- Тітка відрізала скибочку хліба й бігла на роботу. Ми з сестрою вмить її з’їдали, потім і вона йшла в школу, а я вмощуся на теплій лежанці й мрію заснути, щоб їсти не так хотілося. Кои вже не можу втерпіти, вип’ю води, яку залишила тітка для мене в глечику на печі. Й чекаю вечора. Страшне було, - розповідає про роки Голодомору жителька Жеведі Марія Сергіївна.
Було їй тоді лише п’ять, але страшний час так закарбувався у пвм’яті, що жодної дрібниці не загубила. Їхня тітка жила в Каневі, неподалік Шевченкової могили. Забрала до себе дівчат, коли їхні батьки поїхали шукати кращого місця для життя, бо у селі на рідній Полтавщині навіть домашніх тварин не залишилося…
Марія Сергіївна й досі пам'ятає смак сухарів, які привезла мама з Чернігівщини. Далеке село Навози (тепер Дніпровське. - Авт.), де глава родини Сергій Коваленко влаштувався працювати зв'язківцем, стало для них усіх другою домівкою.
Тут ліпше нам велося, - згадує Марія Сергіївна. - Батьку на роботі давали комбікорм, мама такі смачні ладки пекла! Сестра була старша, їй давала дві, а мені - одну. Якось через голод я довго не могла заснути, розбудила маму, кажу, дай, будь ласка, завтра і мені, як Катерині, дві ладочки...
Мов мить пролетіли десятки років. Жила чи наснилося? Таки ж жила, бо стільки спогадів, що й за день не переказати: і як від фашистського снайпера тікала, і як партизанам допомагала, найболючіший - як мами не стало...
Таки ж жила, бо он скільки букетів -вітали її, Марію Сергіївну Кудрик, учи-тельку-пенсіонерку, учасницю Великої Вітчизняної війни з 90-річчям і рідні, і з районного відділу освіти, й з сільради. Навіть відомий політик Михайло Чечетов вітальну адресу надіслав.
Перебирає листівки, фотографії й згадує, згадує... Життя зігнуло її, мов той каланхое у старій каструльці, що розрісся мало не на піввікна у її скромній оселі. Колись була доброю господинею, встигала всьому давати лад, господарство велике порали. Тепер бідкається: неповоротка стала. Але ще кількох кролів тримає й курочок, каже - звикла. Діти й онуки приїздять, гостинців навезуть, й односельці не забувають. Вельми дякувала соціальній робітниці Валентині Куц (до слова, у тої таких підопічних ще десятеро). Щодня заходять сільський голова Сергій Рябус (тепер він, як мобілізований, перебуває у частині в Гончарівському) чи його рідні, цікавляться, чим стати у пригоді. Всім дякує, та в головному не допоможуть: від старості пігулок ще не винайшли. Й то, слава Богу, зберегла ясний розум і чіпку пам'ять. Чи то життя відшліфувало її мов той камінчик, зробило твердою, вимогливою до себе і людей?
Довго й з подробицями розповідала про маму, а потім у розмові час від часу поверталася до цього. Горе ще й досі їй болить.
Було мені тоді років десять чи одинадцять, - згадує Марія Сергіївна часи колективізацї у Навозах. - Підпалили хату, де ми винаймали житло у однієї активістки. їй неодноразово погрожували, а нам навіть підкинули записку, щоб тікали, бо буде лихо. Тікати було нікуди. І якось уночі оселя зайнялася. Батько встиг винести з полум'я доньок, а потім трьох хазяйчиних дітей. А мати кинулася в'язати у вузли одежу й постіль. Вибралася геть попеченою: голова, руки, ноги, аж шкіра полущилася... Щодуху побігла до сільради, де жив лікар.
- То в гарячці, - розповідає з болем Марія Сергіївна. - Два з половиною місяці пролежала потім у лікарні в Паку-лі. Я сиділа поряд і відганяла мух, що сідали на рани. А потім її не стало... Прожила половину мого віку - лише 45 років...
Залишилися вони удвох із батьком (Катерина, сестра, на той час уже навчалася в інституті). Де жити? Як жити? Поселилися в старій порожній халупі, де вже мала Марійка була господинею. Мама не встигла навчити куховарити, тож попервах навіть чаю не знала як заварити, а згодом вже борщі готувала.
