четвер, 16 липня 2015 р.

90-річна Євдокія Овдій: «Бігли - куди очі бачать, поки не почули українську пісню»

Багато історії втрачено, але людська пам'ять залишає певні її сторінки «в архіві». Так і Євдокія Овдій із Ст. Білоуса багато чого вже не пам'ятає, але ті часи, коли перебувала в неволі,  закарбувалися назавжди. 

   Євдокія Іванівна народилася 10 липня 1924 року, незабаром святкуватиме 90-річний ювілей. Родом із Козелецького району. Їхня родина була багатодітною, тож після семи років навчання в школі дівчина пішла працювати в колгосп. Долі тих, хто перетнув таку почесну життєву межу, особливі, бо доводилося жити й ви­живати у страшних умовах. Сьогодні, коли на Донбасі ллється кров, усі ми інакше сприймаємо слово «війна». Торкнулася Друга світова й Євдокії Іванівни, котру в роки нациської окупації разом із іншими десятьма дівчатами їхнього села       ви­везли на роботу в Німеччину. Скільків минуло, а розповідає з подробицямицями, як везли їх до Моровська кіньми, потім на пароплаві до Чернігова, далі – залізницею у товарному вагоні до Польщі, тоді вже й до Німеч­чини. Так сімнадцятирічна дівчина з України потрапила у Мюльхаузен, що за 100 кілометрів від Берліна.

   - Пощастило, що разом із дівчата­ми й жили та працювали, - згадує Єв­докія Іванівна, - прокидалися о п'ятій ранку, одразу ж після сніданку, а це чай і шматок хліба, під конвоєм ішли пішки три кілометри на завод, о 14 го­дині - обід, а потім знову тяжка робо­та, ввечері зовсім не годували. Зазви­чай їли помиї, просили харчі у місце­вих жителів.
   Якось, повернувшись із роботи, побачили, що наш барак згорів. Дві подружки підбили мене втекти. Дов­го бігли, куди очі бачать, аж раптом почули українську пісню... Пішли на звук, а там дівчата працюють, ми й пристали до них.
   Жінка розповідає, що господарі їх не вигнали, навіть добре ставилися, але за два тижні дівчат розшукали й повернули в барак.
   Про те, що настала Перемога, їм сповістив німець-наглядач, 9 травня зайшов до бараку й сказав: «Гітлер - капут!». Того ж дня директор заводу застрелив свою жінку, дитину, а по­тім покінчив життя самогубством. Усі місцеві жителі повтікали, поховалися, а магазини залишили відчиненими. Незабаром у місто увійшли солдати Великої Британії, дозволили пройти­ся по крамницях і вибрати все, що ба­жали полонені.
   Ще два місяці українські дівчата жили у бараках і чекали відправки додому.
   - Англійські військові до нас ста­вилися добре, - наче уривки з кіно прокручує в пам'яті минуле пані Єв­докія. - За останні два місяці життя у бараку ми відпочили, набралися сил. Часу вільного було вдосталь, тож зна­ходили різні клаптики тканини, роз­пускали їх на нитки і вишивали     укра­їнським орнаментом кофтинки, бо вельми хотілося приїхати на батьків­щину в гарному вбранні.
   Через рік після повернення додо­му Євдокія Овдій вийшла заміж, на­родила трьох дітей. Працювала у кол­госпі, зазвичай на поле їздила з дитя­чим візочком, у якому була наймен­ша донька, старші йшли слідом. Якось навіть судили її, бо норму не викона­ла. Коли суддя дізналася, що найстар­шій дитині було сім років, сказала: «Мала ще нянька», виправдали...
   Довге й тяжке життя прожила ця гарна жінка, всього побачила, аби ж хоч у старості їй трошки здоровило­ся, а настрою правнуки додадуть... 

Любов МАКЕЄНКО, завідувачка бібліотекою с. Ст. Білоус





Немає коментарів:

Опублікувати коментар