Так яскраво і пристрасно про далеку минувшину нашої Сіверянської землі може написати лише людина безмежно закохана в неї, особистість неординарна, наділена природою великим інтелектуальним потенціалом.
Таким і є Володимир Сапон - заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат премій Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова, Василя Блакитного, Олекси Десняка. А процитовані рядки - із його книжки історико-краєзначих етюдів «Призабуті стежки сіверянськоїКліо». Ця книжка краєзнавча. Але скільки в ній поезії... Бо ж написана поетом.
Володимир Сапон народився 20 липня 1951 року у селі Рудка Чернігівського району Чернігівської області. Ще в школі захопився літературою, а писати почав під впливом вчителя історії і письменника (автора художньо-документальних повістей «Олена Білевич», «Любов, обпалена війною», «1937 рік», «Дроздовицьке повстання») Володимира Павловича Манойленка. Контужений на фронті, безпартійний, адже син «ворога народу», розстріляного в 37-у році, він був унікальною людиною.
Відтак свої перші вірші Володимир опублікував ще восьмикласником - у районній газеті та республіканському журналі «Піонерія» (нині «Однокласник»). Згодом вірші поета-початківця з'явилися і в обласних газетах: у «Комсомольському гарті» їх помітив Леонід Горлам, а у «Деснянській правді» - Станіслав Реп'ях, котрий, до того ж, керував літературною студією, яку почав відвідувати юний поет. Десятикласником Володимир Сапон поїхав на республіканській семінар поетів-початківців, де його поезії одержали схвальну оцінку Володимира П'янова, Дмитра Білоуса, Абрама Кацнельсона та Віталія Коротича.
У 1969-1970 роках Володимир Сапон навчався у Ніжинському педінституті, був активним учасником літературної студії, якою керували спершу чудовий знавець європейських літератур, нині академік НАНУкраїни. лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Дмитро Наливайко, а згодом письменник-літературознавець Павло Сердюк. Серед тодішніх студентів-літстудійців тепер бачимо професорів Олександра Ковальчука та Павла Михеда, професора і водночас поета Анатолія Мойсієика, письменників Любов Пономаренко. Івана Просяника, Володимира Сенцовського, Миколу Луговика, Таїсію Шаповаленко, Анатолія Шкуліпу. lia жаль, ще молодими пішли у вічність їхні друзі -талановиті автори Олександр Самійленко та Василь Нікітін.
Отримавши інститутській диплом, відслуживши рік в армії на території «радянської» Німеччини, Володимир Сапон осів у Чернігові. Працював редактором багатотиражки «Будівельник», із 1982 року - заступником редактора газети «Комсомольський гарт». А із 1986 - рівно чверть століття - в обласній газеті «Деснянська правда», переважно завідувачем відділу гуманітарної сфери. Саме в цій газеті у 1998 році йому було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України». Тут тричі (2004, 2006, 2011 роки) ставав переможцем Міжнародних фестивалів журналістів регіональних ЗМ1 «Золотий передзвін Придесення». Та в нелегких журналістських буднях не забував і про поезію.
Ще з початку 70-х років поетичні добірки Володимира Сапона публікуються у журналах «Дніпро», «Ранок», «Прапор» (нині «Березіль»), альманасі «Поезія», колективних збірниках. У 1975 році він представляв Чернігівщину на VI Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві, не раз був учасником республіканських нарад молодих літераторів. Перша ж збірка «Зірка на пілотці» побачила світ лише 1985 року - у видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»). Але це була справді виважена, позначена талантом і досвідом автора книжка поезій.
«Закоханість - основна риса його душі, його характеру, а отже й віршів... Особливо ж вдаються пейзажі. Вони живі, пульсуючі, зримі:
Дзвенить на деревах іній
Рожево обрій горить.
Повниться вечір синій
Гомоном дітвори.
Вершечки вербу намисті —
Стільки зірок рясних!
На ковзані сріблистім
Місяць пливе між них.
Ніколи не забудеш ні оцього місяця «на ковзані сріблистім», ні теплого настрою вірша, народженого закоханістю у життя, в усе прекрасне», - писав у передмові до книжки Станіслав Реп'ях.