- Іду в магазин, а біля нього на лавках баби сидять, до них діти горнуться, а мене так завидки беруть, так хочеться пригорнутися до мами, - розповідає Марія Сергіївна про свою самотність.
Легше стало, коли батько привів мачуху. Донькам пояснив, мовляв, бачите, як без жінки у хаті тяжко. Добрим словом згадує ювілярка білоруску Олену Михайлівну, хороша була жінка. Пожити щасливо не дала війна.
- Улітку 41-го батько влаштував мене на роботу телефоністкою. Поблизу Мньова був великий міст через Дніпро, стояв військовий гарнізон, - розповідає Марія Сергіївна. - Саперам дали наказ його замінувати, щоб підірвати при відступі. Жодних пояснень не було. Якось улітає до мене солдат: «Чого сидиш? Тікай!»...
Вибігла вона, аж на тому боці вже фашисти, міст злетів угору, кудись нісся, рятуючись, натовп біженців. Чимдуж гайнула дніпровськими луками вздовж річки до Навозів. Невідомо звідки налетів ворожий літак, торохнув кулеметною чергою... Марія з переляку майже зрослася з землею, ледве оговталася, як він розвернувся й налетів удруге. Знайшла прихисток у луговій порослі. Отак «проводжав» до самого села, втретє настиг на околиці, на чиємусь картопляному полі.
- Кругом мене обстріляв, а по мені не влучив, видно, пожалів, - дякує Марія Сергіївна ворожому пілоту-чужинцю. Думка, що він просто не влучив, а, може, й Господь її пожалів, вирішивши, що доволі страждань випало на долю цієї дівчини, не прийшла. Й справді, коли не брати до уваги роки окупації, після війни життя її потроху налагоджувалося. А за старість дякує дітям, онукам, правнукам і добрим людям.
Та не згадати окупацію не можна, бо вельми хазяйнували фашисти на нашій землі: в 43-му в селян від тривожних новин стигла в жилах кров - карателі спалили Пакуль, Ведильці, не щадили навіть дітей. Чимало навозівців тоді пішли жити у землянки - у ліс, на луки довкруг села. Марії у тривожні хвилини розрадою ставав «Кобзарик», якого читала при маленькому каганці. А ще згадує, як визволили Дніпровське від фашистів.
Наша сусідка, Варка Корінь, була партизанкою, пішли у ліс й її батьки, там вона у війну й заміж вийшла та дитятко народила, - розповідає Марія Сергіївна. - Недовго прожило, у лісі його й поховали, у коробочці...
Варці Марія Коваленко розповідала, де й скільки розташовано ворожої сили. Якось (це вже було в 43-му році) партизани вночі наскочили й перебили геть усіх, у спідньому посіпаки розбігалися. Увійшли в село партизани й більше ворога там не було.
Коли фронт пішов на захід, Марія Коваленко десь із рік працювала завідувачкою поштового відділення. У Навозах тоді налічувалося до тисячі дворів, обслуговувала ще й сусідні Василеву Гу-ту, Мньов, Пильню, Сивки. Працювати було вельми тяжко, бо крім пошти мало не щодня мала доставити гроші родинам загиблих та фронтовиків. Згадує, як дивом минула халепи, ще й начальника Івана Акимовича Клименка врятувала, коли забрала мішок з грошима на ніч додому, бо каса на пошті була ненадійною. Саме тієї ночі пошту пограбували.
З 44-го року розпочався особливий період у житті Марії Сергіївни - педагогічний. Дипломованих учителів бракувало, а дітей потрібно було навчати: у класах по сорок і більше учнів різного віку. Запросили - пішла. Дякує сусідці Галині Новик, що в усьому допомагала, вельми розумна була.
Й прикипіла душею до цієї роботи, до дітей, неначе заповнила шкільною родиною отой куточок серця, що залишився самотнім, коли не стало мами. Закінчила Прилуцьке педагогічне училище, але зять, чоловік сестри Катерини, Іван Петрович Бабенко, який разом із дружиною спочатку вчителювали у М.-Коцюбинському, а потім став завідуючим відділу освіти, настояв, щоб таки здобула вищу освіту. Навчалася у Нікопольському педагогічному виші, згадує 46-й рік, коли приміщення не опалювалося, студенти жили упроголодь. Не витримала й покинула, так і не ставши математиком. Рідні таки наполягли, щоб освіту отримала, тоді поступила на мовно-літературний факультет.
