чоловіка. Невдовзі отримала звістку, що її чоловік помер в одній із тюрем 1943 р.
Печорна Ніна Іванівна похована на кладовищі в с. Левковичі”.
Нове
Желєзняк Віра Йосипівна (Кінзерська) – 14.10.1925р. Народилася в с. Зелениця Житомирської області Ємільченського району. Перебувала в Австрії, м. Вена, Крайс Ам Штетенг р-н, с. Івсгавс Менінг з 1942 по 1945 рр. Працювала на паперовій фабриці. Майстер – Тайфель Карл. Забрали в Австрію в 16 років (малолітній в´язень).
Вийшла книга „Село моє незабутнє – Рихальськ”, Львів, НВН „Ексітел”, 2002 р.: 108с.: Автор книги сестра Віри Йосипівни Кінзерська Неля Броніславівна. В книзі згадується про Віру Йосипівну.
Зі слів Желєзняк В.Й.
Смолин
Спогади Лемішко Євдокії Степанівни (народилася 1924 року в селі Смолин)
У травні 1942 року коли мені було 18 років відправили на роботу в Германію. Привезли до міста Гале. Разом зі мною була ще Кухар Ганна Панасівна, також жителька Смолина. Прибувши до міста, повели в баню, у воду додали препарат, щоб у дівчат не було дітей, від нього пухли руки і ноги. Так тривало три місяці. На всіх військовополонених приходили заявки на роботу, а на мене не було. Тоді Кухар Ганна попросила свого господаря, щоб забрали і мене з нею, сказали, що ми сестри і хочемо бути разом, господар забрав і привіз у село Цоллей. Мене він відправив до сусіда. Господарем був 70-ти річний дідусь, який жив з сином та невісткою. У них я працювала на кухні, доїла двох корів, допомагала на городі. Відносились непогано, а коли вивчила німецьку мову, то стали ще краще. Господар дозволяв зустрічатися з іншими полоненими, зустрічалися вдома у мого господаря. Таємно слухали радіо, щоб дізнатися, яке місто на Батьківщині звільнили. Серед полонених були: французи, поляки, росіяни, українці! Звільнили нас американці. Вони довезли нас до річки Ельби, звідти пішки доки не зустріли своїх. Мене впізнала моя односельчанка Семенишина Марія. Далі іти пішки у нас не було сил. І попросили місцевих жителів пристроїти нас до якогось табору. За цигарки (їх не вистачало) нас пристроїли в табір полонених. Там ми ще пробули три місяці, потім потягом відправили до Польщі, а звідти на Україну. Додому повернулася у вересні 1945 року”.
Смолин
Список українських громадян-остарбайтерів, які в роки Вітчизняної війни були примусово вивезені до Німеччини
№ п/п
Прізвище, ім´я та по-батькові
Рік і місце народження
Звідки і коли вивезено до Німеччини
Де і ким працював(ла)
Коли визволили
1
Пархоменко Марина Гнатівна
с.Смолин 1920р.
23.05.1942
с. Буха в господаря Паула
Звільнили американці 1945р.
2
Дьяковська Горпина Семенівна
1922р.
23.05.1942
с. Буха неподалік міста Єна робітницею по гоподарству господар Віден Фріц
Червень 1945р. американці
3
Ревун Уляна Яківна
19.09.1924р.
23.05.1942
с. Буха працювала різноробочою, господар Іріх
американці травень 1945р.
4
Махазьон Ганна Радіонівна
1922р.
с. Киїнка 1942р.
с. Бросцах, господар Янцен
Вересень 1945р.
5
Товчко Михайло Петрович
21.12.1924р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №204 робітник
27.04.1945 радянські війська
6
Манойло Петро Лукич
12.07.1924р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №135 робітник
27.04.1945 радянські війська
7
Папружний Григорій Вакулович
28.02.1926р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №324 робітник по 05.11.1942р. з 05.11.1942р. м.Цайц Брабак табір Зандгюпе
робітник №71
11.04.1945 американс ькими військами
8
Остапенко Ольга Федорівна
с. Бегачі Березнянськи й р-н 24.10.1921р.
12.06.1942 с.Бегачі
Боварія, ковдрова фабрика (Вольдекенфабрік), майстер Геляу з травня 1945 м. Штригац працювала разом з армією на зборі урожаю
Жовтень 1945р
9
Кухар Ганна Панасівна
1922р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
10
Цибуля Марія Якимівна
1922р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
11
Бондаренко Марія Іллівна
1919р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
12
Пискун Василь Андрійович
1920р.
м. Галле травень 1942р.працював на господаря
м. Галле працював на господаря
Вересень 1945р.
13
Дьяковська Уляна Яківна
1919р.
травень 1942р.
м.Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
14
Омельяненко Настя Петрівна
1918р.
1941р.
Визволили англійці
1945р.
