середа, 17 серпня 2016 р.



Одне його ім’я є дорогим...

«Батько» Шраг - видатний діяч національно-визвольного руху
Тамара ДЕМЧЕНКО, Чернігів
До славетних імен тих діячів, які закладали основи українського відродження, розпочинали розбудову держави, з повним правом можна додати й прізвище Іллі Людвиговича Шрага (1847 - 1919). П’ять науково-практичних конференцій - Шрагівських читань, які організовуються в Чернігові з 2007 р., засвідчили, що він є знаковою постаттю в українській історії. І. Шрага високо цінували М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Д. Дорошенко, О Лотоцький, П. Стебницький, Є. Чикаленко, Олена Пчілка, В. Науменко, О. та С. Русови. Зокрема, С. Єфремов писав про нього: «І не тільки партійного діяча шанували в Шрагові його молодші товариші, але й чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа - молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві». Селяни, котрих він неодноразово захищав у суді, назвали його «батьком». Листи до Іллі Людвиговича, написані незвичними до письма мужицькими руками, розпочинаються зверненням: «Коханий батьку!» або «Дорогий і рідний батько українського народу».
Практично все життя Іллі Людвиговича було тісно пов’язане з Черніговом та Сіверським краєм, де він став для багатьох другом, порадником, останньою надією на справедливість. Водночас активна громадська діяльність здобула йому визнання всієї України, включно з Галичиною.
Ілля Шраг народився 23 серпня (за старим стилем) 1847 р. у містечку Седнів Чернігівської губернії в сім’ї «захожого німця», як написано в одному з некрологів. Батько його - виходець із Саксонії - служив лікарем у маєтку відомої української родини Лизогубів, мати походила з роду дрібнопомісних дворян Колодкевичів. Двоє народовольців - Дмитро Лизогуб та Микола Колодкевич, останній, до речі, доводився ще й двоюрідним братом, були друзями дитинства єдиного сина Шрагів. Дитячі роки, судячи зі спогадів Іллі Людвиговича, минали в атмосфері, де переважала українська мова та українські симпатії. Такі ж настрої, певною мірою, зберігалися й у Чернігівській гімназії, куди 13-річного хлопчика прийняли до другого класу. На гімназичні роки припадає і перший прояв громадянської непокори: це був напівдитячий протест проти інспектора, який спробував завести поміж учнів своїх «шпигунів». Результатом «бунту» виявилося відрахування з гімназії та складання іспитів екстерном. Навчаючись на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, І. Шраг долучився до студентського руху. Він став одним із «зачинщиків» відомого виступу 1869 р. Покарання не змусило довго чекати себе: «університетський суд» ухвалив виключити юнака із навчального закладу, позбавивши права вступу до будь-якого іншого вишу в Росії, та вислати на «батьківщину» під нагляд поліції.
Опинившись у неповні 22 роки у скрутному становищі: без закінченої освіти, коштів, батьківської підтримки, бо батько його вже помер, І. Шраг не здався на милість випадку. Йому вдалося влаштуватися на роботу до губернської земської управи, щоправда, на низькооплачувану посаду помічника діловода. Проте незабаром здібного і працьовитого юнака помітили - він став виконувати обов’язки секретаря редакції «Земского сборника». Не полишив він і надії завершити вищу освіту, добившись дозволу скласти екстерном іспити за курс юридичного факультету Київського університету. Успішно захистивши дипломну роботу, І. Шраг отримав від свого наукового керівника, відомого вченого-правознавця професора О. Кістяківського доволі перспективну пропозицію - залишитися на кафедрі для наукової роботи, але повернувся до Чернігова.