А ось відгук Любові Пономаренко, нині відомого прозаїка: «О, юність, свято захоплень, відкриттів і щастя! Мандрівка до тебе- це мандрівкау світлі спогади. Володимир Сапон про кохання пише з юнацькою соромливістю, трохи печально, з жалем:
Лиш не забулись ті найперші стрічі,
У 1969-1970 роках Володимир Сапон навчався у Ніжинському педінституті, був активним учасником літературної студії, якою керували спершу чудовий знавець європейських літератур, нині академік НАНУкраїни. лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Дмитро Наливайко, а згодом письменник-літературознавець Павло Сердюк. Серед тодішніх студентів-літстудійців тепер бачимо професорів Олександра Ковальчука та Павла Михеда, професора і водночас поета Анатолія Мойсієика, письменників Любов Пономаренко. Івана Просяника, Володимира Сенцовського, Миколу Луговика, Таїсію Шаповаленко, Анатолія Шкуліпу. lia жаль, ще молодими пішли у вічність їхні друзі -талановиті автори Олександр Самійленко та Василь Нікітін.
Отримавши інститутській диплом, відслуживши рік в армії на території «радянської» Німеччини, Володимир Сапон осів у Чернігові. Працював редактором багатотиражки «Будівельник», із 1982 року - заступником редактора газети «Комсомольський гарт». А із 1986 - рівно чверть століття - в обласній газеті «Деснянська правда», переважно завідувачем відділу гуманітарної сфери. Саме в цій газеті у 1998 році йому було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України». Тут тричі (2004, 2006, 2011 роки) ставав переможцем Міжнародних фестивалів журналістів регіональних ЗМ1 «Золотий передзвін Придесення». Та в нелегких журналістських буднях не забував і про поезію.
Ще з початку 70-х років поетичні добірки Володимира Сапона публікуються у журналах «Дніпро», «Ранок», «Прапор» (нині «Березіль»), альманасі «Поезія», колективних збірниках. У 1975 році він представляв Чернігівщину на VI Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві, не раз був учасником республіканських нарад молодих літераторів. Перша ж збірка «Зірка на пілотці» побачила світ лише 1985 року - у видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»). Але це була справді виважена, позначена талантом і досвідом автора книжка поезій.
«Закоханість - основна риса його душі, його характеру, а отже й віршів... Особливо ж вдаються пейзажі. Вони живі, пульсуючі, зримі:
Дзвенить на деревах іній
Рожево обрій горить.
Повниться вечір синій
Гомоном дітвори.
Вершечки вербу намисті —
Стільки зірок рясних!
На ковзані сріблистім
Місяць пливе між них.
Ніколи не забудеш ні оцього місяця «на ковзані сріблистім», ні теплого настрою вірша, народженого закоханістю у життя, в усе прекрасне», - писав у передмові до книжки Станіслав Реп'ях.
А ось відгук Любові Пономаренко, нині відомого прозаїка: «О, юність, свято захоплень, відкриттів і щастя! Мандрівка до тебе- це мандрівкау світлі спогади. Володимир Сапон про кохання пише з юнацькою соромливістю, трохи печально, з жалем:
Лиш не забулись ті найперші стрічі,
Останньої ж не буде у житті.
Тій дівчині, яку вже не покличу.
Дарують листя клени золоті.
Світ природи поета такий багатий, щедрий, що гортаєш сторінку за сторінкою і разом з ним помічаєш те, мимо чого раніше, бувало, проходиш, не звертаючи уваги. Відкриваєш для себе нове і незвичайне. Як ось у цих рядках: «Чи знаєте, що влітку срібен місяць // живе собі на острівці малім // (це по Десні - до Києва униз) // в однім гнізді із селезнем зеленим».
«Окремо хочеться сказати про сонети Володимира Сапона, - відзначав у республіканській газеті «Друг читача» поет Василь Буденний. - Цю нелегку і чітку класичну форму, яку поет вдало освоїв, наповнивши своїми щедрими образами: «...густішають меди. // Високе небо входить у сади. //1 так прозоро й синьо пахнуть сливи».