Пакуль
«Постол Уляна Іванівна, 1926 р. н. , народилася в с. Семенівка. У червні 1932 року (вже посапували картошку і помололи просо) приїхали НКВдисти вранці і сказали, щоб збиралися на висилку, так як у Черниченка Євхима Павловича (діда) був вітряк (млин). Мати Черниченко Надія Павлівна і батько Черниченко Іван Євхимович були в колгоспі, ходили на роботу, але жили з дідом в одній сім´ї і вели сумісне господарство. Так що забрали всіх. На збори часу не було. Пішли в чому стояли (ще крім Уляни було 2 дівчинки 5 років, 3 роки). Дітей посадили на підводу, а дорослі (мама була вагітна) йшли пішки до станції у Чернігів. На завтра у двір (були добрі клуні і хліви) привели громадську худобу, коней, а всю їжу, яка залишилась, варили обіди там же надворі і годували колгоспників.
Було у господарстві – кінь, корова, вівці, двоє поросят, кури. Собаку батько відв´язав, потім казали люди, що глянув собака у відкрите вікно, знявшись на передні лапи і побачивши порожню хату, жалібно і страшно завив і зійшов з двору, більше ніхто його не бачив.
Приїхали у Челябінськ. Дядько Антон і батько Іван працювали на шахті. Видавали скудний пайок: дядьку Антону – на діда і бабу, а батьку Івану Євхимовичу видавали на його дружину і дітей.
Було голодно і холодно. Побачивши, що кожної ночі порожніють бараки (люди утікали, ті, що не були задіяні на роботі), вирішили і вони, що потрібно утікати, бо 3-річна дівчинка, найменша, померла.
Дід, баба, мати з дітьми (2 дівчат: Настя і Уляна) втікли додому. Приїхали в село осінню, зимувати не було де. В хаті – контора.
В діда з бабою було ще 3 дочки, але їхні чоловіки були головою колгоспу і завхозом. А третій – Павел – не пішов у колгосп і його також забрали на висилку.
Дід з бабою зимували у сусідів. А ми з мамою зимували у Пакулі у Гаркуші Павла Митрофановича – материного батька.
Дядько Антон і батько вернулись літом 1933 р. і пішов на роботу у колгосп.
Землі для будівництва хати не давали. Небіж діда Черниченко Панас Дмитрович дав своєї і побудували хату (зразу став снувать на болоті). З 1933 р. зимували у своїй хаті.
Згодом у с. Ковпита купили жилу хату (перевезли у колгосп під контору, а свою хату забрали (поміняли)). У неї перебралися дід, баба і дядько Антон. А батько свою хату, що побудував на дворищі Черниченка Панаса Дмитровича, переніс на свою землю (на участок діда і баби). У школі і все життя дражнили куркулями. Влада ніяких претензій не висувала, за те, що повернулися.
Дядько Антон працював поштарем, і в 1937 році його знову забрали (репресували)”.
Гаркуша Василь Юхимович 1924 р. н. Батько – Гаркуша Юхим Петрович 1887 р. н.
„Армия, звание - младший поручик, награжден Золотым Георгиевым Крестом, закончил годичную академию в Киеве. Работал председателем колхоза Пакуль и Пыльня; Рудня.
В 1938 году забрали ночью 19 апреля. Предъявили, что член партии эссеров. Сильно издевались и выбивали показания. Расстреляли 5 мая 1938 года в урочище Халявин.
Вызвали для подтверждения, что враг народа: Борисенко Зиновий, Карпуша Свирид, Деркач, Бориско Иван. В одну ночь взяли 28 человек».
Льгів
Очевидці репресій по с. Льгів (1933-1941 рр.) Чернігівського району
Розповідає Чередниченко Уляна Юхимівна (1916 р.)
Мій свекор, Чередниченко Демид Семенович, жив незаможньою людиною. Було четверо дітей. Після революції його сім'ю наділили землею, а батько, Семен, став ще підкуплювать землю і построїв ще під Черніговом маленький завод по переробці глини, тобто виготовляв цеглу. Построїв навіть два будинки в Чернігові із своєї цегли. Одного не пам'ятаю, а другий – залізнодорожне училище. Батько помер, а синові так і не дісталось нічого, тільки „розкуркулили” і вислали на Соловки.
Розповідає Нехай Микола Васильович (1941 р.)
Мого дядька, Мельника Івана Михайловича (1903 р. н.), вислали на Соловки в Комі АРСР в м. Печору за те, що нібито він був проти радянської влади, він тоді працював вчителем. Там він був з 1944 р. до 1959 р. Коли прийшов додому – був дуже хворий на туберкульоз і в 1960 році помер.
В тому ж місці також відбував строк і Чередниченко Яків Веремійович. Його засудили за те, що він був у селі старостою. Повернувся він також в 1958 році.
Розповідає Чаус Лідія Іванівна
Був хазяйновитим, Брей Іван. Мав п'ятьох дітей, а тому працював і багато чого мав, через це його „розкуркулили”, забрали все, що було надбане роками. Самого ж заслали на Соловки, там він і помер. Тіло перевезти не можна було. І тоді його донька Тетяна продала корову, і так тіло було доставлене і поховане в селі на кладовищі.
Штупун Петро Тимофійович був також розкуркулений та висланий. По звільненню він довго боявся вертатися в село. З сім'єю довго жили в м. Чернігові, а через деякий час переїхали в село. З родини нікого не залишилось, всі померли.
