 |
| Ось такий вигляд мас сьогодні Пакульська середня школа |
1951 рік — перший післявоєнний випуск семирічки, а в 1995-ому відбувся 45-й випуск учнів уже середньої школи.
15 квітня 1954 року розпочалося будівництво нової школи, а 1-го вересня 1955 року тут пролунав перший дзвоник.
В 1961 році — перший випуск 8-го класу, а в 1965 — перший випуск 10-го.
15 квітня 1954 року розпочалося будівництво нової школи, а 1-го вересня 1955 року тут пролунав перший дзвоник.
В 1961 році — перший випуск 8-го класу, а в 1965 — перший випуск 10-го.
Неповну середню освіту з 1951 по 1995 рр. здобули 1846 учнів, а середню — 844.
За цей час похвальні листи та грамоти одержали 658 учнів.
Золотими медалями нагороджено 22 учні, срібними — 8.
«Найурожайніший» 1972-й рік: золоті медалі одержало 5 випускників!
Нині в школі працює 18 учителів, з них 12 мають І категорію, а 3 — звання «старший учитель»
Школа знаходиться в III зоні радіологічного контролю. Діти мають безкоштовне харчування та оздоровлення. На чорнобильські кошти також впорядкована територія школи і споруджено спортзал.
За цей час похвальні листи та грамоти одержали 658 учнів.
Золотими медалями нагороджено 22 учні, срібними — 8.
«Найурожайніший» 1972-й рік: золоті медалі одержало 5 випускників!
Нині в школі працює 18 учителів, з них 12 мають І категорію, а 3 — звання «старший учитель»
Школа знаходиться в III зоні радіологічного контролю. Діти мають безкоштовне харчування та оздоровлення. На чорнобильські кошти також впорядкована територія школи і споруджено спортзал.
Школа в спогадах....
Скажу (і це незаперечний факт), що значного рівня розвитку наша школа досягла в 60-80-і роки. Помітно зміцніла її матеріально-технічна база і якісно виросли педагогічні кадри. Майже всі вчителі з вищою освітою, неабияким досвідом, доброю методичною підготовкою. А перехід на кабінетну систему навчання надав наставникам можливість відчутно поліпшити знання, уміння й практичні навички вихованців. У 80-і наша школа перейшла на нові навчальні програми, були видрукувані стабільні підручники і навчальні посібники. Отож усі учні безкоштовно користувалися ними (адже був створений ще й фонд підручників).
Місцеві освітяни взяли на озброєння комплексний підхід до постановки всієї виховної справи. Проводились різноманітні заходи по здійсненню ідейно-політичного, трудового, фізичного й морально-етичного виховання. Діти охоче трудились на навчально-дослідних ділянках, збирали металобрухт, допомагали престарілим односельцям, працювали в колгоспі на збиранні картоплі. Непогано була налагоджена робота шкільного лісництва.
Особливою популярністю серед юних користувались спортивні змагання, конкурси на військово-патріотичну тематику. Наприклад, у змаганнях з туризму наша школа неодмінно виборювала призові місця не лише в районі, а й в області.
Висока вимогливість до навчання і виховання у Пакульській школі дали можливість значній частині учнів успішно закінчити вищі та середні учбові заклади, профтехучилища. І сьогодні я можу з гордістю сказати, що, либонь, нема такої галузі народного господарства, де б не працювали колишні вихованці Пакульської середньої школи. Це і є красномовним свідченням того, що наставники витрачають свої сили, знання й досвід немарно.
Місцеві освітяни взяли на озброєння комплексний підхід до постановки всієї виховної справи. Проводились різноманітні заходи по здійсненню ідейно-політичного, трудового, фізичного й морально-етичного виховання. Діти охоче трудились на навчально-дослідних ділянках, збирали металобрухт, допомагали престарілим односельцям, працювали в колгоспі на збиранні картоплі. Непогано була налагоджена робота шкільного лісництва.
Особливою популярністю серед юних користувались спортивні змагання, конкурси на військово-патріотичну тематику. Наприклад, у змаганнях з туризму наша школа неодмінно виборювала призові місця не лише в районі, а й в області.
Висока вимогливість до навчання і виховання у Пакульській школі дали можливість значній частині учнів успішно закінчити вищі та середні учбові заклади, профтехучилища. І сьогодні я можу з гордістю сказати, що, либонь, нема такої галузі народного господарства, де б не працювали колишні вихованці Пакульської середньої школи. Це і є красномовним свідченням того, що наставники витрачають свої сили, знання й досвід немарно.
