Зустрілися через століття: нарис про три знамениті чернігівські роди Дзвонкевичів, Могилянських і Березовських, родичі яких прибули в с. Старий Білоус Чернігівського району

   Головною метою Старобілоуського історичного комплексу, що віднедавна постав на чернігівських теренах, є відновлення родоводів елітної частини суспільства нашого краю — дворянства, інтелігенції, аби повернути з небуття чи й забуття той величезний пласт високої традиційної культури і духовності, яка була притаманна минулим поколінням українців, зокрема, й чернігівцям.
    І ось спекотної літньої днини оживають у черговий раз стіни старовинного будинку-садиби Павла Березовського в селі Старий Білоус. І затишна вітальня, як і сто років тому, знову приймає дорогих гостей, що злетілися з різних кінців світу, об’єднані у спільне генеалогічне древо причетністю до трьох знаменитих сіверських родів: Дзвонкевичів, Могилянських і Березовських. Унікальність цієї події, воістину епохальної, в тому, що ці люди ніколи не бачилися, не спілкувалися між собою, бо були переконані: родові зв’язки назавжди перервані репресіями 20-30-х років минулого століття.
   Це фатальне твердження спробувала порушити засновниця Старобілоуського історичного комплексу, краєзнавець Олена Малишко-Березовська, розпочавши пошуки нащадків великої родини.
   А поштовхом став випадок. Два роки тому пані Олена відпочивала з сім’єю в селі на Хмельниччині і зайшла до місцевої бібліотеки взяти книги для читання. Несподівано її увагу привернуло репринтне видання 1930 року — збірник спогадів емігрантів Росії. Серед цих мемуарів знайшла статтю Миколи Могилянського «З пережитого в Україні 1918 р.». Прізвище автора видалось Олені Євгенівні знайомим, озвученим іще в дитинстві. Але справжнім потрясінням виявилася сама стаття — в ній достеменно описувалося вбивство 95-літнього поміщика Григорія Дзвонкевича та його сина Михайла, яке сталося в ніч із 27 на 28 лютого 1918 р. на хуторі Погорілки поблизу Чернігова. Автор статті підкреслює, що це був його двоюрідний дід. А за сімейними переказами Олена знала Григорія Дзвонкевича як патріарха свого роду по материнській лінії. Коло зімкнулося — Дзвонкевичі, Могилянські й Березовські виявилися ріднею. Окрилена першим успіхом, Олена Євгенівна продовжила пошуки в «Родословній книзі Чернігівського дворянства» графа Милорадовича й там дізналася про інших спільних родичів: це рідна бабуся Миколи Михайловича Анастасія (в дівоцтві Дзвонкевич), її донька Марія Миколаївна, яка стала дружиною дійсного статського радника Михайла Руссобтовського-Могилянського. В Чернігові у них народилося шестеро дітей, та найбільш відомі в історії України брати Микола і Михайло. 

    Старший брат — Микола Могилянський (1871-1933) народився і навчався в Чернігові, далі — в Санкт-Петербурзькому університеті, в Парижі. Був професором-антропологом Академії наук Росії. Нагороджений орденом Почесного Легіону. З 1917 року в час революційних подій повертається в Україну і в 1918-му працює в Уряді гетьмана Скоропадського, в Раді Міністрів. Згодом емігрує за кордон — у Париж, Прагу, де і проводить останні роки свого життя в забутті й ностальгії за Батьківщиною.

    Молодший брат Миколи Могилянського Михайло (1873-1942) мав іще драматичнішу долю, зазнавши й визнання, й репресій на своїй рідній землі. Мих. Мих., як його ласкаво називали друзі, також займався громадською та літературною діяльністю: писав статті до «Нового енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона, очолював комісію для складання Біографічного словника Української академії наук, був чудовим перекладачем. Письменницький доробок Михайла Могилянського — поетичні, драматичні та прозові твори російською мовою, а під впливом М. Коцюбинського починає писати з 1912 року українською мовою в жанрі малої прози. Його новели та оповідання — «Стріл», «Наречена», «Недоля», «З темних джерел життя» — позначені витонченим психологізмом і новим баченням реальності.

   На жаль, сталінські репресії, які розпочалися в кінці 20-х років, не оминули Михайла Михайловича та його родину. Йому було заборонено друкуватися, його звільнено з усіх посад із тавром українського буржуазного націоналіста, яке означало «ворог народу» і стало фатальним не лише для нього, а і для всієї сім’ї.

    Доля братів Могилянських, їх величні постаті вразили Олену Березовську. І вона занурюється у світове павутиння інформації, аби знайти ще якісь відомості про них та їхніх нащадків. Проте популярні сайти Інтернету нічим суттєвим не задовольнили, й дослідниця звертається до своєї московської подруги та родички, незмінної учасниці Старобілоуських історичних читань Юлії Забелло, яка працює адміністратором світового сайту з пошуку родинних зв’язків — «Всеросійського Генеалогічного Древа». З її допомогою вдалося знайти малесенький рядок оголошення «Шукаю будь-які відомості про родину Могилянських», зворотна адреса: Санкт-Петербург.

— Мені пощастило, — радо розповідає пані Олена, — відгукнулася Ганна Маковецька, професійний музикант, рідна праправнучка Миколи Могилянського, старшого з братів. У листуванні з нею я переконалась у нашій спорідненості, та ще й із подивом дізналася, що Аня вже була три роки тому в Чернігові, розшукуючи родичів, але так ні з ким і не зустрілася, хоч у 2010 році вже розпочав діяльність наш музей-садиба Березовського, — з гіркотою згадує Олена.