Перечитуючи ту першу поетову книжку, бачиш ніби дві стежини... Одна має біографічні прикмети - студентські конспекти, зірку на пілотці (армійські вірші аж ніяк не «паровозики», характерні для тодішніх поетичних книжок), людей, з якими випадало зустрічатися на журналістських дорогах, звісно ж, пейзажна та інтимна лірика. Друга - веде у глиб століть, на крутозлами історії. Стежини ці сходяться, переплітаються, розходяться, щоб знову зустрітися, створюючи той дивосвіт поезії, де владарює «вогонь одежі слова», де забуваєш про вимисел і домисел:
Світ природи поета такий багатий, щедрий, що гортаєш сторінку за сторінкою і разом з ним помічаєш те, мимо чого раніше, бувало, проходиш, не звертаючи уваги. Відкриваєш для себе нове і незвичайне. Як ось у цих рядках: «Чи знаєте, що влітку срібен місяць // живе собі на острівці малім // (це по Десні - до Києва униз) // в однім гнізді із селезнем зеленим».
«Окремо хочеться сказати про сонети Володимира Сапона, - відзначав у республіканській газеті «Друг читача» поет Василь Буденний. - Цю нелегку і чітку класичну форму, яку поет вдало освоїв, наповнивши своїми щедрими образами: «...густішають меди. // Високе небо входить у сади. //1 так прозоро й синьо пахнуть сливи».
Перечитуючи ту першу поетову книжку, бачиш ніби дві стежини... Одна має біографічні прикмети - студентські конспекти, зірку на пілотці (армійські вірші аж ніяк не «паровозики», характерні для тодішніх поетичних книжок), людей, з якими випадало зустрічатися на журналістських дорогах, звісно ж, пейзажна та інтимна лірика. Друга - веде у глиб століть, на крутозлами історії. Стежини ці сходяться, переплітаються, розходяться, щоб знову зустрітися, створюючи той дивосвіт поезії, де владарює «вогонь одежі слова», де забуваєш про вимисел і домисел:
Стоять ліси, мов князева дружина,
Багрянцем інкрустовані щити,
У Задесення вийшли на пости,
І небеса синіють, мов ожина.
Тополі задивляться в біноклі -
Десь там ідуть у закрутах димів
Осінні ранки, росами промоклі.
Лірика на історичному тлі, передовсім доби Київської Русі, доволі відчутна і в інших віршах збірки «Зірка на пілотці». А вже другій книжці «Замкова гора» вона стала домінуючою, про що свідчить і її назва. Більше того, книжка наповнилася філософським змістом.
«Давній потяг до історії, фольклору не міг приглушити ліричного струменя, але й не перетворив поетичного слова на «наукові сухарі». Про історію, звичаї, топоніміку веде розмову, щоб там не було, поет. І це робить книжку «Замкова гора» набутком літератури, а не краєзнавства», - наголошує той же Станіслав Реп'ях.
Тому й роздуми Ярила, який «в оцих краях іще живе», про «володаря неба Хорса», про Перунів гай, придеснянські села Дрімайлівку чи Замглай виглядають і предметно, і водочас дихають щирою поезією. Автора бентежить хто ми, що ми, як думаємо жити далі:
Лірика на історичному тлі, передовсім доби Київської Русі, доволі відчутна і в інших віршах збірки «Зірка на пілотці». А вже другій книжці «Замкова гора» вона стала домінуючою, про що свідчить і її назва. Більше того, книжка наповнилася філософським змістом.
«Давній потяг до історії, фольклору не міг приглушити ліричного струменя, але й не перетворив поетичного слова на «наукові сухарі». Про історію, звичаї, топоніміку веде розмову, щоб там не було, поет. І це робить книжку «Замкова гора» набутком літератури, а не краєзнавства», - наголошує той же Станіслав Реп'ях.
Тому й роздуми Ярила, який «в оцих краях іще живе», про «володаря неба Хорса», про Перунів гай, придеснянські села Дрімайлівку чи Замглай виглядають і предметно, і водочас дихають щирою поезією. Автора бентежить хто ми, що ми, як думаємо жити далі:
Відборгували чим перед віками,
Чи слава не зійшла на мідяки?
