Архівні документи зазначають, що в 1721 р. у с. Шибиринівка діє Троїцька церква. У церковному документі за 1749 рік записано, що священномонах Стихий Малявко був «создатель церкви Шибириновский, прежде сын пресвитера Шибириновского, нареченный Симеон».
Якою була церква? Була дуже гарна, струнка, простора з витонченими дерев’яними оздобами. Так, наприклад: підпори-колони на ганочках були подвійні, виточені, вікна закруглені в верхній частині. Іконостас писаний не сільськими богомазами, а професійними майстрами. Фарби були дуже насичені. Декілька збережених образів до цього часу не втратили свого колориту. Василь Васильович Комаровський, верхи на коні, з чотирьох сторін села спостерігав за зодчими, щоб правильно встановили бані і хрест. Зі сторони села Пльохів забирався навіть, верхи, на високий курган, щоб було видніше. Декілька разів майстрам довелось знімати купол і навіть розбирати верхні вінця, доки не поставили правильно. Кована церковна брама, з нішами для храмової ікони і вмонтованої металевої скриньки для пожертвувань в одній з цегляних ошул, непохитно стоїть і досі.
Якою була церква? Була дуже гарна, струнка, простора з витонченими дерев’яними оздобами. Так, наприклад: підпори-колони на ганочках були подвійні, виточені, вікна закруглені в верхній частині. Іконостас писаний не сільськими богомазами, а професійними майстрами. Фарби були дуже насичені. Декілька збережених образів до цього часу не втратили свого колориту. Василь Васильович Комаровський, верхи на коні, з чотирьох сторін села спостерігав за зодчими, щоб правильно встановили бані і хрест. Зі сторони села Пльохів забирався навіть, верхи, на високий курган, щоб було видніше. Декілька разів майстрам довелось знімати купол і навіть розбирати верхні вінця, доки не поставили правильно. Кована церковна брама, з нішами для храмової ікони і вмонтованої металевої скриньки для пожертвувань в одній з цегляних ошул, непохитно стоїть і досі.
Нова будівля церкви зведена в1892 р. на пожертви парафіян та місцевих поміщиків Комаровських. Священики з 1867 р. вели літопис церкви. Про церковну бібліотеку у 1905 р. зазначалось: «в собственном смысле этого слова нет, если не считать «Церковных ведомостей» и «Епархиальных известий», а в 1914 році відзначалось: «находится книг, для чтения предназначенных,10 томов разных наименований».
У 1895 р. сільську церкву відвідує Преосвященний єпископ Чернігівський та Ніжинський Антоній, а у 1899 р.– Преосвященний єпископ Новгород-Сіверський Михаїл. Знаходимо запис про цвинтар: «внутри погост, где покоится прах покойников – благотворителей, священно- и церковнослужителей церкви».
Для потреб церкви надають безоплатно землю в 1844 р. надвірний радник Яків Посудевський та в 1858 р. – поміщик штабс-ротмістр Василь Комаровський.
Священики: Сімеон Іванович Малявко (1721), Іван Іванов (1732), Іоан Іоанов Максимович (1749), Яків Адамович (1787), Федір Морачевський (1802–1816), Морачевський (1845), Іоанн Романів Гаймановський (1845–1875, народився в Шибиринівці), Іоанн Молчановський (1882–1884), Петро Левитський (1885–1886), Василь Маклаков (1886), Василь Петрович Елланський (1893–1901), Дмитро Січко та Василь Піневич (1903), Олексій Павлович Гончаров (1903–1906), Микола Іванович Тихомиров (1906–1914), Микита Семенович Дольніков (1914), Микола Слісаревський (1934).