Ні викладачем, ні науковцем Іллі Шрагу не судилося стати, але юристом-практиком він був високого рівня. Його кар’єра розпочалася 1875 р. на посаді адвоката (присяжного повіреного) окружного суду в Чернігові. Минуло небагато часу, і Шраг здобув визнання на цій ниві. Уже 1880 р. він писав своєму наставникові до Києва, що «завалений роботою і професійною, і службовою», що, безумовно, свідчить про його фаховий рівень. Досить часто він брався за ведення політичних справ. До нього часто звертався М. Грушевський з проханням «послужить своєю порадою» у справах, що стосувалися діячів українського руху.
На час української революції 1917 - 1921 рр. авторитет І. Шрага в юридичних питаннях був незаперечним. Показовим у цьому плані є такий факт: у лютому 1918 р. А. Вязлов - тоді генеральний суддя УНР - звернувся до І. Шрага з проханням: «піддайте відваги» одному з відомих юристів, який «цілком стоїть на ѓрунті української самостійності», але «мови не знає остільки, щоб писати по-українськи» і тому соромиться посісти посаду в апеляційному суді.
Паралельно правничій роботі і, тісно переплітаючись з нею, протікала й земська діяльність Шрага. Того таки ж пам’ятного 1875 р. його обрали гласним міської думи, згодом - членом міської управи, потім гласним Чернігівського повітового та губернського зібрань. Його земська активність припинилася лише 1906 р., коли на опального депутата І Державної думи посипалися численні заборони. Про те, як високо цінували в Чернігові Шрага, свідчить святкування 25-річчя його адвокатської та земської діяльності. Зростання популярності І. Шрага викликало занепокоєння місцевої та центральної адміністрацій, які не втрачали жодної нагоди помститися або хоча б дошкулити одному з лідерів місцевого земства. Так, Ілля Людвигович писав в «Автобіографії»: «З початку 90 років городська дума обрала мене «почетным гражданином г. Чернигова», але міністр внутрішніх справ одповів, що він не визнає за можливе «представить» мене «на утверждение». Однією з причин ворожого ставлення влади до громадського діяча було його прагнення наповнити свою практичну діяльність виразно українським змістом.
Ще в 1890-х рр. І. Шраг здобув собі визнання в середовищі національно свідомої інтелігенції наполегливою боротьбою за впровадження української мови в початковій школі. Так, Є. Чикаленко, вважаючи його «одним із найактивніших, найпослідовніших працівників на ниві національного відродження», наводить як неспростовний доказ того, що має рацію, саме історію цієї боротьби. 1893 р. на розгляд губернського земського зібрання було подано відповідну записку. Ґрунтовна добірка посилань на зарубіжних та вітчизняних корифеїв педагогіки й аналіз реалій сільського побуту стали підставою для переконливого висновку: «лише тоді наша школа буде поставлена на шлях живої народної школи, якщо, перш за все, в ній буде дозволено викладання народною мовою... Поряд із тим необхідно видання читанок і підручників місцевою мовою». Про долю доповідної записки сам І. Шраг розповів у галицькому часописі «Правда». Не тільки праві земці зустріли проект вороже, навіть поступова частина земських діячів сприйняла пропозиції Шрага досить стримано. Проте наступного року І. Шраг, заручившись підтримкою деяких «українофілів», знову висуває на розгляд свою пропозицію. Зрештою, 1900 р. земство таки ухвалило прийняти її і надіслало відповідну резолюцію до столиці, хоча відповіді з Петербурга так і не дочекалося.
На початку ХХ ст. рух за впровадження української мови у шкільництво, відміну цензурних утисків і взагалі «ганебної пам’яті» Емського указу поширився по всій Україні, і І. Шраг став одним із його активістів, тим, хто розбивав кайдани на українському слові.