Перше пальто, що зносила в житті, подарував мені директор інституту, - згадує Марія Сергіївна. - Всім студентам роздавали одежу, а мені саме пальто виділили...
У тому пальті вона й поїхала за направленням у Хмельницьку область, с. Мшенець. Там чи не ла, з якою повагою ставляться люди до вчительки, полюбили її діти. Тоді дала волю своїй творчій натурі, вела драматичний гурток, організовувала спектаклі й концерти, долучала до культурного життя селян. Особливо радо брав участь у самодіяльності місцевий агроном Василь Кудрик – статний красень з кучерявим чубом. Та не цим полонив дівчину, а тим, мов на ікону. Навіть їхній перший поцілунок був на сцені, коли грали у вистав «Назар Стодоля».
Як побралися, жили у Мшенці, але згодом переїхали на Чернігівщину. У 1953 році Василь Данилович очолив колгосп у Жеведі, Марія Сергіївна повернулася вчителькою у Навозівську школу. Їздив до дружини вантажівкою, поки не влаштувалося спільне життя. У 55-му році народився первісток Микола, а за три роки – Анатолій. Десь у цей час Марія Сергіївна перейшла працювати Жеведську восьмирічну школу, де вчителювала до пенсії,
Легко й завзято працювалося Марії Кудрик у Жеведській школі, підібрався сильний колектив однодумців, серед них згадує Марію Василівну Осипенко, Надію Іванівну Качаненко, Івана Єлисейовича Костюченка. Разом і на роботі, й на дозвіллі. Марія Васливна й досі співає у місцевому колективі «Жеведянка», а Марія Сергіївна жодного концерту не пропускає. Отак у роботі й домашніх клопотах і життя пролетіло. Незчулася, як її Василь Данилович став персональним пенсіонером - тривавалий час був головою сільської ради, а потім - головою ветеранської організації. А у 1984-му й вона полишила роботу.
- Вельми за школою сумувала, навіть плакала, - розповідає Марія Сергіївна. - Щось особливе відчуваю до дітей. Щоб не так болісно було, влаштувалася бібліотекаркою, а потім ці стіни полишила назавжди.
Та школа не полишила її, щороку запрошують на випускні вечори, зустрічі випускників, надсилають листівки, заходять у гості.
Вона мешкає сама у невеличкій хаті, яку збудував колись Василь Данилович. Приїздять діти, онуки, тішать душу правнуки. У кожного – своя життєва стежина. Марія Сергіївна молить Господа про одне: аби вона була легшою, ніж у неї. І дякує йому за свою золоту життєву осін.
Джерело : Бушай Н. ЇЇ дев’яноста осінь / Наталія Бушай // Наш край. – 2014. – 22 листопада. – С. 4.
Таки ж жила, бо он скільки букетів -вітали її, Марію Сергіївну Кудрик, учи-тельку-пенсіонерку, учасницю Великої Вітчизняної війни з 90-річчям і рідні, і з районного відділу освіти, й з сільради. Навіть відомий політик Михайло Чечетов вітальну адресу надіслав.
Перебирає листівки, фотографії й згадує, згадує... Життя зігнуло її, мов той каланхое у старій каструльці, що розрісся мало не на піввікна у її скромній оселі. Колись була доброю господинею, встигала всьому давати лад, господарство велике порали. Тепер бідкається: неповоротка стала. Але ще кількох кролів тримає й курочок, каже - звикла. Діти й онуки приїздять, гостинців навезуть, й односельці не забувають. Вельми дякувала соціальній робітниці Валентині Куц (до слова, у тої таких підопічних ще десятеро). Щодня заходять сільський голова Сергій Рябус (тепер він, як мобілізований, перебуває у частині в Гончарівському) чи його рідні, цікавляться, чим стати у пригоді. Всім дякує, та в головному не допоможуть: від старості пігулок ще не винайшли. Й то, слава Богу, зберегла ясний розум і чіпку пам'ять. Чи то життя відшліфувало її мов той камінчик, зробило твердою, вимогливою до себе і людей?