Диякон у протопопії Адамович (1790), пресвітер Іоанн Жлоба (1749). Псаломщики: Павло Миколайович Висоцький (1856–1902), Василь Вознесенський (1903), Олександр Гаманюк – син унтер-офіцера (1903–1907), Максим Миколайович Дима (1907–1914), Юхим Іванович Мазай (до 1934 р.). Паламарі: Василь Мусійович Філіпченко (1825–1875), Марк Чирва (1930-ті рр.). Церковні старости: Козак Данило Жлоба (1815–1821), селянин Сімеон Пилипович Савенко (1905), козак Яків Іванович Жлоба (1913–1914), Ющенко Василь. Голова попечительської ради: колезький регістратор Василь Комаровський (1879). Дзвонар Дем’ян Мазай.
Регент: Федір Кіндратович Ляшенко (сліпий від народження) до підбору хористів ставився вимогливо, може тому шибиринівська півча була знана на всю округу. Особливо виділялась своїм голосом (дисконтом) Ушач Марія Федорівна. З навколишніх сіл йшли люди до храму, щоб почути її «ангельський спів».
Найбільш відомий серед шибиринівських священиків Микита Семенович Дольников (Дольник) – син Семена Трохимовича та Секлети Іванівни Дольників з села Жукотки. Вчителював. Займав посаду бухгалтера при Чернігівській єпархії. Був рукоположений в диякона, а трохи згодом прийняв священицький постриг. Спочатку служив в Жукотківській парафії. По сумісництву був начальником філії поземельного банку, яка діяла і в Шибиринівці. За власним бажанням у 1914 році переведений на Шибиринівську парафію, де був більший прибуток. У клірових відомостях за 1914 рік зазначається: «Ведомость по церкви с. Шибириновка. Построена тщанием прихожан, священник Никита Семенович Дольник. С 1902 года состоял учителем в Жукотской церковно-приходской школе, заведующим Антоновской, Москалевской и Славищенской церковных школ. В 1914 году – законоучитель Шибириновского и Левоньковского народных училищ».
Часто в парафіян не залишалось зерна і на посів, звертались до священика. Він був безвідмовний, всім позичав. Саме при Микиті Семеновичу було встановлено святкування
другого храмового дня – Казанської Божої Матері, яке припадає на 4 листопада. Придбавши образ Богородиці, священик оголосив, що це: «есть Казанская Божья Матерь – заступница от огня, меча и бед разныя. И да преклонимся Ей во храме и вне стен его». Уже під час останнього гоніння на церкву, а саме в травні 1959 року проводились збори жителів Шибиринівської сільської ради. На порядку денному стояло питання про припинення святкування храмових свят, а вже 31 травня в газеті «Колгоспний шлях» була надрукована антирелігійна стаття під заголовком «Казанській божій – край положим». Пропонували святкувати Жовтневе свято 7 листопада. Та незважаючи на все, вийшло все навпаки, храмове свято відзначається й досі.
Останнім священиком шибиринівської церкви був Микола Слісаревський. Друге гоніння на церкву було в розпалі. Зазнавав утисків не тільки від місцевої влади, а й від парафіян, віра багатьох із них стала хиткою. Навіть місця для проживання часто не мав, доводилось ночувати в клуні, на соломі.У 1895 р. сільську церкву відвідує Преосвященний єпископ Чернігівський та Ніжинський Антоній, а у 1899 р.– Преосвященний єпископ Новгород-Сіверський Михаїл. Знаходимо запис про цвинтар: «внутри погост, где покоится прах покойников – благотворителей, священно- и церковнослужителей церкви».
Для потреб церкви надають безоплатно землю в 1844 р. надвірний радник Яків Посудевський та в 1858 р. – поміщик штабс-ротмістр Василь Комаровський.
Священики: Сімеон Іванович Малявко (1721), Іван Іванов (1732), Іоан Іоанов Максимович (1749), Яків Адамович (1787), Федір Морачевський (1802–1816), Морачевський (1845), Іоанн Романів Гаймановський (1845–1875, народився в Шибиринівці), Іоанн Молчановський (1882–1884), Петро Левитський (1885–1886), Василь Маклаков (1886), Василь Петрович Елланський (1893–1901), Дмитро Січко та Василь Піневич (1903), Олексій Павлович Гончаров (1903–1906), Микола Іванович Тихомиров (1906–1914), Микита Семенович Дольніков (1914), Микола Слісаревський (1934).
