Шестовицька моя школо! Невпізнанною зробили тебе роки, а ти в моїй пам'яті живеш такою, як побачила тебе уперше в далекому 1937 р., коли ступила на твій поріг маленькою першокласницею.
Директором тоді був Микита Голуб. Моя перша вчителька - Ольга Миколаївна Танська, вже похилого віку, сивоволоса і в окулярах жінка ходила важкою ходою, шаркаючи по підлозі, то наші хлопчики - пустуни прозвали її "Танькою", викинувши з прізвища літери (сь). Ми дуже поважали її, особливо дівчатка, завжди очікували на порозі; зводили за руку по східцях, коли вранці вона йшла до школи. В класі нас було 45 учнів, всім вона приділяла увагу. Коли Ольга Миколаївна хворіла, ми ходили її провідувати. Вона нас радо зустрічала (жила на квартирі), пригощала цукерками і сухими бичками (таранькою). Вони в неї завжди були в запасі. Удвох з нею ми писали стінгазети (вже в 4-му класі), вона часто розповідала різні бувальщини. Колись до Шестовиці не було дороги з твердим покриттям, не ходив транспорт, от вона й ходила додому в Чернігів пішки. Одного разу йшла з Чернігова в Шестовицю пішки, а з Рову (урочище), з кущів вийшов вовк, підняв голову, завив і пішов поряд з нею обабіч дороги. Вона дуже злякалась йшла тихенько і думала, що далі робити. І раптом заспівала пісню на весь голос "Широка страна моя родная". Вовк зупинився, завив і пішов геть у хащі. Довго вона згадувала і сміялась, чому саме ту пісню співала. Я часто й тепер згадую це з посмішкою.
Ходила вона коло нас, як рідна бабуся, лагідна, намагалась навчити гарно писати, читати, вчила охайності й порядності. Часто, бувало, хворіла, то нас за неї вчила Марія Голуб, яка потім вийшла заміж за вчителя Шутого Миколу Григоровича і взяла його прізвище. Я часто згадую свою першу вчительку з теплотою і сумом. Не дожила старенька до своєї смерті - під час бомбардування Чернігова загинула в своїй квартирі у вересні 1941 р.
Шутого Миколу мобілізували і він загинув на фронті. Марія Григорівна Шута залишилась одна з маленьким сином Борисом. Жила донедавна в Білорусії з сином і невісткою, але вже і її давно немає в живих. У 1939 р. директором був Ленько Михайло Іванович, завідувачем навчальної частини - Поляков Нестор Андрійович.
Ти живеш, моя школо, і житимеш завжди в серці як свідок моєї неповторної юності. А над тобою, як і в ті далекі часи, вдень і вночі шумлять могутні, повні сил і снаги старі осокори та стрункі тополі.
Директором тоді був Микита Голуб. Моя перша вчителька - Ольга Миколаївна Танська, вже похилого віку, сивоволоса і в окулярах жінка ходила важкою ходою, шаркаючи по підлозі, то наші хлопчики - пустуни прозвали її "Танькою", викинувши з прізвища літери (сь). Ми дуже поважали її, особливо дівчатка, завжди очікували на порозі; зводили за руку по східцях, коли вранці вона йшла до школи. В класі нас було 45 учнів, всім вона приділяла увагу. Коли Ольга Миколаївна хворіла, ми ходили її провідувати. Вона нас радо зустрічала (жила на квартирі), пригощала цукерками і сухими бичками (таранькою). Вони в неї завжди були в запасі. Удвох з нею ми писали стінгазети (вже в 4-му класі), вона часто розповідала різні бувальщини. Колись до Шестовиці не було дороги з твердим покриттям, не ходив транспорт, от вона й ходила додому в Чернігів пішки. Одного разу йшла з Чернігова в Шестовицю пішки, а з Рову (урочище), з кущів вийшов вовк, підняв голову, завив і пішов поряд з нею обабіч дороги. Вона дуже злякалась йшла тихенько і думала, що далі робити. І раптом заспівала пісню на весь голос "Широка страна моя родная". Вовк зупинився, завив і пішов геть у хащі. Довго вона згадувала і сміялась, чому саме ту пісню співала. Я часто й тепер згадую це з посмішкою.
Ходила вона коло нас, як рідна бабуся, лагідна, намагалась навчити гарно писати, читати, вчила охайності й порядності. Часто, бувало, хворіла, то нас за неї вчила Марія Голуб, яка потім вийшла заміж за вчителя Шутого Миколу Григоровича і взяла його прізвище. Я часто згадую свою першу вчительку з теплотою і сумом. Не дожила старенька до своєї смерті - під час бомбардування Чернігова загинула в своїй квартирі у вересні 1941 р.
Шутого Миколу мобілізували і він загинув на фронті. Марія Григорівна Шута залишилась одна з маленьким сином Борисом. Жила донедавна в Білорусії з сином і невісткою, але вже і її давно немає в живих. У 1939 р. директором був Ленько Михайло Іванович, завідувачем навчальної частини - Поляков Нестор Андрійович.