Довго й з подробицями розповідала про маму, а потім у розмові час від часу поверталася до цього. Горе ще й досі їй болить.
Було мені тоді років десять чи одинадцять, - згадує Марія Сергіївна часи колективізацї у Навозах. - Підпалили хату, де ми винаймали житло у однієї активістки. їй неодноразово погрожували, а нам навіть підкинули записку, щоб тікали, бо буде лихо. Тікати було нікуди. І якось уночі оселя зайнялася. Батько встиг винести з полум'я доньок, а потім трьох хазяйчиних дітей. А мати кинулася в'язати у вузли одежу й постіль. Вибралася геть попеченою: голова, руки, ноги, аж шкіра полущилася... Щодуху побігла до сільради, де жив лікар.
- То в гарячці, - розповідає з болем Марія Сергіївна. - Два з половиною місяці пролежала потім у лікарні в Паку-лі. Я сиділа поряд і відганяла мух, що сідали на рани. А потім її не стало... Прожила половину мого віку - лише 45 років...
Залишилися вони удвох із батьком (Катерина, сестра, на той час уже навчалася в інституті). Де жити? Як жити? Поселилися в старій порожній халупі, де вже мала Марійка була господинею. Мама не встигла навчити куховарити, тож попервах навіть чаю не знала як заварити, а згодом вже борщі готувала.
- Іду в магазин, а біля нього на лавках баби сидять, до них діти горнуться, а мене так завидки беруть, так хочеться пригорнутися до мами, - розповідає Марія Сергіївна про свою самотність.
Легше стало, коли батько привів мачуху. Донькам пояснив, мовляв, бачите, як без жінки у хаті тяжко. Добрим словом згадує ювілярка білоруску Олену Михайлівну, хороша була жінка. Пожити щасливо не дала війна.
- Улітку 41-го батько влаштував мене на роботу телефоністкою. Поблизу Мньова був великий міст через Дніпро, стояв військовий гарнізон, - розповідає Марія Сергіївна. - Саперам дали наказ його замінувати, щоб підірвати при відступі. Жодних пояснень не було. Якось улітає до мене солдат: «Чого сидиш? Тікай!»...
Вибігла вона, аж на тому боці вже фашисти, міст злетів угору, кудись нісся, рятуючись, натовп біженців. Чимдуж гайнула дніпровськими луками вздовж річки до Навозів. Невідомо звідки налетів ворожий літак, торохнув кулеметною чергою... Марія з переляку майже зрослася з землею, ледве оговталася, як він розвернувся й налетів удруге. Знайшла прихисток у луговій порослі. Отак «проводжав» до самого села, втретє настиг на околиці, на чиємусь картопляному полі.
- Кругом мене обстріляв, а по мені не влучив, видно, пожалів, - дякує Марія Сергіївна ворожому пілоту-чужинцю. Думка, що він просто не влучив, а, може, й Господь її пожалів, вирішивши, що доволі страждань випало на долю цієї дівчини, не прийшла. Й справді, коли не брати до уваги роки окупації, після війни життя її потроху налагоджувалося. А за старість дякує дітям, онукам, правнукам і добрим людям.
Та не згадати окупацію не можна, бо вельми хазяйнували фашисти на нашій землі: в 43-му в селян від тривожних новин стигла в жилах кров - карателі спалили Пакуль, Ведильці, не щадили навіть дітей. Чимало навозівців тоді пішли жити у землянки - у ліс, на луки довкруг села. Марії у тривожні хвилини розрадою ставав «Кобзарик», якого читала при маленькому каганці. А ще згадує, як визволили Дніпровське від фашистів.
Наша сусідка, Варка Корінь, була партизанкою, пішли у ліс й її батьки, там вона у війну й заміж вийшла та дитятко народила, - розповідає Марія Сергіївна. - Недовго прожило, у лісі його й поховали, у коробочці...
Варці Марія Коваленко розповідала, де й скільки розташовано ворожої сили. Якось (це вже було в 43-му році) партизани вночі наскочили й перебили геть усіх, у спідньому посіпаки розбігалися. Увійшли в село партизани й більше ворога там не було.