Диякон у протопопії Адамович (1790), пресвітер Іоанн Жлоба (1749). Псаломщики: Павло Миколайович Висоцький (1856–1902), Василь Вознесенський (1903), Олександр Гаманюк – син унтер-офіцера (1903–1907), Максим Миколайович Дима (1907–1914), Юхим Іванович Мазай (до 1934 р.). Паламарі: Василь Мусійович Філіпченко (1825–1875), Марк Чирва (1930-ті рр.). Церковні старости: Козак Данило Жлоба (1815–1821), селянин Сімеон Пилипович Савенко (1905), козак Яків Іванович Жлоба (1913–1914), Ющенко Василь. Голова попечительської ради: колезький регістратор Василь Комаровський (1879). Дзвонар Дем’ян Мазай.
Регент: Федір Кіндратович Ляшенко (сліпий від народження) до підбору хористів ставився вимогливо, може тому шибиринівська півча була знана на всю округу. Особливо виділялась своїм голосом (дисконтом) Ушач Марія Федорівна. З навколишніх сіл йшли люди до храму, щоб почути її «ангельський спів».
Найбільш відомий серед шибиринівських священиків Микита Семенович Дольников (Дольник) – син Семена Трохимовича та Секлети Іванівни Дольників з села Жукотки. Вчителював. Займав посаду бухгалтера при Чернігівській єпархії. Був рукоположений в диякона, а трохи згодом прийняв священицький постриг. Спочатку служив в Жукотківській парафії. По сумісництву був начальником філії поземельного банку, яка діяла і в Шибиринівці. За власним бажанням у 1914 році переведений на Шибиринівську парафію, де був більший прибуток. У клірових відомостях за 1914 рік зазначається: «Ведомость по церкви с. Шибириновка. Построена тщанием прихожан, священник Никита Семенович Дольник. С 1902 года состоял учителем в Жукотской церковно-приходской школе, заведующим Антоновской, Москалевской и Славищенской церковных школ. В 1914 году – законоучитель Шибириновского и Левоньковского народных училищ».
Часто в парафіян не залишалось зерна і на посів, звертались до священика. Він був безвідмовний, всім позичав. Саме при Микиті Семеновичу було встановлено святкування
другого храмового дня – Казанської Божої Матері, яке припадає на 4 листопада. Придбавши образ Богородиці, священик оголосив, що це: «есть Казанская Божья Матерь – заступница от огня, меча и бед разныя. И да преклонимся Ей во храме и вне стен его». Уже під час останнього гоніння на церкву, а саме в травні 1959 року проводились збори жителів Шибиринівської сільської ради. На порядку денному стояло питання про припинення святкування храмових свят, а вже 31 травня в газеті «Колгоспний шлях» була надрукована антирелігійна стаття під заголовком «Казанській божій – край положим». Пропонували святкувати Жовтневе свято 7 листопада. Та незважаючи на все, вийшло все навпаки, храмове свято відзначається й досі.
Приміщення побудоване на місці церкви і з церковного матеріалу, протягом всього існування після школи і клубу, використовувалось як дитячий садок, медпункт, побутовий комбінат і навіть гуртожиток. У 1989 році вирішувалось питання передачі церковній громаді на загальних зборах громадян. Більшість проголосувала проти, бо був дитячий садок. Через декілька років прохання повторили, голова СТОВ «Першотравневе» відмовив, бо мав плани на відкриття макаронного цеху. В теперішній час будівля в аварійному стані. В одному місці, де відпала штукатурка проглядаються залишки церковних розписів.