У 1940 р. - директор Микола Силенок, завідувач навчальної частини - Кондрашевський Микола Федосович. Силенок викладав історію, а Кондрашевський-математику. Останній, крім того, маючи музичну освіту, керував хором і струнним оркестром. Його жінка Кондрашевська Лідія Юхимівна викладала українську мову й літературу, вела літературний і фізкультурні гуртки. Виступи користувались великим успіхом, навіть на районному огляді займали перші місця. Сім'я мала трьох дітей (Тамара, Володимир і Людмила), потім народився в 1941 р. син Анатолій (тепер заслужений артист України). У період окупації Лідія Юхимівна померла, а Микола Федосович працював у початкових класах (німці вважали, що цієї освіти для українців достатньо). Після смерті Лідії Юхимівни до них приїхала вже старенька тітка, допомагала по господарству, але умови життя були у них важкі. Після звільнення Шестовиці від окупації Микола Федосович ще працював. Організував знову хор, струнний оркестр, їздили на районний огляд до Чернігова. Підводою везли інструменти, а слідом пішки йшли усі учасники з керівником. Зайняли 1 місце, одержали 400 карбованців премії, це на той час великі гроші. Вирішили купити нові струнні інструменти. У школі майже всі учні вміли грати і співати. От уже вмів Микола Федосович навчити! Жив він із дітьми в тій кімнаті, де тепер кабінет директора. Після війни Миколу Федосовича заарештували і вислали кудись. Хто говорив за те, що працював під час окупації та якусь статтю в газету написав, а хто каже, що не виконав доручення по підпільній роботі (може через те, що на його руках було четверо дітей). Точних даних не маємо, але, здається, його засудили на 10 років. Дітей зі шкільної квартири виселили, бо вона знадобилась новому директору. Діти жили на квартирі у Попович Усті. Бідували діти страшенно, та тоді й усі люди бідно жили. Тамара дружила зі мною, ходила з дітьми до нас, ділились з ними чим могли. Тітка Лідії Юхимівни, яка жила з дітьми, занедужала, відтак її син забрав, а вони самі залишилися. Тамара Кондрашевська в 1946 р. одержала паспорт, закінчила у Чернігові курси бухгалтерів (6 місяців) і влаштувалась на роботу в райспоживспілці, а менших забрали в дитбудинки. Людмила Кондрашевська закінчила школу-інтернат і Одеський технікум політзв'язку, працювала в кінотеатрі у Чернігові. Тамара вийшла заміж у Седнів, але життя не склалось, залишилась із сином Олегом. Потім повернувся батько, але без права проживання в Чернігівській області. Микола Федосович позбирав усіх дітей по світу і виїхав у Львів.
З 1945 р. директором школи працював Щербацький Григорщ Степанович - вчитель російської мови і літератури. Його дружин Єфросинія Андріївна - вчителька української мови і літератури Учителем історії був Пекур Григорій Євдокимович, математиком Сезончик Олексій Йосипович, вчителькою хімії й біології - МЄд, відь Софія Матвіївна, німецьку мову викладала Тетяна Федорівна Шестак. У роки окупаціїя до школи не ходила, бо закінчила в 1941 р 4-й клас. А після визволення села, коли почала працювати повна семирічна школа, знову продовжила навчання у 5-му класі. Заняття розпочалися вже в листопаді 1943 р. У воєнні 1943-1944 рр. По кілька місяців працювали аж три вчителі математики (Мотря Кор-ніївна, Проня Євменівна), які довго не затримувались й запустили наші знання з математики. Потім приїхав Сезончик Олексій Йосипович і сказав, що буде давати додаткові уроки скільки буде необхідно. Ми погодились, і він нас підготував так, що склали екзамени успішно. Дуже полюбили математику і згадували завжди його добрим словом. Я закінчила школу (на той час семирічну) у 1946 р. Коли була в першому класі, то було 45 учнів, а закінчувала 7-й клас тільки 8 чоловік. Після окупації до школи прийшло одразу багато учнів, а потім поменшало, бо в школі було холодно, замерзало чорнило. У напівтемряві - по дві шибочки у вікні, решта була забита дошками. Дах теж ледь підлатали. Вдягнутися і взутися не було у що. Зошитів не було, писали на газетах й іншому папері. Тому і відсіялось багато учнів, залишились найбільш витривалі, ті що дуже хотіли вчитися далі. Щоб хоч якось протопити школу, восени підводами возили торф із Киїнського болота. Крім того, ще ж і вдома не було умов готуватися до уроків. Мій батько повернувся з війни вже в 1946 р. інвалідом 2-ї групи. Мати була хвора. Вся домашня робота на нас із сестрою. Санчатами возили дрова з лісу. Сіно косили на полі й у городі. Так й інші жили у воєнні й перші повоєнні роки. Колоски збирали на якісь оладки-Був холод і голод. Ще й розпач - багато батьків загинуло. Діти бідували. У мене були бурки. Мати підшила підошви з голений тарих чобіт. То я взимку ходила до школи, а коли став сніг танути крУг0М калюжі, то неможна було вийти, іншого взуття не було. Ходили тоді до школи городами, де високі межі, а де ямки зі снігом то Надія Медвідь бере мене на плечі і несе. її батько Медвідь Федір Михайлович був під час революції на "Аврорі", а у Другу світову його не взяли за віком. Так от у Наді були чоботи. А ще в Бешун Надії були. От вони мене і носили через калюжі по черзі. Нема вже моїх вірних подруг царство небесне їм. З нашого класу тільки троє залишилось живих. Крім мене, Медвідь Євген Михайлович (мій двоюрідний брат), а ще подруга вірна Ольга Микитівна Хмелинська (дівоче прізвище - Сердюк). Давненько усе те було. Але його не забудеш, не викинеш із життя.Ти живеш, моя школо, і житимеш завжди в серці як свідок моєї неповторної юності. А над тобою, як і в ті далекі часи, вдень і вночі шумлять могутні, повні сил і снаги старі осокори та стрункі тополі.
Джерело: Кирда Н. Зі спогадів про Шестовицьку школу / Ніна Кирда ; записала Наталія Ярошенко // Село над Десною - Шестовиця : збірник статей і матеріалів / відп. ред. О. Б. Коваленко. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2009. - С. 207-211.
Немає коментарів:
Дописати коментар