Урожай був непоганий, а люди помирали

Кожна людська доля — унікальна. Але бувають часи чи обставини, коли багатьом, аж до сотень і тисяч, доводиться долати однакову дорогу. Разом виживати, разом помирати. Подібні події вже стосуються цілої країни, на­роду, стають сторінками загальної історії. До таких, безперечно, відносять­ся 30-тІ роки минулого століття — колективізація, розкуркулення, голодомор. Вже небагато свідків того лихоліття можна знайти серед живих, і за давністю подій, і випробувань ще немало готувало життя — війна, післявоє­нний голод, відбудова, тяжка праця. Все вимагало знову сил, жертовності, здоров'я. Тому, щоб не забути і мати право на майбутнє, вивчаємо пись­мові свідчення, залишені представниками тих згорьованих поколінь. В архів­ному відділі райдержадміністрації зберігаються такі, хоч і не надто численні. Подаємо уривки спогадів жителів сіл Чернігівського району.

ЛЮБОВ ЛЕОНТІЇВНА СКОРИНА. с.Буди. 

   "Було це у 1931 році, мені виповнилось 6 років. Мій батько вважався середняком.
   Пам'ятаю, як до нашого двору завітала бригада, що мала забирати лишки в замож­них селян. Вивели з двору дві корови й те­лицю, свиноматку і табун овець, 2 коней. Ли­шили одного коня, бо щоденно заставляли батька кудись їздити. Мама стояла і плака­ла, батько відвернувся до стіни, одна з моїх сестричок теж плакала, а менша пильно за всім спостерігала. Я набралась сміливості, і сказала одному з обирачів: "Де ж ми будемо брати молочко?" Скоса глянувши на мене, відповів: "Батьки знайдуть" (Із спогадів ма­терів). 

   Незвані гості приходили майже щодня. Ми жили помаленьку, дякуючи розуму 'моїх батьків, які змогли приховати трохи хліба. Пам'ятаю, була зима, двір засипаний снігом. Батько вночі закопав у сніг хліб, а нас з се­строю вивів у двір кататись на санках з гірки, де була схованка. І під порогом сінешнім була схованка. Забирали у нас все, що зна­ходили — плуги, борони, сівалку. Настав час... коли в хаті стало пусто, лише на полику ле­жали подушки. Один з гурту "гостей" почав тягти їх, тоді я і мої сестрички посідали на них і почали плакати.
   ...Чи то ще була в когось краплина совісті, бо залишили нам постіль. Забрали швейну машинку, спорожнили скриню.
   Брати було нічого, то забрали батька разом з іншими чоловіками у Дроздівку (Куликівський район) в погріб, де тримали до ви­купу або смерті, їх розстрілювали. Треба було сплатити 100 крб. Мама напозичалась у ро­дичів у Будах і викупила його уже з підірва­ним здоров'ям.
   Разом з батьком сидів там наш сусід, дід Тихон. На ньому був кожух, валянки і тепла шапка (пам'ятаю розповідь батька). Дід весь час просив, щоб його не роздягали, коли будуть розстрілювати. На викуп він не споді­вався. Вночі вивезли діда Тихона в урочище і вбили. А прохання виконали, не роздягли. Навіть на голову, в якій було пробито 8 дірок, була надіта шапка.
   Минув 1932 рік, почався страшний голод. Батько наш від тяжкої праці і недоїдан­ня помер на початку 1933. Почалась масова смертність. Недалеко від нас кладовище, то я бачила, як часто возили мерців до загаль­ної ями. Одного дня жінка несла свою мер­тву дитину. Це вже другу, лишилась ще одна. Людям казала, що їй не жалко, тільки треба вижити, щоб всіх похоронити, а тоді вже самій  померти.
   Я бачила, як син подавав батькові на піч мотузку, щоб той повісився і не просив більше їсти. Похоронивши батька, син і сам повіси­вся (їх прозивали Чопок). Що ж допомогло нам вижити? Мама дуже багато працювала, ми збирали квіти конюшини для млинців. У раціоні була лобода, свиріпа, рогоза і інші рослини. Недалеко була річка, де ми году­валися. Крім дітей з пухлими ногами і живо­тами біля річки були й дорослі. Один чоловік ловив у торбу жаб, ніс. додому і опускав з торбиною у кип'яток. Ця страва допомогла йому вижити.
  Нам багато допомагали сусіди, багато­дітна сім'я Мацьвійка Олександра. Іх не роз-куркулювали. Вони ділилися з нами, сирота­ми, хоч маленькими кусочками (хліба). І фрук­ти з їхнього саду ми їли.
   В 1934 році мама перевезла нас з Горлівки у Буди, щоб не повмирали. Тут рідня мамина допомагала нам, за що я їм дуже вдячна".

ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ СЕМЕНЕЦЬ.  с.Жеведь:

   "Сім'я наша (батько, мати, бабу­ся і нас дврє хлопців) жила небідно. Батько все умів робити — знав ковальську справу, столярну, сам зробив млина. Держали ко­билу з лошам, корову, телицю, овечок, сви­ней. Овець перед колективізацією у нас ук­рали. Заяву до колгоспу батько написав од­разу. Але прийшли представники з колгоспу й забрали самовільно ще й телицю. На таке самоуправство батько розсердився. Тоді йому сказали, що він більше не колгоспник. На­клали податки, а коли батько не заплатив, засудили до 3-х років позбавлення волі. Із заслання він не повернувся. Ми якось вижи­ли, хоча їсти майже нічого не було".

ГАННА ГРИГОРІВНА ХАЛЕЦЬКА. с.Пльохів:

   "Дітей у нас було дев'ятеро. Під час голоду ми жили разом. На великому полу всі спали вкупі, діти і батьки. Бідність, не було чого їсти. Від голоду в 1933 році помер Опанас, Василь, Ігор (5 років), Маша (10 років). За дітьми померла баба, батькова мати. Пам'ятаю, вона лежала в хліві опухла. Не можу згадувати цю жахливу історію без сліз. Хоронили бабу без гроба. Викопали яму, послали соломи, накрили якимсь рядном. Такий був похорон.
   Не було чого їсти, не було в що вдягти померлих. Мертві люди лежали скрізь під тинами. Часто згадую про ці жахи. Хочу, щоб ніхто з наших дітей, онуків та правнуків ніко­ли такого не бачили".

Джерело: Урожай був непоганий, а люди помирали : підготувала Ганна Адруг // Наш край. - 2002. - 23 листопада. - С. 8.