Багато історії втрачено, але людська пам'ять залишає певні її сторінки «в архіві». Так і Євдокія Овдій із Ст. Білоуса багато чого вже не пам'ятає, але ті часи, коли перебувала в неволі, закарбувалися назавжди.
Євдокія Іванівна народилася 10 липня 1924 року, незабаром святкуватиме 90-річний ювілей. Родом із Козелецького району. Їхня родина була багатодітною, тож після семи років навчання в школі дівчина пішла працювати в колгосп. Долі тих, хто перетнув таку почесну життєву межу, особливі, бо доводилося жити й виживати у страшних умовах. Сьогодні, коли на Донбасі ллється кров, усі ми інакше сприймаємо слово «війна». Торкнулася Друга світова й Євдокії Іванівни, котру в роки нациської окупації разом із іншими десятьма дівчатами їхнього села вивезли на роботу в Німеччину. Скільків минуло, а розповідає з подробицямицями, як везли їх до Моровська кіньми, потім на пароплаві до Чернігова, далі – залізницею у товарному вагоні до Польщі, тоді вже й до Німеччини. Так сімнадцятирічна дівчина з України потрапила у Мюльхаузен, що за 100 кілометрів від Берліна.
- Пощастило, що разом із дівчатами й жили та працювали, - згадує Євдокія Іванівна, - прокидалися о п'ятій ранку, одразу ж після сніданку, а це чай і шматок хліба, під конвоєм ішли пішки три кілометри на завод, о 14 годині - обід, а потім знову тяжка робота, ввечері зовсім не годували. Зазвичай їли помиї, просили харчі у місцевих жителів.
Якось, повернувшись із роботи, побачили, що наш барак згорів. Дві подружки підбили мене втекти. Довго бігли, куди очі бачать, аж раптом почули українську пісню... Пішли на звук, а там дівчата працюють, ми й пристали до них.
Жінка розповідає, що господарі їх не вигнали, навіть добре ставилися, але за два тижні дівчат розшукали й повернули в барак.
Про те, що настала Перемога, їм сповістив німець-наглядач, 9 травня зайшов до бараку й сказав: «Гітлер - капут!». Того ж дня директор заводу застрелив свою жінку, дитину, а потім покінчив життя самогубством. Усі місцеві жителі повтікали, поховалися, а магазини залишили відчиненими. Незабаром у місто увійшли солдати Великої Британії, дозволили пройтися по крамницях і вибрати все, що бажали полонені.
Ще два місяці українські дівчата жили у бараках і чекали відправки додому.
- Англійські військові до нас ставилися добре, - наче уривки з кіно прокручує в пам'яті минуле пані Євдокія. - За останні два місяці життя у бараку ми відпочили, набралися сил. Часу вільного було вдосталь, тож знаходили різні клаптики тканини, розпускали їх на нитки і вишивали українським орнаментом кофтинки, бо вельми хотілося приїхати на батьківщину в гарному вбранні.
Через рік після повернення додому Євдокія Овдій вийшла заміж, народила трьох дітей. Працювала у колгоспі, зазвичай на поле їздила з дитячим візочком, у якому була найменша донька, старші йшли слідом. Якось навіть судили її, бо норму не виконала. Коли суддя дізналася, що найстаршій дитині було сім років, сказала: «Мала ще нянька», виправдали...
Довге й тяжке життя прожила ця гарна жінка, всього побачила, аби ж хоч у старості їй трошки здоровилося, а настрою правнуки додадуть...
Євдокія Іванівна народилася 10 липня 1924 року, незабаром святкуватиме 90-річний ювілей. Родом із Козелецького району. Їхня родина була багатодітною, тож після семи років навчання в школі дівчина пішла працювати в колгосп. Долі тих, хто перетнув таку почесну життєву межу, особливі, бо доводилося жити й виживати у страшних умовах. Сьогодні, коли на Донбасі ллється кров, усі ми інакше сприймаємо слово «війна». Торкнулася Друга світова й Євдокії Іванівни, котру в роки нациської окупації разом із іншими десятьма дівчатами їхнього села вивезли на роботу в Німеччину. Скільків минуло, а розповідає з подробицямицями, як везли їх до Моровська кіньми, потім на пароплаві до Чернігова, далі – залізницею у товарному вагоні до Польщі, тоді вже й до Німеччини. Так сімнадцятирічна дівчина з України потрапила у Мюльхаузен, що за 100 кілометрів від Берліна.
- Пощастило, що разом із дівчатами й жили та працювали, - згадує Євдокія Іванівна, - прокидалися о п'ятій ранку, одразу ж після сніданку, а це чай і шматок хліба, під конвоєм ішли пішки три кілометри на завод, о 14 годині - обід, а потім знову тяжка робота, ввечері зовсім не годували. Зазвичай їли помиї, просили харчі у місцевих жителів.
Якось, повернувшись із роботи, побачили, що наш барак згорів. Дві подружки підбили мене втекти. Довго бігли, куди очі бачать, аж раптом почули українську пісню... Пішли на звук, а там дівчата працюють, ми й пристали до них.
Жінка розповідає, що господарі їх не вигнали, навіть добре ставилися, але за два тижні дівчат розшукали й повернули в барак.
Про те, що настала Перемога, їм сповістив німець-наглядач, 9 травня зайшов до бараку й сказав: «Гітлер - капут!». Того ж дня директор заводу застрелив свою жінку, дитину, а потім покінчив життя самогубством. Усі місцеві жителі повтікали, поховалися, а магазини залишили відчиненими. Незабаром у місто увійшли солдати Великої Британії, дозволили пройтися по крамницях і вибрати все, що бажали полонені.
Ще два місяці українські дівчата жили у бараках і чекали відправки додому.
- Англійські військові до нас ставилися добре, - наче уривки з кіно прокручує в пам'яті минуле пані Євдокія. - За останні два місяці життя у бараку ми відпочили, набралися сил. Часу вільного було вдосталь, тож знаходили різні клаптики тканини, розпускали їх на нитки і вишивали українським орнаментом кофтинки, бо вельми хотілося приїхати на батьківщину в гарному вбранні.
Через рік після повернення додому Євдокія Овдій вийшла заміж, народила трьох дітей. Працювала у колгоспі, зазвичай на поле їздила з дитячим візочком, у якому була найменша донька, старші йшли слідом. Якось навіть судили її, бо норму не виконала. Коли суддя дізналася, що найстаршій дитині було сім років, сказала: «Мала ще нянька», виправдали...
Довге й тяжке життя прожила ця гарна жінка, всього побачила, аби ж хоч у старості їй трошки здоровилося, а настрою правнуки додадуть...
Любов МАКЕЄНКО, завідувачка бібліотекою с. Ст. Білоус
Немає коментарів:
Дописати коментар