ЗАСІДАННЯ ПЕРШОЇ ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ РОСІЇ. ЇЇ УКРАЇНСЬКУ ФРАКЦІЮ ОЧОЛЮВАВ ІЛЛЯ ШРАГ. 1906 р.
Українські симпатії Шрага остаточно визріли на початку 1890-х рр. Чималу роль у цьому відіграло його спілкування з О. Кістяковським, О. Кониським та іншими впливовими членами Київської громади. З 1893 р., коли оформилася громада в Чернігові, І. Шраг стає не тільки її неодмінним учасником, а й, на думку М. Грінченко та А. Верзилова, «лідером чернігівських українців». Наприкінці 1890-х рр. він входить до керівництва громадівського руху в Україні. Д. Дорошенко писав: «Значно тіснішому колу була відома його політична українська робота, в якій він брав якнайближчу участь, особливо з моменту першого об’єднання українських «громад» 1897 року. Відтоді він стає незмінним головою майже всіх важніших українських національно-політичних з’їздів, що відбувалися, розуміється, нелегально». І. Шраг був серед лідерів Української демократичної партії, яка утворилася 1904 р. Належав він до її поміркованого крила. Можливо, фах наклав свій відбиток, чи такою вже була вдача цієї людини, але Ілля Людвигович украй рідко виступав із радикальних позицій.
Проте, за дивним перебігом гри долі, саме з революціями тісно пов’язані найвищі злети його життя. У революційну добу напружений, але водночас впорядкований і розмірений ритм повсякденного буття чернігівського адвоката поступався дещо хаотичній, проте рішучій, цілеспрямованій діяльності, під час якої йому вдавалося бодай частково реалізувати свої здібності далеко не пересічного політика і взагалі публічного діяча.
Це спостереження особливо справедливе щодо революції 1905 - 1907 рр., коли І. Шраг переживав розквіт організаційних та інтелектуальних сил. Як і всі його однодумці, товариші по партії, він дотримувався автономістських поглядів. Ця політична доктрина тоді домінувала, а самостійницьку ідеологію трактували як щось екзотичне чи навіть утопічне. Оскільки концепція автономістів своєю поміркованістю, поступовістю пасувала як політичним переконанням, так і рисам характеру чернігівського діяча, він активно долучився до роботи з її реалізації. У квітні 1905 р. на Московському з’їзді земських діячів від імені земців українських губерній він запропонував резолюцію, в якій увага російських колег зверталася на те, що: «вдале і справедливе розв’язання національного питання в величезній мірі зумовить розв’язання і багатьох інших суттєвих питань державного життя», висувалася вимога запровадження в країні політичних свобод, скликання Установчих зборів та вироблення такого державного устрою, «за якого національні інтереси українців, як і будь-якої іншої народності, будуть здійснюватися в автономнім сеймі, а загальнодержавні інтереси будуть зосереджені в загальноросійському парламенті».
Завдяки таким ентузіастам, як І. Шраг, у листопаді 1905 р. було скликано попередній з’їзд, на якому було представлено 13 народів Російської імперії. Шрага обрали заступником голови комітету з питання підготовки Всеросійського з’їзду автономістів. Часопис «Рідний край», змальовуючи привабливий портрет посла до Державної думи від Чернігівщини, наголосив: «яко член української демократично-радикальної партії, він виступав у Москві... в обороні автономії України і положив чимало праці й заходів, щоб поширити думку про це».
Зоряною годиною в житті Іллі Людвиговича стало його обрання до І Державної думи Росії від Чернігівської губернії. Перемога на виборах виявила міру його популярності. Численні привітання відомих діячів національного руху, української культури, його колег і друзів, від сільських громад і сходів; телеграми, які надходили не тільки з Наддніпрянщини, а й Східної Галичини, Північної Буковини, Холмщини, засвідчили, що українська громадськість високо оцінює успіх І. Шрага, покладає на нього великі сподівання. Таку довіру не виправдати було б великим гріхом, і депутат зробив усе, щоб використати думську трибуну в інтересах українського руху.
До пріоритетних напрямків діяльності І. Шрага належать зусилля зі згуртування депутатів від українських губерній у парламентську фракцію. Разом із В. Шеметом, П. Чижевським, А. Вязловим, М. Біляшівським і деякими іншими депутатами від українських губерній, причому не тільки етнічними українцями - скажімо, О. Свєчин та Ф. Штейнгель теж пристали до гурту, - Шраг заснував клуб українських послів. Здобувши підтримку з боку свідомих своєї місії селянських послів, 1 травня 1906 р. фракція стала до роботи. Головною метою її діяльності стала підготовка законопроекту про автономію України. Найбільше опікувалося цим питанням керівництво Української демократично-радикальної партії, особисто М. Грушевський. Заснований спільними зусиллями часопис «Украинский вестник» пропагував цю ідею, а також знайомив українську громадськість із настроями і проектами членів фракції. Ці ж проблеми перебували в полі зору й редакції журналу «Нова громада». Таким чином, хоча через добре відомі причини, діяльність думського угруповання і не дала бажаних результатів, але вплив її на піднесення національного руху складно переоцінити. До 1917 р. це була найвища точка піднесення українського відродження. Отже, коли б І. Шраг за все своє життя зробив тільки одну справу: очолив у першій Думі першу українську фракцію, то назавжди забезпечив би собі почесне місце в новітній історії України.
Розпуск І Думи означав для діяча не просто завершення найбільш плідного і насиченого етапу в його житті, а й початок поневірянь. За підписання Виборзької відозви він мусив відбути тюремне ув’язнення. Попри всі перешкоди, І. Шраг активно працював на громадській ниві. Він просто не вмів жити по-іншому. Помітне місце в його житті посіла Чернігівська «Просвіта», яка розпочала свою діяльність під головуванням М. Коцюбинського в січні 1907 р. У роки Першої світової війни Шраг співпрацював з організаціями, які надавали допомогу біженцям із Галичини.
Задовго до початку революції Шраг став живою легендою Чернігова, а його оселя на Петроградській вулиці перетворилася на справжній осередок українського життя. Такі відчуття залишилися від її привітних господарів у Д. Дорошенка, котрий любив тут бувати, Г. Лазаревського. Галицький діяч І. Зілинський, котрий відвідав місто 1911 р., теж не проминув згадати у своїх споминах добрим словом «відомого патріота» Шрага.
Українська революція відкрила шлях до сходження на найвищу, але й останню за життя цієї непересічної людини вершину. Він пожинав плоди своїх попередніх трудів. У Чернігові, де Шраг користувався заслужено незаперечним авторитетом, його відразу ж обрали головою Чернігівського губернського комітету об’єднаних громадських організацій, гласним міської думи та губернського земства. Йому ж довелося очолити і губернський виконавчий комітет. Численні обов’язки обтяжували немолоду й не дуже здорову людину. Але коли Ілля Людвигович висунув на засіданні Комітету питання про звільнення з посади голови, то більшістю голосів його пропозицію було відхилено. Вельми цікавою видається аргументація цієї ухвали: «комітету вже одне його ім’я є дорогим - як людини, яка протягом більше ніж п’ятидесяти років служила і тепер служить провідною зіркою в усіх громадських рухах, які тільки були в нашому краї». Багато сил забирала робота в Черніговському окружному суді, головою якого теж призначили Шрага. До цього треба додати, що він керував місцевим осередком партії соціалістів-федералістів і по суті очолював український рух у краї. Без перебільшення можна твердити, що значною мірою, завдяки саме зусиллям цього діяча в Чернігові реалізувалися ідеї та задуми Центральної Ради: зокрема, розпочалася українізація місцевих військових частин, було відновлено «Просвіту», засновано українську гімназію. Варто наголосити, що перший і єдиний до сьогодні український з’їзд у Чернігові теж відбувся завдяки зусиллям Шрага.
До Центральної Ради його обрали на Всеукраїнському національному конгресі, й він працював у її комісіях, зокрема в постійній комісії для вироблення проекту статуту автономії України. Високий рейтинг зберіг І. Шраг і в очах керівництва Української гетьманської держави. Її урядовці робили йому пропозиції обійняти посаду сенатора. Гетьман та його найближче оточення розуміли, що постать одного із найстаріших представників українського руху задовольнить і опозицію - Український національний союз. Улітку 1918 р. Д. Дорошенко запропонував І. Шрагу від імені гетьмана посаду прем’єр-міністра в новому складі гетьманського уряду. Сам Ілля Людвигович немовби й погоджувався, хоч і не без вагань, адже йому йшов 71-й рік. Зате його дружина, дізнавшись про наміри київського гостя, категорично заявила, що пропонувати чоловікові прем’єрство - це «значить вести його на неминучу і скору загибель».
Ілля Шраг помер 11 квітня 1919 р. у Чернігові, перебуваючи під домашнім арештом у більшовиків. Проте місцеві органи радянської влади не завадили організації гідного похорону видатного українського діяча. Щоправда, в радянський період його ім’я було вилучено з духовного життя. Із відновленням незалежності України розпочалося повернення Іллі Шрага: його ідеї, справи, науковий та публіцистичний доробок знаходять відгук та розуміння в умах і душах наших сучасників.