Тютюнник Ольга Михайлівна (1945 р. н.)
Із спогадів Білоуса Івана Павловича – вчителя, пенсіонера.
„Батько – Білоус Павло Михайлович 1898 р. н. – мав землю, 4 коней, 5 корів, будівлі для господарства. В 1931 році розкуркулили. Забрали все, навіть розібрали будівлі, залишилась тільки одна хатка, в якій мати осталась одна зі мною. Батька забрали. Сидів він більше року за Черніговом в якомусь лагері. В 1937 році повернувся, але в колгосп так і не пішов. В результаті хвороби, здобутої в лагері, помер в цьому ж році. Тоді тільки мати пішла в колгосп.
Дідусь і бабуся зі сторони матері – Йовенко Стефан і Лукерія – проживали в с. Черниш Чернігівського району. В 1931 році мали велике хазяйство. Забрали всіх і їх синів – Йовенків Петра та Івана. З Чернігова посадили у вагон, діда з бабою загнали на Урал на повалку лісу. А Петро та Іван, коли в Москві була пересадка, вирішили втекти. Петро прийшов додому в Черниш (бо був жонатий). Його в той же день спіймали і загнали на будівництво Беломор-Балтійського каналу. Звідти він пішов на фронт і загинув.
Іван втік, переховувався в Москві, знайшов роботу, одружився. З Москви пішов на фронт. Потрапив в Ленінград, пройшов блокаду і жив там.
Дід з бабою довго працювали на лісоповалі. Від хвороби дід там і помер, на Уралі, а бабуся повернулась в Терехівку, бо в Черниші після війни нікого не залишилось”.
Терехівка
Згадує Петрушинець Микола Данилович 1919 р. н., пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни.
„Батька – Петрушинця Данила Івановича – розстріляли в 1919 р. денікінці за допомогу Червоній Армії.
Дядько – Петрушинець Семен Іванович – був багатий. В 1930 р. розкуркулили, забирали все зерно, одяг, розбирали будівлі, бо будували в колгоспах клуні, комори. Приходили забирать все Койдан Петро, Койдан Андрій. Сини дядька Олексій, Михайло та Іван повтікали, довго переховувались. Дядька забрали в тюрму в Чернігові, сидів він там 7 років.
У нас із мамою була корова. Дядько сказав сховатись з нею в болоті, в лозі. Я стояв довго, але мене і там знайшли, корову забрали, а мене штовхнули в траншею. Я виліз, прийшов додому і плакав, мати теж плакала, бо забрали хліб, який сидів у печі. Забрали навіть вузлики з насінням.
Двоюрідний брат – Петрушинець Іван Матвійович – теж був розкуркулений в 1929-30 рр. Забрали в тюрму. Сім´я жила в лісі в землянці.
Халявин
Інформація про репресовану сім´ю Буштрука Андрія Федоровича, уродженця с. Халявин, Чернігівського району
Розповідає дочка Андрія Федоровича Буштрук Тетяна Андріївна 1932 р. н.
„У селі жила сім´я: батько, три брати, сестра, невістка. У них був млин-вітряк, двоє коней, корова, овечки, два гектари землі. В 1930 році забрали і вислали в Мурманську область батька Буштрука Андрія Федоровича 1907 р. н. і маму Буштрук Катерину Абакумівну 1903 р. н. З ними був син Коля 1,5 року. Невдовзі хлопчик заболів і помер. В колгосп забрали хату і все господарство.
Через півроку мама повернулась, бо там жінкам не було роботи. Жить було ніде, і мама стала продавать все, що було можна, щоб викупить в колгоспі свою хату. Хату викупили, але не на маму, а на батькову сестру. В 1931 році повернувся батько, пішов працювати в колгосп. В 1932 році народилася я.
В 1934 році якраз на Пасху батько орав у колгоспі землю кіньми. Приїхав міліціонер, сказав збирайся, бери кружку, ложку, і батька знову забрали в Мурманськ, Карело-Фінська область. Через півроку забрали і брата Григорія 1910 р. н. Дорогою він попросив, щоб його направили до брата, і вони там зустрілися (на фото зустріч братів). Працювали на лісорозробці. В 1935-37 рр. писали листи, слали посилки і писали, що нас в 1838-39 рр. може пустять додому. В 1939 році. Батько написав листа, що нас не пускають, то приїжджай ти сюди жить. Мама вирішила поїхать подивитись, як там живеться. Через 2 неділі повернулась і стала збиратись в дорогу. Це був 1941 рік. Мама рано пішла на базар в м. Чернігів, щоб прицінитись, за скільки продасть корову. Там зустріла родичів з с. Роїще (брата та мачуху) і сказала, що в середу приїдете мене проводжать. Мачуха сказала: ”Таки поїдеш, вези і друге дитя”. І тут по радіо на базарі об´явили, що почалася війна.
Батька і брата забрали на фронт в 1942 р. і зразу відправили як „ворогів народу” на передову лінію фронту. Під Воронежом батько був убитий. Брат бачив, як його розірвало осколком, а його поранило.