В моїй колекції зберігається акафіст Святої Трійці, куплений і подарований церкві в 1860 році поміщиком села Москалі Олександром Миколайовичем Малявкою по бажанню священика Іоанна Гаймановського, про що свідчать відповідні надписи. Акафістник подарований мені мешканцем села Шибиринівка Григорієм Андрійовичем Лопатнем. Власність церкви – бронзові підсвічник і самовар – куплені мною в зятя Левицьких – Березнюк В.З. До наших днів зберігся будинок священика і хата дяка.
Подружжя Ольховиків Трохим Данилович і Марфа Карпівна багато жертвували на церкву. За їх бажанням в храмі були написані образи святих Трофима і Марфи (Маври). При черговій реконструкції приміщення школи під штукатуркою було видно мальовані взуті в постоли ноги цих угодників Божих. Ікони з церкви вивезли і замкнули в підсобному приміщенні при сільській раді і цілу зиму топили образами грубку. Гробницю (підставку для зберігання плащаниць) пристосували під жолоб для годівлі коня. На сьогоднішній день збереглося лише декілька образів. Чотири з них місцевий житель Івасенко Іван Миколайович виміняв у сторожа сільради за в’язанку дров. Ляшенко Трохиму Кіндратовичу запропонували рамку з образу Божої Матері «Достойно Есть» використувати для портрета Сталіна. Трохим зробив для портрета нову рамку, а ікону залишив собі. В 1989 році його племінниця Гордієнко Марія Федорівна віддала образ до щойно відкритого храму села Кувечичі при умові, щоб повернули, якщо коли-небудь буде церква в Шибиринівці. Крім того, в Марії Федорівни зберігалось ще дві церковні ікони, які вона зуміла вхопити з підводи, на якій їх вивозили в сільраду. Олександра Іванівна Бовда передала
до Кувечицької церкви образ Божої матері, схожий з образом Сікстинської Мадонни Рафаеля Санті. На дерев’яній дошці можна знайти сліди від молотка.
Руйнація церкви. 26 січня 1930 року на загальних зборах у Москалях підтримується постанова ВУЦВКа про зняття дзвонів з молитвенного будинку на підняття індустріалізації. Головну роль в знищенні церкви зіграв директор Шибиринівської школи Микола Федорович Левицький, який обійшов подвірно всю парафію, до якої належали чотири села Шибиринівка, Антоновичі, Москалі, Левоньки, збираючи підписи, буцімто, щоб не закривати церкву. Насправді ж просто-напросто обдурив людей, зверху дописав «шапку» із заявою, щоб церкву розібрати і побудувати школу. Сам Левицький був родом із села Жукотки, при народженні мав прізвище Перепеча. При одруженні взяв прізвище дружини. Цікаво, що його дружина вчителька Євгенія Петрівна була донькою колишнього шибиринівського священика Петра Левицького. 22 червня 1934 року церкву почали розбирати, тоді ще не знаючи, що саме ця дата через сім років стане зловіщою не тільки для шибиринівців, а й для всього нашого народу. На місці церкви звели будівлю на два
входи. В одній половині школа, в другій – клуб.
Про поховання в церкві. У склепі під церковним приділом, з північного боку вівтаря, було поховано вищезгадуваного 54-річного Василя Васильовича Комаровського – представника великої родини, колезького регістратора, померлого 6 березня 1895 року від удару. Зі склепу в ризницю виступав хрест з поховання, за книжковою шафою, де зберігалась духовна література. Коли шафу відсовували – відкривався вхід до поховання. Підлогу в ризниці доводилось часто міняти, від надмірної вологи пріли дошки. Під час руйнації церкви поховання було знищено. Від небіжчика залишивсь лише скелет і напівзотлілі хромові чоботи. І тільки тоді, коли хлопці-підлітки почали ганяти в футбол черепом покійного, той же самий Левицький позбирав кістки, склав в невеликий ящик, відвіз на кладовище і десь там закопав.