Джерело: газета "День" .Україна Incognita

пʼятниця, 5 серпня 2016 р.

Володимир Сапон — невтомний літератор, людина, яка живе словом 




   Володимир Сапон народився у Рудці Чернігівського району. У восьмому класі вже вперше опублікував у газеті вірш. Заслужений журналіст України, лауреат багатьох літературних премій, відомий краєзнавець – це все про нього. Друзі та знайомі кажуть, це людина енциклопедичних знань. «Незглибинні джерела Володимира Сапона» — так назвали свято до ювілею письменника, яке провели у Рудківському будинку культури. Привітати пана Володимира із шістдесятип’ятиріччям прийшли родичі, однокласники, колеги, колишні односельці, районне керівництво. Голова обласного відділення спілки письменників Олена Конечна розповіла: знайома з Володимиром Сапоном із середини дев’яностих років, тоді працювали разом у газеті. Каже, він завжди був і є добрим порадником, а ще – це один із найактивніших письменників Чернігівщини, невтомний літератор, який майже кожного року видає книжку.
             Олена Конечна, голова обласного відділення Національної спілки письменників України: «Моя улюблена книга Володимира Сапона на сьогодні «Страсбурзький пиріг». Він там переплітає історію і сучасність, показує своє бачення життя, з тонким гумором, тонкі психологічні замальовки».
Голова обласної організації спілки краєзнавців, директор Інституту історії Чернігівського національного педуніверситету Олександр Коваленко потоваришував з Володимир Сапоном ще у студентські роки. Каже, відтоді йдуть з ним паралельними шляхами, але в одному напрямку.
Олександр Коваленко, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України: «Володимир Сапон, без сумніву, талановитий письменник, журналіст і краєзнавець. І ця частина – краєзнавча – для мене як історика особливо цікава. Він один з найкращих знавців історії нашого рідного краю, Чернігівщини, рідної його Рудки».
           У Рудківській бібліотеці чимало творів Володимира Сапона, тож учні місцевої школи зачитали уривки з його краєзнавчих статей, вірші, оповідання. Не обійшлося і без офіційних привітань: ювіляру вручили відзнаки від обласної та районної влади, спілок письменників, краєзнавців та журналістів. І не менш приємний подарунок – щирі поздоровлення.
Олександр Коваленко:«Міцного здоров’я, спокою душевного і нових творчих звершень».
Олена Конечна: «Щоб ця літературна традиція, яку підтримує Володимир Сапон, щоб вона продовжувала своє життя в наступних поколіннях літераторів».