В 1945 році Григорій приїхав з війни і невдовзі поїхав у Мурманську область, Котлоський воєнкомат по документи.
Привіз документи на себе і на батька, що вони призивалися на війну, також привіз батькові речі.
В 1845 році прийшло повідомлення, що батько пропав безвісті.
Мама заміж більше не виходила, жили ми вдвох. Потім я вийшла заміж.
В 1986 році мама померла.
На фотографії у першому ряду крайній справа - батько, біля нього - брат Григорій, у другому ряду другий справа - Товстоліс Матвій з с. Халявин».
Лопатин
Із спогадів Полегенька Михайла Михайловича, 1928 р. н.
„Зі слів моєї матері - Полегенько Анастасії Федорівни 1887 р. н. – у мене був багатий дід, кулак – Латина Федір Іванович. Мав багато землі, свій ліс. Між Терехівкою і Чернишем було його дворище. На карті Червоної Армії 1929 р. нанесено хутір Латинов. Зразу після революції його розкуркулили чи розстріляли, чи зіслали в ссилку – не знаю. Було в нього 13 дітей. Один із братів приніс із війни туберкульоз, заразив всіх, і всі поступово померли. Моя мати вийшла заміж в Лопатин за бідняка, бо був дуже красивий і гарно співав. Все казала, що якби пішла заміж за тих багатих, що її сватали, то давно згнила б у ссилці.
Полегеньки були із бідних, мати ходила ночами красти з комор зерно. Мати Насті, бабуся Параска теж померла від хвороби. Вона була теж із багатих. Її мати була поміщиця із с. Красне, її звали Юля. Люди розповідали, що в с. Терехівка був худенький дерев´яний міст через р. Замглай. А коли пани їхали з Красного на трійках в Латинове гулять, то місток мало на розвалювався, бо були дуже здорові і красиві коні.
Мої брати – Іван 1913 р. н. та Євген 1919 р. н. – добре пам´ятали всіх, бо туди ходили, в Латинове”.
Малинівка
Із спогадів жительки села Малинівка Ліпанової Антоніни Василівни 1939 р. н.
„Сім´я Барбаша Євлампія в с. Черторійка (нині Малинівка) була заможною. У господарстві було 80 га землі, велика пасіка, худоба, збудований дерев´яний дім.
В 1928 році їхню сім´ю розкуркулили. Жінки залишились в селі, тільки не в своїй хаті, а Барабаша Євлампія і його сина Барабаша Дмитра Євлампійовича зіслали в Челябінськ. По дорозі Євлампій помер, де похований ніхто не знає.
Барабаш Дмитро Євлампійович у Челябінську працював на шахті. Він був грамотною людиною, призначили його десятником. Коли почалась війна, його забрали на службу, так як він був із сім´ї розкуркулених, то забрали його у штрафбат, в саперний батальйон. В 1943 році його ранило, відірвало ногу. В село прийшло повідомлення безвісті пропавший, але рідних вже нікого не було, померли під час війни. Після госпіталю Дмитро Євлампійович не повернувся в Челябінськ, а приїхав у своє село Малинівку. Після поранення у Барабаша Д.Є. зняли всю вину. Було багато нагород, два ордени Слави, орден ВВВ, орден Перемоги. Працював все життя в колгоспі, в 1976 році помер”.
Брусилів
Амелянець Софія Іванівна 1924 р. н.
„Мій дід Протченко Григорій жив у своїй хаті. Хата була велика, на три ходи. Було у нього 9 дітей (4 синів і 5 дочок). Коли організовувався колгосп, діти вже своїми сім´ями відійшли і жили окремо, а дід з бабою жили у своїй хаті. Їх вигнали з хати, а хату забрали під магазин. Це було десь в 1932-33 рр. Тоді, хто не йшов добровільно в колгосп, виганяли з хат, забирали все, з коцубками ходили, шукали, де хто й у землі, що заховав, знаходили і все забирали. Дід з бабою пішли жити до дітей. Добре пам´ятаю, як з села висилали людей сім´ями на підводах. В Калічині (урочище біля Снову) багато було підвод з людьми з ближніх сіл. Мені тоді років 10 було. Ми-діти, бігали дивитись з кручі, а кругом були воєнні з рушницями, ще нас лякали рушницею. Було багато підвод з людьми. Потім рушили через Снов, там тоді була паромна переправа, тоді мосту через Снов ще не було.
Барбаш Федір і його жінка Поля з дітьми жили в Челябінській області в м. Копейск. Приїздили до нас в гості, поки були живі, писали листи, листівки. Як вони там опинились, я не знаю, я вийшла заміж після війни, то про це ніколи розговору не було”.
