Монголо-татарська навала 1239 р. майже повністю зруйнувала поселенську структуру Чернігово-Сіверщини і спричинила глибоку демографічну кризу, що переконливо фіксується перш за все археологічними даними.
Центральні райони Чернігівського князівства, що традиційно становили основу економічного й людського потенціалу регіону, приходять у занепад і безлюдніють. До розмірів дитинця ужимається заселена територія велелюдного колись Чернігова, на якийсь час зупиняється життя на дитинцях Новгорода-Сіверського та Любеча, надовго залишаються у згарищах і поступово втрачають своє значення і міський статус літописні Моровійськ, Всеволож, Уненіж, Сосниця, Березий, Блестовит, Листвен та інші міста, перетворюючись з часом на «села городовые»; взагалі припиняють своє існування Біла Вежа, Бохмач, Ковчин, Оргощ, Гуричів, Радичів та інші.
Центральні райони Чернігівського князівства, що традиційно становили основу економічного й людського потенціалу регіону, приходять у занепад і безлюдніють. До розмірів дитинця ужимається заселена територія велелюдного колись Чернігова, на якийсь час зупиняється життя на дитинцях Новгорода-Сіверського та Любеча, надовго залишаються у згарищах і поступово втрачають своє значення і міський статус літописні Моровійськ, Всеволож, Уненіж, Сосниця, Березий, Блестовит, Листвен та інші міста, перетворюючись з часом на «села городовые»; взагалі припиняють своє існування Біла Вежа, Бохмач, Ковчин, Оргощ, Гуричів, Радичів та інші.
Вірогідно, більшість населення, що вціліло під час нападів, тікає у більш безпечні північні райони князівства – насамперед, у Верхнє Подесення та непрохідні Брянські ліси. Завдяки цьому Брянське князівство, що практично не постраждало під час монгольських походів, у другій половині XIII ст. з глухої периферії Чернігово-Сіверського князівства стає її центром. А старший з нащадків Михайла Святого Роман Михайлович переводить зі спустошеного Чернігова до Брянська великокнязівський стіл та єпископську кафедру.
За умов майже повної відсутності письмових свідчень щодо населених пунктів регіону за другу половину ХІІІ, ХІV і майже все ХV століття, зрозуміти долю поселень часів Київської Русі у наступні віки допомагають археологічні розвідки.
За підрахунками О. Шекуна, із 126-и поселень давньоруської доби, що існували в межах компактної території, розташованої між Любечем і Черніговом (пониззя межиріччя Десни і Дніпра), майже всі припинили своє існування внаслідок монгольської навали, і тільки на 5-и з них на невеликій площі виявлені поодинокі фрагменти кераміки другої половини ХІІІ–ХІV ст. Сліди загибелі людей зафіксовані лише на поселенні Рів-2 (біля Шестовиці), що може свідчити про переселення більшості жителів селищ на північ, в більш лісисті райони.
Новоутворені в післямонгольський час поселення розміщувалися віддалік доріг, в глухих місцях, здебільшого на підвищеннях біля боліт та в заплавах річок, через що довгий час такі поселення не вдавалося виявити. Наприкінці минулого століття дослідник нараховував у цьому регіоні 16 поселень, які містили матеріали другої половини ХІІІ – початку ХІV ст., що, втім, навряд чи відповідало реальній ситуації. Селища стають малодвірними (до 5 дворів), а їх виявлення вкрай ускладнено як внаслідок малих розмірів і бідності культурного шару, так і перекриттям культурного шару деяких поселень пізньою забудовою.
Археологічні дослідження нашого регіону продовжуються, хоча і не такі масштабні, як би того хотілося. Дослідники виявили ряд нових пам’яток післямонгольського часу (друга половина ХІІІ–ХV ст.) в нижній течії Снову (Клочків, Боромики, Брусилів) та кілька поселень на лівому березі Десни, що дає привід фахівцям вважати ситуацію в Подесенні в післямонгольську добу більш складною і заперечувати запустіння даної території.
З огляду на недосконалість методики дослідження пам’яток середини ХІІІ–ХV ст., фахівці заново переглядають матеріали, зібрані в ході широкомасштабних розвідок на території Дніпровського Лівобережжя наприкінці 1940-х – кінця 1970-х рр. При цьому мова йде про колекції, в яких матеріали післямонгольської доби раніше не виділяли. Так, уламки гончарного посуду ХІІІ–ХV ст. фіксуються серед речей, віднайдених на городищах Рогощі і Брусилова, на південній околиці Нового Білоуса, поблизу Анисова, Льгова та Іванівки.
Археологічні матеріали другої половини ХІІІ–ХV ст. дають доволі несподівані результати, які ще лише належить осмислити. За винятком Рогощі, переважають поселення на територіях, які у ранньомодерну добу залишалися переважно не заселеними (Льгів, Петрушин, Іванівка, Новий Білоус).