    Тож спочатку зустріч обох представниць шляхетного роду відбулась у Північній Пальмірі, як колись називали місто Петра й куди на початку літа прибула на гостину Олена Малишко для участі в роботі наукової конференції, присвяченої 200-літтю Вітчизняної війни 1812 року.

   У відповідь на теплий петербурзький прийом пані Олена запрошує пані Ганну Маковецьку в Україну. Але та готує ще один приємний сюрприз — знайомить Олену з рідним онуком Михайла Михайловича Могилянського, сином його молодшої доньки Ірини Олександром Матвійовичем Саф’яном, професором і доктором технічних наук, який проживає нині у Дніпропетровську. Звісно ж, відвідати Чернігів разом із Ганною було запрошено й пана Олександра та його дружину Наталію. Та на цьому пошукова епопея не спинилась, а почала стрімко набирати фантастичних обертів. Ганна Маковецька, а за нею і Олена Березовська дізнаються: в Канаді проживають іще одні їхні родичі, дві пра­внучки Михайла Могилянського і рідні внучки його старшої доньки, відомої української поетеси 20-30-х років Ладі (Лідії) Могилянської.

    Її віршами захоплювався навіть Максим Горький, називаючи їх досконалими:

Ось і осінь… Стук
копит бадьорий…
Марить сад
шипшиновим кущем…
Ми скарбницю літа
тільки вчора
Відмикали золотим
ключем.

    Ладя (Лідія) Могилянська (1899-1937) народилась у Чернігові й навчалась у гімназії. Під впливом батька з дитинства писала вірші. В 1919 році в чернігівському журналі «Просвещение» з’являється її поетична добірка, сповнена тонких почуттів і гуманізму. Вірші Ладі Могилянської набувають у Чернігові популярності, особливо серед молоді, їх читають на «літературних середах» у художника Жука, де слухачами були яскраві молоді поети Марко Вороний, Павло Тичина, Микола Бардін, Ігор Юрков і рідний брат поетеси Дмитро Тась. Її твори публікують уже і в центральних журналах, а сама Ладя також займається науковим збором етнографічних матеріалів для музейної колекції. Та невдовзі так званий процес ліберальної «українізації» закінчується, і Ладя, як і її батько та мільйони представників української інтелігенції, потрапляє під жорна більшовицького режиму, що вже відкрито продовжив свої репресії з кінця 20-х років.

    У 1929-му її арештовують за причетність до контрреволюційної організації дворянства, яка нібито діяла в Чернігові з 1928 року. Пригадую, як на початку 90-х я з чернігівським журналістом і дослідником творчості Л. Могилянської Владиславом Савенком побувала в гостях у старенької жительки Лісковиці Марії Федорівни Вербицької, котра розповіла нам про цю так звану «чернігівську справу», за якою безневинно було заслано на Біломорканал 170 людей, у тому числі і її з Ладею. Там вони й подружилися.

    Після звільнення поетесу навіть приймають у Спілку письменників, та 1936-го арештовують знову і у 1937 році разом із чоловіком розстрілюють.

Напередодні, як передчуття, вона написала пророчі вірші:

Коли умирали,
то бачили очі рушниць.
Мов черепа
мертві очі.
А потім лежали…
лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни
холодної ночі…

    Тож справжньою сенсацією тут, в Україні, виявилося повідомлення про те, що рід Ладі Могилянської не припинив свого існування — дивом вижила її донька Інна Коновал. Вона вважалася зниклою безвісти в роки Великої Вітчизняної війни. Її, сироту, підлітком було вивезено до Німеччини. Але по закінченні війни, перебуваючи в Чехії, вона благала Бога, щоб не повернутися назад у Радянський Союз, бо знала — може по­вторити долю своєї матері та її брата, поета Дмитра Тася, якого теж розстріляли. На допомогу дівчині, неначе якесь диво, з’явився дідок-чех, котрий назвав її чеським іменем і забрав як свою онуку від радянських конвоїрів. Так Інна опинилася на Заході, згодом переїхала в Канаду.

   І ось уже вперше у своєму житті дві симпатичні сестри-канадійки — історик Ірина Єфимова та філолог Ліза Шнайдер — ступають на землю своєї бабусі Ладі і знаменитого прадідуся Михайла Могилянських. Зі сльозами на очах милуються нашими соборами, вулицями старого Чернігова, щиро радіють, забачивши виставку матеріалів про родину Могилянських, що експонується в обласному історичному музеї ім. В. В. Тарновського.

   Але найбільші емоції охопили присутніх, коли всі родичі прибули до садиби в село Старий Білоус, і ніби машина часу повернула на сто років назад, де гостювали їхні предки. І так само натхненно звучало старовинне фортепіано, але сьогодні грала свої музичні ілюстрації нинішня господиня садиби, директор музею Олена Березовська, з вишуканістю виконував романси тих часів заслужений артист України Іван Круш, патріотичним настроєм була пронизана композиція пісень. А за гостинним столом із самоваром парував чай, були подані пироги, печиво, джеми за рецептом наших бабусь і прабабусь.

   Ми всі відчували тут їхню легку, ангельську присутність.

Надія ГАЛКОВСЬКА,
Чернігівський район

Джерело. - Режим доступу