Атрощенко Іван Григорович 1913 р. н. (5 квітня)
„Під час колективізації в селі я тоді був десятником, а Доман Стефан Федорович – соцьким, а Крейда (не пам´ятаю я імені) був присланий з району, тоді такий указ був, хто не йде в колгосп добровільно, висилають у Сибір. Пам´ятаю Шльончика Івана Юрковича вигнали з хати з родиною, він втік, щоб не вислали. Так його піймали, в школі в підвалі закутали. Ми його сторожили. Він почав проситись, щоб випустили, боявся, що його вб´ють. Я зі Сефаном вночі його випустили. Він тоді зник. Вже десь після війни приїхав у село, пристав до однієї молодиці, часто розказував, як жив у Сибіру. Тоді чоловік 200 з родинами погрузили в Чернігові у вагони і повезли в Сибір. Втекти не можна було, охороняли їх до місця прибуття. Приїхали туди, рили землянки, перезимували, а потім почали будуватися. За 2 роки повністю село побудували, виїхати нікуди не можна було. Коли вмерла жінка, повернувся у село, пристав у прими до Хромець Марфи Семенівни. Років 5 пожив і вмер. Вона також уже померла. Діти залишились жити у Сибіру, обзавелись родинами, сюди ніколи не приїжджали.
Ще пам´ятаю, був у нас в селі батюшка, то всю його сім´ю вислали.
З Брусилова сімей з десять виселили. Підводами гнали на Чернігів. Голод був великий. Буряк Іван вліз у колгоспну цибулю, з´їв трохи, його піймали і вигнали».
Хромець Валентина Семенівна, 1926 р. н.
„Мої свекри Хромець Павел Саластійович і дружина його Оксинія Федорівна жили заможно. Колись свекор купив у пана землі, хазяйнували родиною, 6 дітей було, всі робили, а тоді забрали все: і землю, і скот, з хати вигнали. Свекор, щоб не вислали, втік у Москву, потім вернувся, жили в землянці, під горою вирили біля річки, до 1941 року, потім, при німцях, перейшли жити в школу. Після війни почали будуватись. Свекрушин брат Доман Іван Федорович з дружиною Параскою і четверо дітей теж з хати вигнали, все позабирали. В їхній хаті був сільсовет.
Мені було років 8, то пам´ятаю, як ходили з коцубками, все шукали, забирали, а їсти було нічого, їли люпин, чуть з голоду не померли.
Сім´ю Онопренків вислали. Де вони потім ділись – не знаю. В село не вертались.
Сім´ю Чистюків вигнали з хати, то вони переїхали у с. Виблі до жінчиної рідні, а потім жінка переїхала з дітьми у свою хату, але їх вигнали і вони жили у погребі.
Процько Параски Єгорівни батька засудили незаконно, все побрали в колгосп, крупорушка (пшоно драть) ще й досі мо в колгоспі. Параска Єгорівна в 90-х рр. писала, їздила по архівах, і її батька реабілітували як незаконно засудженого”.
Білоус Любов Павлівна 1930 р. н.
„У мого батька була велика сім´я: батько Павло, мати Параска, дід, баба, тітки, батька мого сестри, семеро дітей. Жили багато, було багато землі, велика хата, клуня, сарай здоровий, багато скоту (коні, овечки, корови і т.д.), ліс свій Прокоповський (дід мій), і ліс і зараз кажуть Прокоповський. З своїх лісів строїлися. У батька були ще й брати. Як колгосп став, з хати всіх повиганяли, бо були куркулями, тоді казали. Позабирали все, багато реманенту, все побрали, а що не взяли, то побили, потрощили. Мама моя розказувала, що і дітей у колисці викинули у вікно. Вона думала, що повбивались, аж Бог милував. Самому меншому було 1,5 роки. Мені з сестрою (ми були близнюки) – 3 роки. Мати попросилась у сирітську хату (жив брат з сестрою, батьків не було у них), там жили.
Перед війною нізащо вбили батька. Сказали, що викликають у сільраду, а вранці побитого, мертвого знайшли за селом. Нас не вислали мабуть тому, що було семеро дітей і всі малі.
Батькового брата Білоуса Савка Прокоповича вислали в Сибір з сім´єю.
Мого батька брата Білоуса Івана Прокоповича вислали, а жінку з дочкою не вислали, залишилась в селі. Вернувся Іван через 10 років, жив у Брусилові, потім помер.
В нашій хаті була бригада, а з другої сторони жив Педь – голова сільради, жінка вчителькою була”.
Киселівка
1. Барбаш Іван (не відомо) – репресований в 1933 році і висланий на Амур. Не повернувся. Дочка померла. (записано зі слів Барбаша Олексія Федоровича (жив у с. Киселівка))
2. Силко Антон Савкович (с. Березанка) був репресований і висланий у Воркуту (1933-34 рр.). Працював на „Золотих приісках”, повернувся в 1948 році (записано зі слів невістки Фоміної Ганни Степанівни)
3. Гайовий Яков Макарович (с. Березанка) – репресований і висланий в Сибір. В 1947-48 рр. повернувся (зі слів внука Гайового Анатолія Івановича. Це був дід по батьковій лінії)
4. Мазирко Павел (жив у Бобровиці, тепер р-н Чернігова, бувше приміщення РБК) – вигнали всю сім´ю (було 7 дітей) і відправили в Челябінськ (розповіла дружина Гайового А.І. – Гайова Г.Г. – це дід по материній лінії).