З одного боку, це може свідчити про більш складний характер демографічних процесів післямонгольської доби. Можливо, населення в цих місцевостях не назавжди полишило свої оселі під час ворожої навали і незабаром повернулося на обжиті місця. Однак зруйнована інфраструктура регіону далася взнаки і більшість таких населених пунктів незабаром згасла. З іншого боку, це відкриває простір дослідженням, які могли б суттєво розширити коло поселень, що безперервно існували ще з давньоруської доби. Скажімо, поселення ХІІІ–ХV ст. на півночі Клочкова у верхній часовій межі практично співпадає з першою письмовою згадкою про село (1527 р.), яка, до того ж, фіксувала поселенську структуру саме кінця ХV ст. Два поселення ХІІІ–ХV ст. у районі Брусилова мали б стати основою майбутнього Перекопу (давня назва села, перша згадка 1527 р.). Поселення такого ж періоду в Боромиках майже напевно ідентифікується як відомий ще з литовської доби Радиль або Радунь. Два поселення в Анисові хоча й датуються ХІІІ–ХІV ст., могли бути відомим з більш пізніх часів Канином або Анисовим хутором (перша згадка 1638 р.). Нарешті, поселення ХІІІ–ХІV ст. у Шестовиці могло поступово переміститися у сучасні межі села, відомого з 1527 р., але яке однозначно існувало за литовської доби.
Продовження досліджень у цьому напрямку спроможне суттєво розширити наші уявлення про поселенську мережу регіону після монгольської навали.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті.
За умов майже повної відсутності письмових свідчень щодо населених пунктів регіону за другу половину ХІІІ, ХІV і майже все ХV століття, зрозуміти долю поселень часів Київської Русі у наступні віки допомагають археологічні розвідки.
За підрахунками О. Шекуна, із 126-и поселень давньоруської доби, що існували в межах компактної території, розташованої між Любечем і Черніговом (пониззя межиріччя Десни і Дніпра), майже всі припинили своє існування внаслідок монгольської навали, і тільки на 5-и з них на невеликій площі виявлені поодинокі фрагменти кераміки другої половини ХІІІ–ХІV ст. Сліди загибелі людей зафіксовані лише на поселенні Рів-2 (біля Шестовиці), що може свідчити про переселення більшості жителів селищ на північ, в більш лісисті райони.
Новоутворені в післямонгольський час поселення розміщувалися віддалік доріг, в глухих місцях, здебільшого на підвищеннях біля боліт та в заплавах річок, через що довгий час такі поселення не вдавалося виявити. Наприкінці минулого століття дослідник нараховував у цьому регіоні 16 поселень, які містили матеріали другої половини ХІІІ – початку ХІV ст., що, втім, навряд чи відповідало реальній ситуації. Селища стають малодвірними (до 5 дворів), а їх виявлення вкрай ускладнено як внаслідок малих розмірів і бідності культурного шару, так і перекриттям культурного шару деяких поселень пізньою забудовою.
Археологічні дослідження нашого регіону продовжуються, хоча і не такі масштабні, як би того хотілося. Дослідники виявили ряд нових пам’яток післямонгольського часу (друга половина ХІІІ–ХV ст.) в нижній течії Снову (Клочків, Боромики, Брусилів) та кілька поселень на лівому березі Десни, що дає привід фахівцям вважати ситуацію в Подесенні в післямонгольську добу більш складною і заперечувати запустіння даної території.
З огляду на недосконалість методики дослідження пам’яток середини ХІІІ–ХV ст., фахівці заново переглядають матеріали, зібрані в ході широкомасштабних розвідок на території Дніпровського Лівобережжя наприкінці 1940-х – кінця 1970-х рр. При цьому мова йде про колекції, в яких матеріали післямонгольської доби раніше не виділяли. Так, уламки гончарного посуду ХІІІ–ХV ст. фіксуються серед речей, віднайдених на городищах Рогощі і Брусилова, на південній околиці Нового Білоуса, поблизу Анисова, Льгова та Іванівки.
Археологічні матеріали другої половини ХІІІ–ХV ст. дають доволі несподівані результати, які ще лише належить осмислити. За винятком Рогощі, переважають поселення на територіях, які у ранньомодерну добу залишалися переважно не заселеними (Льгів, Петрушин, Іванівка, Новий Білоус).
З одного боку, це може свідчити про більш складний характер демографічних процесів післямонгольської доби. Можливо, населення в цих місцевостях не назавжди полишило свої оселі під час ворожої навали і незабаром повернулося на обжиті місця. Однак зруйнована інфраструктура регіону далася взнаки і більшість таких населених пунктів незабаром згасла. З іншого боку, це відкриває простір дослідженням, які могли б суттєво розширити коло поселень, що безперервно існували ще з давньоруської доби. Скажімо, поселення ХІІІ–ХV ст. на півночі Клочкова у верхній часовій межі практично співпадає з першою письмовою згадкою про село (1527 р.), яка, до того ж, фіксувала поселенську структуру саме кінця ХV ст. Два поселення ХІІІ–ХV ст. у районі Брусилова мали б стати основою майбутнього Перекопу (давня назва села, перша згадка 1527 р.). Поселення такого ж періоду в Боромиках майже напевно ідентифікується як відомий ще з литовської доби Радиль або Радунь. Два поселення в Анисові хоча й датуються ХІІІ–ХІV ст., могли бути відомим з більш пізніх часів Канином або Анисовим хутором (перша згадка 1638 р.). Нарешті, поселення ХІІІ–ХІV ст. у Шестовиці могло поступово переміститися у сучасні межі села, відомого з 1527 р., але яке однозначно існувало за литовської доби.
Продовження досліджень у цьому напрямку спроможне суттєво розширити наші уявлення про поселенську мережу регіону після монгольської навали.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті.
Джерело: Чернігівський формат. - Режим доступу
Немає коментарів:
Дописати коментар