Джерело: Сівер-центр - Режим доступу


Чернігівським Москалям 355 років




      Селу Москалі Чернігівського району виповнилося 355 років. З нагоди 355-річчя першої писемної згадки про село вчора, 5 червня, вперше за всю його історію відбувся День села. Була чудова атмосфера та вдячні глядачі, адже це свято організаторами задумувалося як зустріч односельців.
Учасники свята згадали про історію села, вшанували місцевих ювілярів, учасників АТО, відкрили пам’ятний знак на честь першої письменної згадки про Москалі – автор місцевий самодіяльний скульптор Михайло Пустовіт.
Також встановлено пам’ятний хрест на могилі поміщика Олександра Малявки -останнього власника маєтку в селі.
Глядачі оглянули виставку старожитностей та робіт родини Дахно, лозову виставку Віталія Сергієнка, вишивки Любові Протченко, мальовані картини Владислави Пустовіт, волочані постоли Надії Руденок.
На саме свято спонсорської допомоги ні у кого не просили, односельці самі знесли все необхідне для відпочинку. Наварили 50-літровий казан юшки з різносортної дніпровської риби, два відра козацького кулішу з пшоном і ребрами, два відра плову, смажили рибу та шашлики, робили картоплю-фрі, вареники, картопляники, пироги з маком, ставили на стіл у скляних суліях узвар і ячмінний квас. Все це ставилося на 22-х метровий стіл з лавами, а хто не встиг зайняти за ним місце розташовувалися неподалік на траві, або за окремими столиками. Все було безкоштовно.


Односельці на свято поприходили у своїх вишиванках. Багато було молоді. Відбувся концерт, у якому брали участь учасники самодіяльності трьох сіл Шибиринівської сільської ради. Окрасою свята були гості Києва: гурт «Занедбанці» та «Гуляй город» – дві скрипки та бубен звеселяли людей українськими піснями та танками. Юні таланти виконали музичні твори на трубі, на флейті, співали та декламували. А гостя із Сумщини, уродженка нашого села Алла Клоновець схвилювала присутніх емоційним словом і прочитала власний вірш про своє рідне село.
Керівник місцевого сільгосппідприємства Олександр Кириндась вручив подарунки найстарішому мешканцю села, учаснику бойових дій Другої світової війни Дмитру Навозенку та наймолодшому мешканцю Ярославу Пустовіту. А від фонду «Поліський Оберіг» Юрій Дахно отримав бензокосарку.
Михайло ФЕЛЕДЕШ
Джерело: Товариство «Чернігівське земляцтво» в Києві. Офіційний сайт земляцтва - Режим доступу



Втрати земляків досі не пораховані...


           22 червня разом з головою ветеранської організації району А.М. Скуратовичем у Мньовській громаді презентували матеріали про воїнів-земляків, які загинули на фронтах Другої світової війни, про бойові нагороди ветеранів та Літопис територіальної громади. 





ХРОНІКА втрат земляків
на фронтах Другої світової війни 1940–1945 рр.

Можна багато разів повторювати відомі гасла про пам’ять, але поки громада не візьметься за конкретні справи по вшануванню своїх земляків, то й бажання пам’ятати перед молодим поколінням буде виглядати дешевим популізмом, звичайнісінькою байдужістю.

Нарешті 2013 р. у центрі села Мньов з’явився пам’ятний знак загиблим односельцям у роки Другої світової війни. У протоколах Мньовської сільської ради за 27 лютого 1975 р. знайшов рішення сесії про те, що в селі необхідно побудувати обеліск, а в 1977 р. цю пропозицію знову знаходимо в протоколах сільської ради. Через 36 років паперові бажання минулих років за ініціативою сільського голови О.М. Лутченко та при підтримці В.А. Атрошенка перетворилися в реальність.