Довжик
Колективізація у селі почалася з 1929 року, в тому розумінні, як цей процес уявляв Сталін. Але це не значить, що в селі не існували інші, найпростіші форми кооперації, про які не згадував В. Ленін. Це, зокрема, різні товариства. Такі, як: споживче товариство, садово-огороднє, артіль теслярів. У роки колективізації в селі було створене ТСОЗ – товариство по спільній обробці землі. Пізніше на його базі – колгосп імені Сталіна. Тоді в колгосп вступило 7 чоловік, так званих активістів села. Це такі жителі, як: Худенок Григорій і його сподвижники, Мирон Заровський, Микола Карконосенко, Прокіп Казимір, Данило Зарвинець, Ведь Пилип, Худолій Аким, Пінчук Хіма, Ланько Семен, Приходько Кирило. Дані люди брали участь у так званому розкуркуленні тих, хто добровільно не вступав до колгоспу. У 1930 році вступила майже вся решта населення села до даного колгоспу. Як ішов процес утворення колгоспів – відомо. Не обійшлося і без порушення законності. До тих, хто не хотів вступати в колгосп добровільно, застосовувалися сила і статті Кримінального Кодексу, який оправдував репресії. На основі даних статей таких людей вважали ворогами народу і їх майно конфісковувалось на користь новостворених колгоспів, а їх самих висилали в далекі райони Сибіру. Такі люди були і в Довжику, люди-одноосібники, що вважали себе добрими господарями, знали землю і не хотіли йти в колгосп. Це такі, як: Карконосенко Прокіп Кузьмич, що мав 30 га землі, 12 коней, Демченко Микола Демидович, Демченко Федір Демидович, Худолій Степан Кіндратович. Всі вони були репресовані в 1931 році. У сучасні часи на основі закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” їх реабілітовано посмертно. Дехто з них після повернення з місць відбуття заслання в роки війни пішли на службу до німців, щоб, мабуть, помститися за несправедливі кривди. Це стосується Демченка Федора Демидовича, пізніше розстріляного партизанами під Кувечичами.
А взагалі, в роки так званої „класової боротьби”, що розгорталася за думкою Сталіна з кожним днем все більше, по мірі того, як йшов процес будівництва соціалізму, в селі було позбавлено політичних виборчих прав багато людей. У цьому відношенні комуністи тогочасного села добре виконували волю вождя всіх народів. Зокрема, у 1927 році було позбавлено політичних прав 92 жителя села, у 1930 – 45 жителів, а у 1935 році тих людей, яких виселяли за межі села і яких відносили до куркульської заможної частини села, до так званих одноосібників, загальним числом у 176 чоловік. При цьому позбавлялися прав не тільки голови сімейств, а й усі члени сімейств.
(За матеріалами, зібраними вчителем історії Кравченко В.М.)
Левковичі
Записано зі слів жительки с. Левковичі Степаненко Надії Андронівни
„Печорний Григорій Опанасович 1897 р. н.
Печорна Ніна Іванівна 1898 р. н.
Обоє працювали на заводі в Дніпродзержинську спеціалістами. Родина мала трьох дітей – дівчат: Євдокія – 1921 р. н., Валентина – 1923 р. н., Рада – 1927 р. н.
У 1937 році Григорія Опанасовича і Ніну Іванівну як ворогів народу забрали до в´язниці. Ніна Іванівна відбувала покарання в Казахстані 7 років. Григорій Опанасович відбував покарання на той час невідомо де. Коли батьки відбували покарання, дітей забрали до себе брати Григорія Петро та Герасим. 1944 року Ніна Іванівна повернулась із заслання і почала розшукувати свого чоловіка. Невдовзі отримала звістку, що її чоловік помер в одній із тюрем 1943 р.
Печорна Ніна Іванівна похована на кладовищі в с. Левковичі”.
Нове
Желєзняк Віра Йосипівна (Кінзерська) – 14.10.1925р. Народилася в с. Зелениця Житомирської області Ємільченського району. Перебувала в Австрії, м. Вена, Крайс Ам Штетенг р-н, с. Івсгавс Менінг з 1942 по 1945 рр. Працювала на паперовій фабриці. Майстер – Тайфель Карл. Забрали в Австрію в 16 років (малолітній в´язень).
Вийшла книга „Село моє незабутнє – Рихальськ”, Львів, НВН „Ексітел”, 2002 р.: 108с.: Автор книги сестра Віри Йосипівни Кінзерська Неля Броніславівна. В книзі згадується про Віру Йосипівну.
Зі слів Желєзняк В.Й.