Виповнюй, сину, чистими медами
Любові незглибимі щільники.
А звернення до таких постатей, як безіменний автор «Слова о полку Ігоревім», як Самійло Величко, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Михайло Коцюбинський, котрі нам залишили «чорнило вічне у каламарі», засвідчують орієнтири, розраховані не на суєтну скороминущість, а на тривалий час.
Н а думку Олександра Забарного (не тільки письменника, а й науковця, декана філологічного факультету Ніжинського університету) у світобаченні поета саме любов має очистити людину. Бо у вогні палаючого серця згине все зле і потворне...Поет у своїх медитаціях радить читачеві дошукатися і власного місця в історії рідного краю, проте робить це делікатно:
Пам 'яті найтоншу павутинку
Порухом, гляди, не розірви.
Варті особливої уваги паліндроми. Це - поетичні тексти, що прочитуються порядково або цілим текстом зліва направо і справа наліво, мають, як правило, однаковий зміст. Паліндромна поезія сягає доби українського бароко і, безпосередньо чернігівської поетичної школи. Володимир Сапон належить до тих небагатьох сучасних українських поетів, які взялися відроджувати паліндром. Ось один з найбільш вдалих зразків цієї досить складної поетичної форми:
У кобзі соло губ у голосі збоку,
Віра збокук ниви сивин у кобзарів.
Спроба творчого портрета Володимира Сапона була б не повною без його прози - оповідань «Щаслава» та «Така твоя доле, Тарасе...» Вони - на історичну тематику, в них - захоплюючі сюжети, вдале психологічне вирішення, глибоке знання тих епох, в які вникає автор, знову ж таки -поетичність.
Володимир Сапон автор понад сотні рецензій і відгуків на поетичні та прозові книжки, переважно земляків. З його передмовами та післямовами вийшли книжки Олексія Довгого, Петра Куцеика, Олександра Самійленка, Петра Пулінця, Гузель Черниш, Олени Марченко, Петра Руденка. Він редагував книжки Дмитра Іванова, Михася Ткача, Надії Галковської, Василя Струтинського, Володимира Пилигщя, Віталія Леуса, Якова Ковальця та інших. Він є членом
редколегій журналів «Літературний Чернігів» та «Десна», що виходить у російському місті Брянську.
З іменем Володимира Сапона пов'язані серйозні дослідження з історичного минулого нашого краю. Так він вперше спільно з Олександром Коваленком і Степаном Мельником знайшов «Переписну книгу Чернігова» Іббброку і опублікував її, висловив ще у 1991 році гіпотезу про те, що Ярославна плакала у Путивську на Десні, а не в Путивлі Сумської області, як це доводять науковці, що досліджують «Слово о полку Ігоревім», знайшов і оприлюднив спогади чернігівця Ю. Григоровича, представника відомої родини Вербицьких.
Викликали інтерес публікації Володимира Сапона про історію рідного села Рудки (книжка «Призабуті стежки сіверянської Кліо»), про топоніміку Чернігівщини (книжка «Таємниці назв наших міст і сіл»). Опублікував унікальну книжку «Вулиці старого Чернігова», видав книжку про історію давнього Седнева. А путівник «Чернігів древній і сучасний» користується популярністю як серед жителів міста, так і серед його гостей, вже двічі видавався. Також тривалий час вів у газетах «Деснянська правда», «Чернігівський вісник» та «Черниговская неделя» рубрики «Містечка нашого краю», «100 (90, 80) років тому», «Чернігівська старовина», «Град любий, сільце красне», «Перлини землі Сіверянської», «Цікава топоніміка».
У 2011 році побачила світ публіцистична книжка «Дещо із щоденника». Це спогади про першу мандрівку письменника Романа Іваничука до Батурина, котра відбулася майже сорок років тому, про новорічну листівку Олеся Гончара, в якій йшлося про героїню однієї з його новел -сіамську принцесу Катерину Десницьку, про автограф поета Бориса Олійника на книжці «Коло»...