На жаль, із кількістю загиблих земляків на фронтах Другої світової війни теж на сьогодні не все з’ясовано. У згаданому протоколі сесії сільської ради 1975 року у виступі голови виконкому Г.Т. Лімаз знаходимо ось такі цифри: “З нашої сільської ради захищали рідну землю більше 453 чоловік, з яких 217 чоловік полягли смертю хоробрих. Повернулись з війни 236 чоловік, це інваліди, яких по сільській раді нараховується більше 36. Мається по сільській раді більше 60 сімей загиблих воїнів…”. У районній Книзі Пам’яті (1976) знаходимо список загиблих на 172 мешканців Мньова з хуторами, а в 9-му томі Книги

Пам’яті Чернігівської області (2002) подається інформація про 248 чоловік.

У 2016 році, поєднуючи бази даних раніше складених списків, провів уточнення прізвища земляків з матеріалами Інтернет-сайтів “ОБД-Мемориал” та “Подвиг народа”, де розміщені цифровані документи з військового архіву м. Подольск (РФ). Знайдено 4 нових прізвища та з друкованого видання додано ще 6 прізвищ загиблих під час радянсько-фінській війни. Таким чином маємо дані на 258 загиблих воїнів-односельців.

Сьогодні можемо розкрито зміст цифри 258: зниклі безвісті – 102 чоловіки, загинули у боях – 90, загинули в німецькому полоні – 19, померли від поранень в госпіталях – 21, ВТ – 2, короткі відомості – 33. Найбільші втрати припадають на серпень 1941 р. – 54 зниклі безвісті та один загинув у бою.

Перші втрати припадають на радянсько-фінську війну – березень 1940 р. Вже наступні починаються з початком радянсько-німецької війни 22 червня 1941 р.
Призов до армії здійснював Михайло-Коцюбинський районний військкомат. З початком війни в окремих документах наших земляків знаходимо записи про назви інших військкоматів: Абаканський ГВК (Хакасія), Ворошиловський ГВК (Приморський край), Гудермеський РВК (Чечено-Інгушська АРСР), Волзький РВК (Марійська АРСР) та інші. Це пов’язано з тим, що напередодні війни земляки або виїхали на нові місця проживання чи роботи, або служили у військових частинах, які розміщувались у різних куточках СРСР.
Призови до лав Радянської армії здійснювались у різні часи до червня 1941 р. А вже з 22 червня 1941 р. вони відбувались частіше – 23, 24, 26 червня, 7 та 12 липня. Після визволення сіл від німецької окупації призови до відбувались у вересні, жовтні 1943 р. та в наступні місяці.
Одним з найстаріших воїнів був рядовий Олександр Тимофійович Сірий, 1893 р.н., який зник безвісті в серпні 1941 р., одним з наймолодших – рядовий Михайло Іванович Голенок, 1925 р.н., зник безвісті в березні 1943 р.

На війні наші земляки були рядовими, двоє були єфрейторами, старшиною, 14 сержантів, а 10 офіцерів мали лейтенантські звання. Григорій Олексійович Лутченко, який загинув у липні 1943 р., був капітаном.

Більшість воїнів-земляків були стрілками, а також прикордонниками, командирами танків та гармат, розвідниками, підводниками, льотчиками, мінометниками, кулеметниками, зв’язківцями, навідниками ПТР, санітарами, теслярами. Були серед мешканців окупованих сіл Мньовської сільської ради і партизани.

За виявлені мужність та героїзм 23 чоловіка були нагороджені бойовими орденами та медалями: Кузьма Дмитрович Лутченко – медаль “За відвагу” та два ордени Слави ІІ та ІІІ ст., Сильвестр Якович Акуленко – три медалі “За відвагу” та орден Вітчизняної війни ІІ ст., Микола Іванович Лутченко – два ордени Червоної Зірки, Дем’ян Лазарович Лутченко – чотири медалі та орден Червоної Зірки.