Смолин
Спогади Лемішко Євдокії Степанівни (народилася 1924 року в селі Смолин)
У травні 1942 року коли мені було 18 років відправили на роботу в Германію. Привезли до міста Гале. Разом зі мною була ще Кухар Ганна Панасівна, також жителька Смолина. Прибувши до міста, повели в баню, у воду додали препарат, щоб у дівчат не було дітей, від нього пухли руки і ноги. Так тривало три місяці. На всіх військовополонених приходили заявки на роботу, а на мене не було. Тоді Кухар Ганна попросила свого господаря, щоб забрали і мене з нею, сказали, що ми сестри і хочемо бути разом, господар забрав і привіз у село Цоллей. Мене він відправив до сусіда. Господарем був 70-ти річний дідусь, який жив з сином та невісткою. У них я працювала на кухні, доїла двох корів, допомагала на городі. Відносились непогано, а коли вивчила німецьку мову, то стали ще краще. Господар дозволяв зустрічатися з іншими полоненими, зустрічалися вдома у мого господаря. Таємно слухали радіо, щоб дізнатися, яке місто на Батьківщині звільнили. Серед полонених були: французи, поляки, росіяни, українці! Звільнили нас американці. Вони довезли нас до річки Ельби, звідти пішки доки не зустріли своїх. Мене впізнала моя односельчанка Семенишина Марія. Далі іти пішки у нас не було сил. І попросили місцевих жителів пристроїти нас до якогось табору. За цигарки (їх не вистачало) нас пристроїли в табір полонених. Там ми ще пробули три місяці, потім потягом відправили до Польщі, а звідти на Україну. Додому повернулася у вересні 1945 року”.
Смолин
Список українських громадян-остарбайтерів, які в роки Вітчизняної війни були примусово вивезені до Німеччини
№ п/п
Прізвище, ім´я та по-батькові
Рік і місце народження
Звідки і коли вивезено до Німеччини
Де і ким працював(ла)
Коли визволили
1
Пархоменко Марина Гнатівна
с.Смолин 1920р.
23.05.1942
с. Буха в господаря Паула
Звільнили американці 1945р.
2
Дьяковська Горпина Семенівна
1922р.
23.05.1942
с. Буха неподалік міста Єна робітницею по гоподарству господар Віден Фріц
Червень 1945р. американці
3
Ревун Уляна Яківна
19.09.1924р.
23.05.1942
с. Буха працювала різноробочою, господар Іріх
американці травень 1945р.
4
Махазьон Ганна Радіонівна
1922р.
с. Киїнка 1942р.
с. Бросцах, господар Янцен
Вересень 1945р.
5
Товчко Михайло Петрович
21.12.1924р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №204 робітник
27.04.1945 радянські війська
6
Манойло Петро Лукич
12.07.1924р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №135 робітник
27.04.1945 радянські війська
7
Папружний Григорій Вакулович
28.02.1926р.
25.05.1942р.
м. Вітемберг на заводі „Бауерштик-штоф верке" табір Пістерітц Вест №324 робітник по 05.11.1942р. з 05.11.1942р. м.Цайц Брабак табір Зандгюпе
робітник №71
11.04.1945 американс ькими військами
8
Остапенко Ольга Федорівна
с. Бегачі Березнянськи й р-н 24.10.1921р.
12.06.1942 с.Бегачі
Боварія, ковдрова фабрика (Вольдекенфабрік), майстер Геляу з травня 1945 м. Штригац працювала разом з армією на зборі урожаю
Жовтень 1945р
9
Кухар Ганна Панасівна
1922р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
10
Цибуля Марія Якимівна
1922р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
11
Бондаренко Марія Іллівна
1919р.
м.Галле травень 1942р.працювала на господаря
м. Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
12
Пискун Василь Андрійович
1920р.
м. Галле травень 1942р.працював на господаря
м. Галле працював на господаря
Вересень 1945р.
13
Дьяковська Уляна Яківна
1919р.
травень 1942р.
м.Галле працювала на господаря
Вересень 1945р.
14
Омельяненко Настя Петрівна
1918р.
1941р.
Визволили англійці
1945р.
Пакуль
«Постол Уляна Іванівна, 1926 р. н. , народилася в с. Семенівка. У червні 1932 року (вже посапували картошку і помололи просо) приїхали НКВдисти вранці і сказали, щоб збиралися на висилку, так як у Черниченка Євхима Павловича (діда) був вітряк (млин). Мати Черниченко Надія Павлівна і батько Черниченко Іван Євхимович були в колгоспі, ходили на роботу, але жили з дідом в одній сім´ї і вели сумісне господарство. Так що забрали всіх. На збори часу не було. Пішли в чому стояли (ще крім Уляни було 2 дівчинки 5 років, 3 роки). Дітей посадили на підводу, а дорослі (мама була вагітна) йшли пішки до станції у Чернігів. На завтра у двір (були добрі клуні і хліви) привели громадську худобу, коней, а всю їжу, яка залишилась, варили обіди там же надворі і годували колгоспників.
Було у господарстві – кінь, корова, вівці, двоє поросят, кури. Собаку батько відв´язав, потім казали люди, що глянув собака у відкрите вікно, знявшись на передні лапи і побачивши порожню хату, жалібно і страшно завив і зійшов з двору, більше ніхто його не бачив.
Приїхали у Челябінськ. Дядько Антон і батько Іван працювали на шахті. Видавали скудний пайок: дядьку Антону – на діда і бабу, а батьку Івану Євхимовичу видавали на його дружину і дітей.