Під церквою, із зовнішнього боку вівтаря, був склеп з похованням священика Миколи Івановича Тихомирова, померлого в 1914 році від запалення легенів. З правого боку зовнішньої сторони вівтаря покоїлась Єлизавета Михайлівна Малявка (народжена Комаровська) – бариня з села Левоньки. Померла в 1905 році від гангрени, 64-х років від народження. Першим у пролом у склепі вскочив місцевий житель Іван Федорович Б. Викинув волосся разом з маленьким гребінцем, підбивну щіточку з спідниці, шовкову хустку, яка зразу ж розсипалась. Замість очікуваного золота знайшов тільки мідного п’ятака, навіть поховальний хрест в руках небіжчиці був дерев’яний. Уже в наш час з фундаменту вивалився пам’ятник з поховання Є.М. Малявка, використаний свого часу як будівельний матеріал. У вигляді аналоя з розкритим євангелієм зверху і надписом на його сторінках: «Блаженные чистые сердцем, ибо они Бога узрят» Матв. Гл.5».
Серед поховань були могили і жителів села Москалі: Марії Сергіївни Кобець – прабабки адмірала Михайла Миколайовича Кобця, Івана Васильовича Білого – прадіда академіка, відомого вченого Михайла Уляновича Білого, та мого прапрадіда.
Церква в Москалях. На зборах релігійної громади села Москалі 15 листопада 2001 року був прийнятий Статут Української Православної церкви. Колишнє колгоспне приміщення було передано громаді, реконструйоване і пристосоване під церкву. Престол Свято-Троїцького храму села Москалі було освячено 8 червня 2003 року Преосвященнійшим Амвросієм, єпископом Чернігівським і Ніжинським. Матеріальна допомога у вигляді будматеріалу і декількох предметів церковної утварі була надана А.Ю. Ясинським. Ікони придбані у місцевого художника В.М. Руденка на кошти парафіян, майже кожний з прихожан за власний кошт замовляв той чи інший образ і дарував церкві. Набір для здійснення таїнства євхаристії, декілька риз, кадило, аналой і ще деякі церковні атрибути були пожертвувані священиками Гладеш М.А. та Козак В.І. Духовну літературу для церковної бібліотеки подарували Бовда О.А. (декілька десятків), Довженок А.А., Клоновець М.Н., Подорван О.М., Клоновець Н.М. та інші. Священики: Сергій Володимирович Бабич (04.11.2002–01.03.2007), Єгор Володимирович Семенов (01.03.07 і по сьогоднішній день). Церковний староста: Дахно Ю.В.. Паламарі: Триголос П.М., Дахно О.Ю. Псаломщики:
Подорван Анастасія Петрівна (2002–2009), Тимошенко Марія Степанівна (2009–2012), Конончук Ніна Петрівна.
до Кувечицької церкви образ Божої матері, схожий з образом Сікстинської Мадонни Рафаеля Санті. На дерев’яній дошці можна знайти сліди від молотка.
Руйнація церкви. 26 січня 1930 року на загальних зборах у Москалях підтримується постанова ВУЦВКа про зняття дзвонів з молитвенного будинку на підняття індустріалізації. Головну роль в знищенні церкви зіграв директор Шибиринівської школи Микола Федорович Левицький, який обійшов подвірно всю парафію, до якої належали чотири села Шибиринівка, Антоновичі, Москалі, Левоньки, збираючи підписи, буцімто, щоб не закривати церкву. Насправді ж просто-напросто обдурив людей, зверху дописав «шапку» із заявою, щоб церкву розібрати і побудувати школу. Сам Левицький був родом із села Жукотки, при народженні мав прізвище Перепеча. При одруженні взяв прізвище дружини. Цікаво, що його дружина вчителька Євгенія Петрівна була донькою колишнього шибиринівського священика Петра Левицького. 22 червня 1934 року церкву почали розбирати, тоді ще не знаючи, що саме ця дата через сім років стане зловіщою не тільки для шибиринівців, а й для всього нашого народу. На місці церкви звели будівлю на два
входи. В одній половині школа, в другій – клуб.