А звернення до таких постатей, як безіменний автор «Слова о полку Ігоревім», як Самійло Величко, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Михайло Коцюбинський, котрі нам залишили «чорнило вічне у каламарі», засвідчують орієнтири, розраховані не на суєтну скороминущість, а на тривалий час.
Н а думку Олександра Забарного (не тільки письменника, а й науковця, декана філологічного факультету Ніжинського університету) у світобаченні поета саме любов має очистити людину. Бо у вогні палаючого серця згине все зле і потворне...Поет у своїх медитаціях радить читачеві дошукатися і власного місця в історії рідного краю, проте робить це делікатно:
Пам 'яті найтоншу павутинку
Порухом, гляди, не розірви.
Варті особливої уваги паліндроми. Це - поетичні тексти, що прочитуються порядково або цілим текстом зліва направо і справа наліво, мають, як правило, однаковий зміст. Паліндромна поезія сягає доби українського бароко і, безпосередньо чернігівської поетичної школи. Володимир Сапон належить до тих небагатьох сучасних українських поетів, які взялися відроджувати паліндром. Ось один з найбільш вдалих зразків цієї досить складної поетичної форми:
У кобзі соло губ у голосі збоку,
Віра збокук ниви сивин у кобзарів.
Спроба творчого портрета Володимира Сапона була б не повною без його прози - оповідань «Щаслава» та «Така твоя доле, Тарасе...» Вони - на історичну тематику, в них - захоплюючі сюжети, вдале психологічне вирішення, глибоке знання тих епох, в які вникає автор, знову ж таки -поетичність.
Володимир Сапон автор понад сотні рецензій і відгуків на поетичні та прозові книжки, переважно земляків. З його передмовами та післямовами вийшли книжки Олексія Довгого, Петра Куцеика, Олександра Самійленка, Петра Пулінця, Гузель Черниш, Олени Марченко, Петра Руденка. Він редагував книжки Дмитра Іванова, Михася Ткача, Надії Галковської, Василя Струтинського, Володимира Пилигщя, Віталія Леуса, Якова Ковальця та інших. Він є членом
редколегій журналів «Літературний Чернігів» та «Десна», що виходить у російському місті Брянську.
З іменем Володимира Сапона пов'язані серйозні дослідження з історичного минулого нашого краю. Так він вперше спільно з Олександром Коваленком і Степаном Мельником знайшов «Переписну книгу Чернігова» Іббброку і опублікував її, висловив ще у 1991 році гіпотезу про те, що Ярославна плакала у Путивську на Десні, а не в Путивлі Сумської області, як це доводять науковці, що досліджують «Слово о полку Ігоревім», знайшов і оприлюднив спогади чернігівця Ю. Григоровича, представника відомої родини Вербицьких.
Викликали інтерес публікації Володимира Сапона про історію рідного села Рудки (книжка «Призабуті стежки сіверянської Кліо»), про топоніміку Чернігівщини (книжка «Таємниці назв наших міст і сіл»). Опублікував унікальну книжку «Вулиці старого Чернігова», видав книжку про історію давнього Седнева. А путівник «Чернігів древній і сучасний» користується популярністю як серед жителів міста, так і серед його гостей, вже двічі видавався. Також тривалий час вів у газетах «Деснянська правда», «Чернігівський вісник» та «Черниговская неделя» рубрики «Містечка нашого краю», «100 (90, 80) років тому», «Чернігівська старовина», «Град любий, сільце красне», «Перлини землі Сіверянської», «Цікава топоніміка».
У 2011 році побачила світ публіцистична книжка «Дещо із щоденника». Це спогади про першу мандрівку письменника Романа Іваничука до Батурина, котра відбулася майже сорок років тому, про новорічну листівку Олеся Гончара, в якій йшлося про героїню однієї з його новел -сіамську принцесу Катерину Десницьку, про автограф поета Бориса Олійника на книжці «Коло»...
Книжки Володимира Сапона неодноразово виходили переможцем на обласному конкурсі "Книга року"
Немає коментарів:
Дописати коментар