Було голодно і холодно. Побачивши, що кожної ночі порожніють бараки (люди утікали, ті, що не були задіяні на роботі), вирішили і вони, що потрібно утікати, бо 3-річна дівчинка, найменша, померла.
Дід, баба, мати з дітьми (2 дівчат: Настя і Уляна) втікли додому. Приїхали в село осінню, зимувати не було де. В хаті – контора.
В діда з бабою було ще 3 дочки, але їхні чоловіки були головою колгоспу і завхозом. А третій – Павел – не пішов у колгосп і його також забрали на висилку.
Дід з бабою зимували у сусідів. А ми з мамою зимували у Пакулі у Гаркуші Павла Митрофановича – материного батька.
Дядько Антон і батько вернулись літом 1933 р. і пішов на роботу у колгосп.
Землі для будівництва хати не давали. Небіж діда Черниченко Панас Дмитрович дав своєї і побудували хату (зразу став снувать на болоті). З 1933 р. зимували у своїй хаті.
Згодом у с. Ковпита купили жилу хату (перевезли у колгосп під контору, а свою хату забрали (поміняли)). У неї перебралися дід, баба і дядько Антон. А батько свою хату, що побудував на дворищі Черниченка Панаса Дмитровича, переніс на свою землю (на участок діда і баби). У школі і все життя дражнили куркулями. Влада ніяких претензій не висувала, за те, що повернулися.
Дядько Антон працював поштарем, і в 1937 році його знову забрали (репресували)”.
Гаркуша Василь Юхимович 1924 р. н. Батько – Гаркуша Юхим Петрович 1887 р. н.
„Армия, звание - младший поручик, награжден Золотым Георгиевым Крестом, закончил годичную академию в Киеве. Работал председателем колхоза Пакуль и Пыльня; Рудня.
В 1938 году забрали ночью 19 апреля. Предъявили, что член партии эссеров. Сильно издевались и выбивали показания. Расстреляли 5 мая 1938 года в урочище Халявин.
Вызвали для подтверждения, что враг народа: Борисенко Зиновий, Карпуша Свирид, Деркач, Бориско Иван. В одну ночь взяли 28 человек».
Льгів
Очевидці репресій по с. Льгів (1933-1941 рр.) Чернігівського району
Розповідає Чередниченко Уляна Юхимівна (1916 р.)
Мій свекор, Чередниченко Демид Семенович, жив незаможньою людиною. Було четверо дітей. Після революції його сім'ю наділили землею, а батько, Семен, став ще підкуплювать землю і построїв ще під Черніговом маленький завод по переробці глини, тобто виготовляв цеглу. Построїв навіть два будинки в Чернігові із своєї цегли. Одного не пам'ятаю, а другий – залізнодорожне училище. Батько помер, а синові так і не дісталось нічого, тільки „розкуркулили” і вислали на Соловки.
Розповідає Нехай Микола Васильович (1941 р.)
Мого дядька, Мельника Івана Михайловича (1903 р. н.), вислали на Соловки в Комі АРСР в м. Печору за те, що нібито він був проти радянської влади, він тоді працював вчителем. Там він був з 1944 р. до 1959 р. Коли прийшов додому – був дуже хворий на туберкульоз і в 1960 році помер.
В тому ж місці також відбував строк і Чередниченко Яків Веремійович. Його засудили за те, що він був у селі старостою. Повернувся він також в 1958 році.
Розповідає Чаус Лідія Іванівна
Був хазяйновитим, Брей Іван. Мав п'ятьох дітей, а тому працював і багато чого мав, через це його „розкуркулили”, забрали все, що було надбане роками. Самого ж заслали на Соловки, там він і помер. Тіло перевезти не можна було. І тоді його донька Тетяна продала корову, і так тіло було доставлене і поховане в селі на кладовищі.
Штупун Петро Тимофійович був також розкуркулений та висланий. По звільненню він довго боявся вертатися в село. З сім'єю довго жили в м. Чернігові, а через деякий час переїхали в село. З родини нікого не залишилось, всі померли.
Тютюнник Ольга Михайлівна (1945 р. н.)
Розповідала моя бабуся і всі односельці, що мій дід Штупун Михайло був вибраний зборами громади старостою. Так як він залишився в селі самий старіший, був шанований людьми, майстер по пошиву верхнього одягу: костюми, кожухи, його добре всі знали. І, коли стало питання кого поставити старостою, – люди вибрали мого діда і Чередниченко Якова Веремійовича. Дід мій був проти, але відказ – все рівно смерті. І щоб не виконувати прикази німців, дід вдався до таких хитрощів – напивався самогону. А коли його знаходили в смородині чи в кропиві, то бачили, що він ніякий, давали йому нагайкою або носаком. І так прийшла радянська влада – то діда теж арештували і вислали. Перед виходом з хати він бабусі моїй говорив, що додому не повернеться і що радянська влада несправедлива. Мабуть в нього була образа через те, що він поганого нічого на заподіяв, ні одна людина з села не виїхала в Германію, навпаки, бувало ще й підказував.
Немає коментарів:
Дописати коментар