Ми будемо пишатися своїми земляками, адже в нагородних документах зазначені конкретні факти виявленого в бойових умовах героїзму: танкіст Федір Тимофійович Хропатий “уничтожил 3 пулемета, 3 ДЗОТа и 15 солдат противника, этим помог наступающей пехоте в овладении населенным пунктом”; молодший сержант Іван Андрійович Артюх “Во время строительства Армейской ледяной переправы через р. Волгу (декабрь м-ц 1942 г.) тов. Артюх проявил себя одним из лучших красноармейцев своего подразделения…”; стрілок роти автоматників Сергій Якимович Рогаль “находясь на переднем крае с командиром полка, отбил из своего автомата группу солдат противника, стремившегося захватить командира полка”; стрілок Дмитро Васильович Музика “за то, что… под городом Севастополь… в числе первых ворвался в траншеи противника и завязал гранатный бой”; мінометник Сафон Назарович Хропатий “Своей самоотверженной работой под ураганным огнем противника дал возможность быстрейшему продвижению стрелковой роты не имея при этом больших потерь”, сержант Опанас Дмитрович Кулик “Находясь со своим отделением в головной походной заставе при встрече с боевым охранением противника первым развернул свое отделение и вступил в бой. В результате противник на поле боя оставил до 20 солдат убитыми и ранеными, захвачено 2 ручных пулемета и 10 винтовок. В этом бою т. Кулик пал смертью храбрых”, кулеметник Семен Тимофійович Акуленко “В трудный момент боя при невозможности прохождения территории от обстрела по-пластунски выполнял приказания командования не считаясь с опасностью для жизни”.

Інтернет-сайт “Подвиг народа” допоміг уточнити інформацію про людські долі на фронтах війни: рядовий Микола Іванович Василевський загинув під час бомбардування ворожою авіацією станції Сельцо; рядовий Василь Кузьмич Лутченко не повернувся з бою в районі м. Белий в жовтні 1941 р.; рядовий Петро Тимофійович Дрозд помер від поранення “ампутационная культя правой голени, слепое осколочное ранение мягких тканей правой голени”; рядовий Михайло Іванович Лутченко помер від хвороби – черевний тиф; старшина Дем’ян Лазарович Лутченко воював на Західному, Калінінському, Воронезькому та 1-му Українському фронтах; рядовий Юрій Терентійович Куц помер від поранень та був похований в м. Бахчисарай неподалік від ханського палацу-музею в Криму.

На сайті знайдено фото полонених наших земляків, які загинули в німецьких військових таборах – Прокопій Макарович Бубенко, Кузьма Костянтинович Куделя, Кузьма Пилипович Тереховець.

За наступаючими військовими частинами, які гнали ворога до Берліна, на землях, де відгриміли бої, залишились навічно у братських та поодиноких могилах наші воїни: Україна – Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Черкаська, Чернігівська, Хмельницька області, м. Львів, Крим (Севастополь, Керч, Балаклава, Бахчисарай, Аджимушкай); Білорусь – Вітебська, Гомельська області; РФ – Краснодарський та Приморський краї, Архангельська, Белгородська. Брянська, Калінінградська, Клужзька, Курська, Ленінградська, Московська, Новгородська, Орловська, Ростовська, Смоленська, Тверська, області, м. Санкт-Петербург, Карелія; Північна Осетія; Австрія; Латвія, Литва; Естонія; Німеччина; Польща; Словакія; Чехія; Угорщина – м. Будапешт; Франція – м. Страсбург.
Можливо ці матеріали допоможуть рідним загиблих дізнатися нові подробиці бойового життя їх дідів, а на пам’ятнику в центрі села з’являться призабуті імені воїнів-земляків.
Вважаю, що цифра загиблих воїнів може змінитися, якщо в наступні роки в архівах відкриють нові документи, або пошуковці знайдуть останки воїнів та їх документи, які з дня загибелі знаходяться в списках зниклих безвісті. Можливо, що хтось із рідних захоче провести пошукову роботу по встановленню бойової біографії давно загиблого діда чи-то прадіда-воїна.

Андрій КУРДАНОВ

Джерело.  - Режим доступу

вівторок, 10 травня 2016 р.

Зустрілися через століття: нарис про три знамениті чернігівські роди Дзвонкевичів, Могилянських і Березовських, родичі яких прибули в с. Старий Білоус Чернігівського району

   Головною метою Старобілоуського історичного комплексу, що віднедавна постав на чернігівських теренах, є відновлення родоводів елітної частини суспільства нашого краю — дворянства, інтелігенції, аби повернути з небуття чи й забуття той величезний пласт високої традиційної культури і духовності, яка була притаманна минулим поколінням українців, зокрема, й чернігівцям.
    І ось спекотної літньої днини оживають у черговий раз стіни старовинного будинку-садиби Павла Березовського в селі Старий Білоус. І затишна вітальня, як і сто років тому, знову приймає дорогих гостей, що злетілися з різних кінців світу, об’єднані у спільне генеалогічне древо причетністю до трьох знаменитих сіверських родів: Дзвонкевичів, Могилянських і Березовських. Унікальність цієї події, воістину епохальної, в тому, що ці люди ніколи не бачилися, не спілкувалися між собою, бо були переконані: родові зв’язки назавжди перервані репресіями 20-30-х років минулого століття.
   Це фатальне твердження спробувала порушити засновниця Старобілоуського історичного комплексу, краєзнавець Олена Малишко-Березовська, розпочавши пошуки нащадків великої родини.
   А поштовхом став випадок. Два роки тому пані Олена відпочивала з сім’єю в селі на Хмельниччині і зайшла до місцевої бібліотеки взяти книги для читання. Несподівано її увагу привернуло репринтне видання 1930 року — збірник спогадів емігрантів Росії. Серед цих мемуарів знайшла статтю Миколи Могилянського «З пережитого в Україні 1918 р.». Прізвище автора видалось Олені Євгенівні знайомим, озвученим іще в дитинстві. Але справжнім потрясінням виявилася сама стаття — в ній достеменно описувалося вбивство 95-літнього поміщика Григорія Дзвонкевича та його сина Михайла, яке сталося в ніч із 27 на 28 лютого 1918 р. на хуторі Погорілки поблизу Чернігова. Автор статті підкреслює, що це був його двоюрідний дід. А за сімейними переказами Олена знала Григорія Дзвонкевича як патріарха свого роду по материнській лінії. Коло зімкнулося — Дзвонкевичі, Могилянські й Березовські виявилися ріднею. Окрилена першим успіхом, Олена Євгенівна продовжила пошуки в «Родословній книзі Чернігівського дворянства» графа Милорадовича й там дізналася про інших спільних родичів: це рідна бабуся Миколи Михайловича Анастасія (в дівоцтві Дзвонкевич), її донька Марія Миколаївна, яка стала дружиною дійсного статського радника Михайла Руссобтовського-Могилянського. В Чернігові у них народилося шестеро дітей, та найбільш відомі в історії України брати Микола і Михайло. 

вівторок, 3 травня 2016 р.

«Листи з Чернігівщини» І. Шрага як історичне джерело



Члени товариства «Громада». Сидять (зліва направо): В. Коцюбинська, І. Шраг, М. Левицький, Ф. Шкуркіна, Р. Сембратович.
    Як слушно наголошує дослідниця життя і творчості І. Шрага Т. Демченко, він не був ні науковцем, ні літератором, ні журналістом Проте, з іншого боку, справедливим буде сказати й те, що вся його діяльність органічно вписувалась у тогочасний історичний процес. Більше того, І. Шраг був не тільки продуктом тієї епохи, але й одним із її творців. Тому, говорячи про творчу спадщину І. Шрага, відзначимо, що вона насичена історичними фактами. У першу чергу це стосується його знаменитих «Листів з Чернігівщини». Їх усього дев'ять. Усі вони за підписом «Чернігівець» протягом 1892 - 1895 рр. були опубліковані у львівському місячнику політики, науки та мистецтва «Правда». Вісім з них п'ятнадцять років тому були опубліковані, а отже, є доступними для широкого загалу дослідників [2]. 

середа, 16 березня 2016 р.

Мглинцев Микола Федорович

   Мглинцев Микола Федорович (1867–1947) – директор і вчитель Седнівської школи. У 1918 році у Седневі відкрилась вища початкова школа і Вище навчальне училище, які з 1920 р. реорганізувалися у трудову 7-літню школу. Директором було призначено Мглинцева Миколу Федоровича. Але вчителювати він почав ще в дореволюційний час. З 1889 року давав уроки в початковій школі, потім в учительській семінарії. Був старшим учителем і врешті завучем середньої школи. До Седнева приїхав з дружиною-медиком Галиною і маленькою донечкою. Тут ще й синок Левко народився. Але дружина, лікуючи людей, заразилася тифом і померла, за нею й донечка. Тяжко переживши удар долі, Микола Федорович живе для сина, але і його втрачає. Лев уже працював у школі в сусідньому селі, був одружений, коли його заарештували за те, що служив свого часу в денікінській армії, й відразу розстріляли. Єдиною втіхою залишилися школа і чужі діти. Їм віддав себе до останнього подиху. Він згадував: «Я переніс дальто-план і комплекси, педологію і проценти, але завжди тримався одного – дати дітям знання, виховати почуття любові до Батьківщини». Під час окупації Микола Федорович не покинув Седнів, але й відмовився співпрацювати з ворогом. Від голодної смерті його врятували учні, які стали партизанами. До кінця життєвого шляху Микола Федорович залишався в Седневській школі на посаді завідуючого та директора школи, викладав географію.