неділя, 30 серпня 2015 р.

Марія Сергіївна Кудрик (с. Жевідь)

- Тітка відрізала скибочку хліба й бігла на роботу. Ми з сестрою вмить її з’їдали, потім і вона йшла в школу, а я вмощуся на теплій лежанці й мрію заснути, щоб їсти не так хотілося. Кои вже не можу втерпіти, вип’ю води, яку залишила тітка для мене в глечику на печі. Й чекаю вечора. Страшне було, - розповідає про роки Голодомору жителька Жеведі Марія Сергіївна. 

   Було їй тоді лише п’ять, але страшний час так закарбувався у пвм’яті, що жодної дрібниці не загубила. Їхня тітка жила в Каневі, неподалік Шевченкової могили. Забрала до себе дівчат, коли їхні батьки поїхали шукати кращого місця для життя, бо у селі на рідній Полтавщині навіть домашніх тварин не залишилося…
   Марія Сергіївна й досі пам'ятає смак сухарів, які привезла мама з Чернігів­щини. Далеке село Навози (тепер Дні­провське. - Авт.), де глава родини Сер­гій Коваленко влаштувався працювати зв'язківцем, стало для них усіх другою домівкою.
   Тут ліпше нам велося, - згадує Ма­рія Сергіївна. - Батьку на роботі давали комбікорм, мама такі смачні ладки пек­ла! Сестра була старша, їй давала дві, а мені - одну. Якось через голод я довго не могла заснути, розбудила маму, ка­жу, дай, будь ласка, завтра і мені, як Ка­терині, дві ладочки... 