Про поховання в церкві. У склепі під церковним приділом, з північного боку вівтаря, було поховано вищезгадуваного 54-річного Василя Васильовича Комаровського – представника великої родини, колезького регістратора, померлого 6 березня 1895 року від удару. Зі склепу в ризницю виступав хрест з поховання, за книжковою шафою, де зберігалась духовна література. Коли шафу відсовували – відкривався вхід до поховання. Підлогу в ризниці доводилось часто міняти, від надмірної вологи пріли дошки. Під час руйнації церкви поховання було знищено. Від небіжчика залишивсь лише скелет і напівзотлілі хромові чоботи. І тільки тоді, коли хлопці-підлітки почали ганяти в футбол черепом покійного, той же самий Левицький позбирав кістки, склав в невеликий ящик, відвіз на кладовище і десь там закопав.
Під церквою, із зовнішнього боку вівтаря, був склеп з похованням священика Миколи Івановича Тихомирова, померлого в 1914 році від запалення легенів. З правого боку зовнішньої сторони вівтаря покоїлась Єлизавета Михайлівна Малявка (народжена Комаровська) – бариня з села Левоньки. Померла в 1905 році від гангрени, 64-х років від народження. Першим у пролом у склепі вскочив місцевий житель Іван Федорович Б. Викинув волосся разом з маленьким гребінцем, підбивну щіточку з спідниці, шовкову хустку, яка зразу ж розсипалась. Замість очікуваного золота знайшов тільки мідного п’ятака, навіть поховальний хрест в руках небіжчиці був дерев’яний. Уже в наш час з фундаменту вивалився пам’ятник з поховання Є.М. Малявка, використаний свого часу як будівельний матеріал. У вигляді аналоя з розкритим євангелієм зверху і надписом на його сторінках: «Блаженные чистые сердцем, ибо они Бога узрят» Матв. Гл.5».
Серед поховань були могили і жителів села Москалі: Марії Сергіївни Кобець – прабабки адмірала Михайла Миколайовича Кобця, Івана Васильовича Білого – прадіда академіка, відомого вченого Михайла Уляновича Білого, та мого прапрадіда.
Церква в Москалях. На зборах релігійної громади села Москалі 15 листопада 2001 року був прийнятий Статут Української Православної церкви. Колишнє колгоспне приміщення було передано громаді, реконструйоване і пристосоване під церкву. Престол Свято-Троїцького храму села Москалі було освячено 8 червня 2003 року Преосвященнійшим Амвросієм, єпископом Чернігівським і Ніжинським. Матеріальна допомога у вигляді будматеріалу і декількох предметів церковної утварі була надана А.Ю. Ясинським. Ікони придбані у місцевого художника В.М. Руденка на кошти парафіян, майже кожний з прихожан за власний кошт замовляв той чи інший образ і дарував церкві. Набір для здійснення таїнства євхаристії, декілька риз, кадило, аналой і ще деякі церковні атрибути були пожертвувані священиками Гладеш М.А. та Козак В.І. Духовну літературу для церковної бібліотеки подарували Бовда О.А. (декілька десятків), Довженок А.А., Клоновець М.Н., Подорван О.М., Клоновець Н.М. та інші. Священики: Сергій Володимирович Бабич (04.11.2002–01.03.2007), Єгор Володимирович Семенов (01.03.07 і по сьогоднішній день). Церковний староста: Дахно Ю.В.. Паламарі: Триголос П.М., Дахно О.Ю. Псаломщики:
Подорван Анастасія Петрівна (2002–2009), Тимошенко Марія Степанівна (2009–2012), Конончук Ніна Петрівна.
Юрій Дахно – за спогадами старожилів, використано «Літопис Шибиринівської сільської ради» А.Л. Курданова, матеріали з метричних книг та клірові відомості, які зберігаються в фондах Державного архіву Чернігівської області.
Джерело: Літопис доль та днів минулих. Ч. 1. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2013. - С. 529-533.
Немає коментарів:
Дописати коментар