Коли фронт пішов на захід, Марія Коваленко десь із рік працювала завідувачкою поштового відділення. У Навозах тоді налічувалося до тисячі дворів, обслуговувала ще й сусідні Василеву Гу-ту, Мньов, Пильню, Сивки. Працювати було вельми тяжко, бо крім пошти мало не щодня мала доставити гроші родинам загиблих та фронтовиків. Згадує, як дивом минула халепи, ще й начальника Івана Акимовича Клименка врятувала, коли забрала мішок з грошима на ніч додому, бо каса на пошті була ненадійною. Саме тієї ночі пошту пограбували.
З 44-го року розпочався особливий період у житті Марії Сергіївни - педагогічний. Дипломованих учителів бракувало, а дітей потрібно було навчати: у класах по сорок і більше учнів різного віку. Запросили - пішла. Дякує сусідці Галині Новик, що в усьому допомагала, вельми розумна була.
Й прикипіла душею до цієї роботи, до дітей, неначе заповнила шкільною родиною отой куточок серця, що залишився самотнім, коли не стало мами. Закінчила Прилуцьке педагогічне училище, але зять, чоловік сестри Катерини, Іван Петрович Бабенко, який разом із дружиною спочатку вчителювали у М.-Коцюбинському, а потім став завідуючим відділу освіти, настояв, щоб таки здобула вищу освіту. Навчалася у Нікопольському педагогічному виші, згадує 46-й рік, коли приміщення не опалювалося, студенти жили упроголодь. Не витримала й покинула, так і не ставши математиком. Рідні таки наполягли, щоб освіту отримала, тоді поступила на мовно-літературний факультет.
Перше пальто, що зносила в житті, подарував мені директор інституту, - згадує Марія Сергіївна. - Всім студентам роздавали одежу, а мені саме пальто виділили...
У тому пальті вона й поїхала за направленням у Хмельницьку область, с. Мшенець. Там чи не ла, з якою повагою ставляться люди до вчительки, полюбили її діти. Тоді дала волю своїй творчій натурі, вела драматичний гурток, організовувала спектаклі й концерти, долучала до культурного життя селян. Особливо радо брав участь у самодіяльності місцевий агроном Василь Кудрик – статний красень з кучерявим чубом. Та не цим полонив дівчину, а тим, мов на ікону. Навіть їхній перший поцілунок був на сцені, коли грали у вистав «Назар Стодоля».
Як побралися, жили у Мшенці, але згодом переїхали на Чернігівщину. У 1953 році Василь Данилович очолив колгосп у Жеведі, Марія Сергіївна повернулася вчителькою у Навозівську школу. Їздив до дружини вантажівкою, поки не влаштувалося спільне життя. У 55-му році народився первісток Микола, а за три роки – Анатолій. Десь у цей час Марія Сергіївна перейшла працювати Жеведську восьмирічну школу, де вчителювала до пенсії,
Легко й завзято працювалося Марії Кудрик у Жеведській школі, підібрався сильний колектив однодумців, серед них згадує Марію Василівну Осипенко, Надію Іванівну Качаненко, Івана Єлисейовича Костюченка. Разом і на роботі, й на дозвіллі. Марія Васливна й досі співає у місцевому колективі «Жеведянка», а Марія Сергіївна жодного концерту не пропускає. Отак у роботі й домашніх клопотах і життя пролетіло. Незчулася, як її Василь Данилович став персональним пенсіонером - тривавалий час був головою сільської ради, а потім - головою ветеранської організації. А у 1984-му й вона полишила роботу.
- Вельми за школою сумувала, навіть плакала, - розповідає Марія Сергіївна. - Щось особливе відчуваю до дітей. Щоб не так болісно було, влаштувалася бібліотекаркою, а потім ці стіни полишила назавжди.
Та школа не полишила її, щороку запрошують на випускні вечори, зустрічі випускників, надсилають листівки, заходять у гості.
Вона мешкає сама у невеличкій хаті, яку збудував колись Василь Данилович. Приїздять діти, онуки, тішать душу правнуки. У кожного – своя життєва стежина. Марія Сергіївна молить Господа про одне: аби вона була легшою, ніж у неї. І дякує йому за свою золоту життєву осін.
Джерело : Бушай Н. ЇЇ дев’яноста осінь / Наталія Бушай // Наш край. – 2014. – 22 листопада. – С. 4.
Немає коментарів:
Дописати коментар