   Мов мить пролетіли десятки років. Жила чи наснилося? Таки ж жила, бо стільки спогадів, що й за день не пере­казати: і як від фашистського снайпе­ра тікала, і як партизанам допомагала, найболючіший - як мами не стало...
   Таки ж жила, бо он скільки букетів -вітали її, Марію Сергіївну Кудрик, учи-тельку-пенсіонерку, учасницю Великої Вітчизняної війни з 90-річчям і рідні, і з районного відділу освіти, й з сільради. Навіть відомий політик Михайло Чече­тов вітальну адресу надіслав.
   Перебирає листівки, фотографії й згадує, згадує... Життя зігнуло її, мов той каланхое у старій каструльці, що розрісся мало не на піввікна у її скром­ній оселі. Колись була доброю господи­нею, встигала всьому давати лад, госпо­дарство велике порали. Тепер бідкаєть­ся: неповоротка стала. Але ще кількох кролів тримає й курочок, каже - звик­ла. Діти й онуки приїздять, гостинців навезуть, й односельці не забувають. Вельми дякувала соціальній робітниці Валентині Куц (до слова, у тої таких пі­допічних ще десятеро). Щодня заходять сільський голова Сергій Рябус (тепер він, як мобілізований, перебуває у час­тині в Гончарівському) чи його рідні, ці­кавляться, чим стати у пригоді. Всім дя­кує, та в головному не допоможуть: від старості пігулок ще не винайшли. Й то, слава Богу, зберегла ясний розум і чіп­ку пам'ять. Чи то життя відшліфувало її мов той камінчик, зробило твердою, вимогливою до себе і людей?
   Довго й з подробицями розповіда­ла про маму, а потім у розмові час від часу поверталася до цього. Горе ще й досі їй болить.
  Було мені тоді років десять чи оди­надцять, - згадує Марія Сергіївна часи колективізацї у Навозах. - Підпали­ли хату, де ми винаймали житло у одні­єї активістки. їй неодноразово погро­жували, а нам навіть підкинули записку, щоб тікали, бо буде лихо. Тікати було нікуди. І якось уночі осе­ля зайнялася. Батько встиг винести з полум'я доньок, а потім трьох хазяйчи­них дітей. А мати кинулася в'язати у вуз­ли одежу й постіль. Вибралася геть по­печеною: голова, руки, ноги, аж шкіра полущилася... Щодуху побігла до сіль­ради, де жив лікар.
- То в гарячці, - розповідає з болем Марія Сергіївна. - Два з половиною мі­сяці пролежала потім у лікарні в Паку-лі. Я сиділа поряд і відганяла мух, що сі­дали на рани. А потім її не стало... Прожила половину мого віку - лише 45 ро­ків...
   Залишилися вони удвох із батьком (Катерина, сестра, на той час уже на­вчалася в інституті). Де жити? Як жити? Поселилися в старій порожній халупі, де вже мала Марійка була господинею. Мама не встигла навчити куховарити, тож попервах навіть чаю не знала як за­варити, а згодом вже борщі готувала.
  - Іду в магазин, а біля нього на лав­ках баби сидять, до них діти горнуться, а мене так завидки беруть, так хочеть­ся пригорнутися до мами, - розповідає Марія Сергіївна про свою самотність.
   Легше стало, коли батько привів ма­чуху. Донькам пояснив, мовляв, бачите, як без жінки у хаті тяжко. Добрим сло­вом згадує ювілярка білоруску Олену Михайлівну, хороша була жінка. Пожи­ти щасливо не дала війна.
   - Улітку 41-го батько влаштував ме­не на роботу телефоністкою. Поблизу Мньова був великий міст через Дніпро, стояв військовий гарнізон, - розпові­дає Марія Сергіївна. - Саперам дали наказ його замінувати, щоб підірвати при відступі. Жодних пояснень не було. Якось улітає до мене солдат: «Чого си­диш? Тікай!»...
   Вибігла вона, аж на тому боці вже фашисти, міст злетів угору, кудись ніс­ся, рятуючись, натовп біженців. Чим­дуж гайнула дніпровськими луками вздовж річки до Навозів. Невідомо звід­ки налетів ворожий літак, торохнув ку­леметною чергою... Марія з переляку майже зрослася з землею, ледве огов­талася, як він розвернувся й налетів удруге. Знайшла прихисток у луговій порослі. Отак «проводжав» до самого села, втретє настиг на околиці, на чиє­мусь картопляному полі.
  - Кругом мене обстріляв, а по мені не влучив, видно, пожалів, - дякує Марія Сергіївна ворожому пілоту-чужинцю. Думка, що він просто не влучив, а, може, й Господь її пожалів, вирішивши, що доволі страждань випало на долю цієї дівчини, не прийшла. Й справді, ко­ли не брати до уваги роки окупації, піс­ля війни життя її потроху налагоджува­лося. А за старість дякує дітям, онукам, правнукам і добрим людям.
   Та не згадати окупацію не можна, бо вельми хазяйнували фашисти на нашій землі: в 43-му в селян від тривожних но­вин стигла в жилах кров - карателі спа­лили Пакуль, Ведильці, не щадили на­віть дітей. Чимало навозівців тоді пішли жити у землянки - у ліс, на луки довкруг села. Марії у тривожні хвилини розра­дою ставав «Кобзарик», якого читала при маленькому каганці. А ще згадує, як визволили Дніпровське від фашистів.