Ольга Василівна ТАРАСЕНКО, заступник директора по виховній роботі, («золота» медалістка 1972 року):
Чотири десятиліття лунає в нашій школі добрий і вірний друг — шкільний дзвоник. І виростила, виховала наша 11-річка за цей час понад 2000 учнів. Ким стали ці юнаки та дівчата в дорослому житті! Куди покликала доля випускників! В різних регіонах України нині трудяться колишні вихованці Пакульської школи. Представників різних професій зустрінете серед них. А ще, віримо, всі вони стали справжніми людьми. Адже, окрім глибоких знань, наставники в шкільні роки прищеплювали учням чуйність і повагу до людей, почуття відповідальності й патріотизму.
Відмічу, що всі юнаки завжди гідно виконували і виконують свій обов'язок перед рідною землею, проходячи службу в лавах Збройних Сил України. У недалекому минулому група випускників різних років пройшла дорогами Афганістану. Це: В. Михневич та М. Прищепа, В. Дорошок і В. Деркач, О. Руденок та Г. Ворох, І. Крижанівський та М. Токар й інші. Вони мають бойові нагороди за мужність і героїзм. Болем в серцях односельців, друзів і вчителів відгукується втрата: Микола Каранда, випускник 80-х років, загинув на афганській війні. Його пам'ятатимуть і юні, і літні.
Взагалі професія, пов'язана із захистом Вітчизни, завжди шанувалась хлопцями-пакулянами. Тому немало колишніх учнів нашої школи охоче йшли у військові училища. Отож звання офіцера Збройних Сил з честю носять М. К. Мельник, В. Є. Козлов, В. М. Гаркуша, М. І. Орел та багато інших їхніх колег.
В рік, коли ми святкуємо 50-річчя Перемоги, з особливою теплотою і вдячністю нинішнє покоління наставників та юних односельців згадує дорогих вчителів, учасників Другої світової війни. На найпочеснішому місці в історії школи занесені імена мінометника Василя Федоровича Каранди, Василя Ілліча Томаша; Андрія Миколайовича Щибирина та Миколи Михайловича Братаніча, що звільняв Україну від ворога; а також Степана Григоровича Ковальчука, який пройшов шляхами фінської і Другої світової воєн.
Всі вони, знявши солдатські шинелі, сіяли плідні мирні зерна в душах дітей.
Низький уклін Вам, шановні й незабутні вчителі всіх поколінь!
Відмічу, що всі юнаки завжди гідно виконували і виконують свій обов'язок перед рідною землею, проходячи службу в лавах Збройних Сил України. У недалекому минулому група випускників різних років пройшла дорогами Афганістану. Це: В. Михневич та М. Прищепа, В. Дорошок і В. Деркач, О. Руденок та Г. Ворох, І. Крижанівський та М. Токар й інші. Вони мають бойові нагороди за мужність і героїзм. Болем в серцях односельців, друзів і вчителів відгукується втрата: Микола Каранда, випускник 80-х років, загинув на афганській війні. Його пам'ятатимуть і юні, і літні.
Взагалі професія, пов'язана із захистом Вітчизни, завжди шанувалась хлопцями-пакулянами. Тому немало колишніх учнів нашої школи охоче йшли у військові училища. Отож звання офіцера Збройних Сил з честю носять М. К. Мельник, В. Є. Козлов, В. М. Гаркуша, М. І. Орел та багато інших їхніх колег.
В рік, коли ми святкуємо 50-річчя Перемоги, з особливою теплотою і вдячністю нинішнє покоління наставників та юних односельців згадує дорогих вчителів, учасників Другої світової війни. На найпочеснішому місці в історії школи занесені імена мінометника Василя Федоровича Каранди, Василя Ілліча Томаша; Андрія Миколайовича Щибирина та Миколи Михайловича Братаніча, що звільняв Україну від ворога; а також Степана Григоровича Ковальчука, який пройшов шляхами фінської і Другої світової воєн.
Всі вони, знявши солдатські шинелі, сіяли плідні мирні зерна в душах дітей.
Низький уклін Вам, шановні й незабутні вчителі всіх поколінь!
Ніколи не зітреться в пам'яті моїй 1-е вересня 1955 року. Уявіть: село було спалене, після війни лише десяте літо минало в мирі, ледь-ледь загоювались рани, а тут школу збудували. Всім Пакулем її зводили. Тому така втіха, вдоволення та безмежна радість панували серед людей під час її, дійсно, урочистого відкриття.
Починали ми вчитись ще на другому поверсі, бо на першому дооформлювались класи, висихала фарба. А нам так було гарно приходити сюди кожного ранку, зустрічатись з першою вчителькою Любов'ю Григорівною Карандою. Яка це прекрасна наставниця! Вона знайшла доріжку до кожного з нас, часто відвідувала наших батьків, кожному допомагала, аби впевненіше ми відчували себе в шкільному колективі.
Хочу додати, що й класне приміщення ми так прагнули тримати в чистоті, що самі підмітали та мили підлогу й вікна. Отож, як клас, в якому завжди панував порядок, були и нагороджені — їздили до Чернігова на екскурсію. Для малюків — визначна подія.
Ми, вихованці Л. Г. Каранди, були дружними і старанними учнями. Тй за нас ніколи не було соромно. А влітку молодші школярі доглядали клумбу із квітами, старші — ділянки із овочами, кролів. Самі сіяли й садили, обробляли землю. Урожай вирощений продавали і за ці кошти Купували одяг, котрий вручали дітям із малозабезпечених сімей, сиротам.
З приязню згадується зараз чимало вчителів, яким вдячний і донині. Це і невтомний Олександр Корнійович Сірий, що з дітьми виростив навколо школи чудовий сад. І вмілий Степан Григорович Ковальчук, який навчав нас «чаклувати» з деревом.
Пам'ятаю, як прийшла в чашу школу молода і здібна вчителька Ніна Миколаївна Кирильченко. Пролетіли-прошуміли літа — і нині вона, досвідчена наставниця, класний керівник моєї дочки....
Починали ми вчитись ще на другому поверсі, бо на першому дооформлювались класи, висихала фарба. А нам так було гарно приходити сюди кожного ранку, зустрічатись з першою вчителькою Любов'ю Григорівною Карандою. Яка це прекрасна наставниця! Вона знайшла доріжку до кожного з нас, часто відвідувала наших батьків, кожному допомагала, аби впевненіше ми відчували себе в шкільному колективі.
Хочу додати, що й класне приміщення ми так прагнули тримати в чистоті, що самі підмітали та мили підлогу й вікна. Отож, як клас, в якому завжди панував порядок, були и нагороджені — їздили до Чернігова на екскурсію. Для малюків — визначна подія.
Ми, вихованці Л. Г. Каранди, були дружними і старанними учнями. Тй за нас ніколи не було соромно. А влітку молодші школярі доглядали клумбу із квітами, старші — ділянки із овочами, кролів. Самі сіяли й садили, обробляли землю. Урожай вирощений продавали і за ці кошти Купували одяг, котрий вручали дітям із малозабезпечених сімей, сиротам.
З приязню згадується зараз чимало вчителів, яким вдячний і донині. Це і невтомний Олександр Корнійович Сірий, що з дітьми виростив навколо школи чудовий сад. І вмілий Степан Григорович Ковальчук, який навчав нас «чаклувати» з деревом.
Пам'ятаю, як прийшла в чашу школу молода і здібна вчителька Ніна Миколаївна Кирильченко. Пролетіли-прошуміли літа — і нині вона, досвідчена наставниця, класний керівник моєї дочки....
 |
| Група
вчителів школи (1995 рік)
|
Любов Григорівна КАРАНДА (ШИБИРИН), вчителька післявоєнної пори:
Я — пакулянка, народилась і виросла в цьому селі, вчилась в місцевій школі ще до війни, а потім довгі роки навчала тут дітей односельців. Пережила я й страшну окупацію.
А в пам'ятному, 1943-ому, повернувся на рідні попелища чоловік — Андрій Миколайович, котрий починав у Пакулі свій шлях на педагогічній ниві. По війні ми обоє працювали на Остерщині, а в 50-і роки знову повернулись до рідного «гнізда».
Пригадую, як в перші мирні літа відроджувалась місцева школа. Коли хтось із односельців будував собі хатину, так і просили прийняти «на квартиру» який-небудь клас. Я тоді навчала учнів молодших класів, а Андрій Миколайович був директором школи.
Отож він на всіх рівнях почав добиватись спорудження «свого дому» для вчителів і учнів. Бувало, в хаті урок йде, а господиня у піч чугуни, каструлі ставить, щось готує, варить для сім'ї. Наші знедолені (батьки багатьох з фронту не повернулись) та напівголодні вихованці дивляться не на дошку, а приглядаються, що там так смачно пахне.
Нарешті Андрію Миколайовичу вдалося «вибігати» дозвіл на будівництво нової школи. Отож, як мовиться, перший камінь у цю споруду було закладено 15 квітня 1954 року. Стільки пакулян, хороших і трудолюбивих людей, приходили на будівельний майданчик, щоб підсобити. Це Михайло Федорович Каранада, Ганна Михайлівна Цехмістер, Одарка Федорівна Каранда (була бригадиром штукатурів), Іван Микитович Каранда (бив камінь для фундаменту і підвалу), Марія Терентіївна Пар-ховська та багато інших. Звичайно, дуже старались вчителі і учні. Так уже всі мріяли про нову красиву і простору школу, що, здається мені, нікого в селі не залишилося, хто опинився б десь на узбіччі цієї доброї справи.
І вона — чудова споруда — виросла всього за півтора року. Першого вересня того пам'ятного 1955-го дзвоник просто виспівував від захвату, запрошуючи і дорослих, і дітей на новосілля. Для Пакуля, що оживав із руїн та згарищ, це була велика подія. Я зустрічала своїх першокласників зі сльозами на очах. Багато' колег і батьків тоді плакали від радості.
А згодом завдяки ентузіазму вчителя Олександра Корнійовича Сірого навколо школи став рости сад, квітли клумби. Учні охоче порядкували на обійсті «свого дому». Взагалі у мене найсвітліші враження залишились про вихованців повоєнної пори. Наскільки відповідально ставились хлопчики й дівчатка до навчання, шанували вчительську працю! І ми, наставники, все те гарне й розумне, що полум'яніло в наших серцях, віддавали дітям.
А в пам'ятному, 1943-ому, повернувся на рідні попелища чоловік — Андрій Миколайович, котрий починав у Пакулі свій шлях на педагогічній ниві. По війні ми обоє працювали на Остерщині, а в 50-і роки знову повернулись до рідного «гнізда».
Пригадую, як в перші мирні літа відроджувалась місцева школа. Коли хтось із односельців будував собі хатину, так і просили прийняти «на квартиру» який-небудь клас. Я тоді навчала учнів молодших класів, а Андрій Миколайович був директором школи.
Отож він на всіх рівнях почав добиватись спорудження «свого дому» для вчителів і учнів. Бувало, в хаті урок йде, а господиня у піч чугуни, каструлі ставить, щось готує, варить для сім'ї. Наші знедолені (батьки багатьох з фронту не повернулись) та напівголодні вихованці дивляться не на дошку, а приглядаються, що там так смачно пахне.
Нарешті Андрію Миколайовичу вдалося «вибігати» дозвіл на будівництво нової школи. Отож, як мовиться, перший камінь у цю споруду було закладено 15 квітня 1954 року. Стільки пакулян, хороших і трудолюбивих людей, приходили на будівельний майданчик, щоб підсобити. Це Михайло Федорович Каранада, Ганна Михайлівна Цехмістер, Одарка Федорівна Каранда (була бригадиром штукатурів), Іван Микитович Каранда (бив камінь для фундаменту і підвалу), Марія Терентіївна Пар-ховська та багато інших. Звичайно, дуже старались вчителі і учні. Так уже всі мріяли про нову красиву і простору школу, що, здається мені, нікого в селі не залишилося, хто опинився б десь на узбіччі цієї доброї справи.
І вона — чудова споруда — виросла всього за півтора року. Першого вересня того пам'ятного 1955-го дзвоник просто виспівував від захвату, запрошуючи і дорослих, і дітей на новосілля. Для Пакуля, що оживав із руїн та згарищ, це була велика подія. Я зустрічала своїх першокласників зі сльозами на очах. Багато' колег і батьків тоді плакали від радості.
А згодом завдяки ентузіазму вчителя Олександра Корнійовича Сірого навколо школи став рости сад, квітли клумби. Учні охоче порядкували на обійсті «свого дому». Взагалі у мене найсвітліші враження залишились про вихованців повоєнної пори. Наскільки відповідально ставились хлопчики й дівчатка до навчання, шанували вчительську працю! І ми, наставники, все те гарне й розумне, що полум'яніло в наших серцях, віддавали дітям.
 |
| Вони — це
жива історія рідної школи. У третьому ряду третій зліва направо перший директор
школи Андрій Миколайович ШИБИРИН |
Немає коментарів:
Дописати коментар