   Наша сусідка, Варка Корінь, була партизанкою, пішли у ліс й її батьки, там вона у війну й заміж вийшла та дитятко народила, - розповідає Марія Сергіїв­на. - Недовго прожило, у лісі його й    по­ховали, у коробочці...
   Варці Марія Коваленко розповіда­ла, де й скільки розташовано ворожої сили. Якось (це вже було в 43-му році) партизани вночі наскочили й перебили геть усіх, у спідньому посіпаки розбіга­лися. Увійшли в село партизани й біль­ше ворога там не було.
   Коли фронт пішов на захід, Марія Ко­валенко десь із рік працювала завіду­вачкою поштового відділення. У Наво­зах тоді налічувалося до тисячі дворів, обслуговувала ще й сусідні Василеву Гу-ту, Мньов, Пильню, Сивки. Працювати було вельми тяжко, бо крім пошти мало не щодня мала доставити гроші роди­нам загиблих та фронтовиків. Згадує, як дивом минула халепи, ще й начальни­ка Івана Акимовича Клименка врятува­ла, коли забрала мішок з грошима на ніч додому, бо каса на пошті була ненадій­ною. Саме тієї ночі пошту пограбували.
   З 44-го року розпочався особливий період у житті Марії Сергіївни - педа­гогічний. Дипломованих учителів бра­кувало, а дітей потрібно було навчати: у класах по сорок і більше учнів різно­го віку. Запросили - пішла. Дякує сусід­ці Галині Новик, що в усьому допомага­ла, вельми розумна була.
   Й прикипіла душею до цієї роботи, до дітей, неначе заповнила шкільною родиною отой куточок серця, що за­лишився самотнім, коли не стало мами. Закінчила Прилуцьке педагогічне учи­лище, але зять, чоловік сестри Катери­ни, Іван Петрович Бабенко, який разом із дружиною спочатку вчителювали у М.-Коцюбинському, а потім став заві­дуючим відділу освіти, настояв, щоб та­ки здобула вищу освіту. Навчалася у Ні­копольському педагогічному виші, зга­дує 46-й рік, коли приміщення не опа­лювалося, студенти жили упроголодь. Не витримала й покинула, так і не став­ши математиком. Рідні таки наполягли, щоб освіту отримала, тоді поступила на мовно-літературний факультет.
   Перше пальто, що зносила в жит­ті, подарував мені директор інституту, - згадує Марія Сергіївна. - Всім студен­там роздавали одежу, а мені саме паль­то виділили...
   У тому пальті вона й поїхала за на­правленням у Хмельницьку область, с. Мшенець. Там чи не ла, з якою повагою ставляться люди до вчительки, полюбили її діти. Тоді дала волю своїй творчій натурі, вела драматичний гурток, організовувала спектаклі й концерти, долучала до культурного життя селян. Особливо радо брав участь у самодіяльності місцевий агроном Василь Кудрик – статний красень з кучерявим чубом. Та не цим полонив дівчину, а тим, мов на ікону. Навіть їхній перший поцілунок був на сцені, коли грали у вистав «Назар Стодоля».
   Як побралися, жили у Мшенці, але згодом переїхали на Чернігівщину. У 1953 році Василь Данилович очолив колгосп у Жеведі, Марія Сергіївна повернулася вчителькою у Навозівську школу. Їздив до дружини вантажівкою, поки не влаштувалося спільне життя. У 55-му році народився первісток Микола, а за три роки – Анатолій. Десь у цей час Марія Сергіївна перейшла працювати Жеведську восьмирічну школу, де вчителювала до пенсії,
   Легко й завзято працювалося Марії Кудрик у Жеведській школі, підібрався сильний колектив однодумців, серед них згадує Марію Василівну Осипенко, Надію Іванівну Качаненко, Івана Єлисейовича Костюченка. Разом і на роботі, й на дозвіллі. Марія Васливна й досі співає у місцевому колективі «Жеведянка», а Марія Сергіївна жодного концерту не пропускає. Отак у роботі й домашніх клопотах і життя пролетіло. Незчулася, як її Василь Данилович став персональним пенсіонером - тривавалий час був головою сільської ради, а потім - головою ветеранської організації. А у 1984-му й вона полишила роботу.
   - Вельми за школою сумувала, навіть плакала, - розповідає Марія Сергіївна. - Щось особливе відчуваю до дітей. Щоб не так болісно було, влаштувалася бібліотекаркою, а потім ці стіни полишила назавжди.
   Та школа не полишила її, щороку запрошують на випускні вечори, зустрічі випускників, надсилають листівки, заходять у гості.
   Вона мешкає сама у невеличкій хаті, яку збудував колись Василь Данилович. Приїздять діти, онуки, тішать душу правнуки. У кожного – своя життєва стежина. Марія Сергіївна молить Господа про одне: аби вона була легшою, ніж у неї. І дякує йому за свою золоту життєву осін.

Джерело : Бушай Н. ЇЇ дев’яноста осінь / Наталія Бушай // Наш край. – 2014. – 22 листопада. –    С. 4.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар