Сільський фельдшер (Бекеша Сергій Панасович)

   Сергієм Панасовичем його величають цілих пів­віку. І на кожній сторін­ці його життя не раз викарбувано людською вдя­чністю і повагою велики­ми літерами це ім'я та по батькові. Може, хтось за строком давності вже і забув це, а от прізви­ще його ніколи не зітре­ться в пам'яті. І не тому, що воно якесь незвичне для нашого слуху: для багатьох Бекеша — ря­тівник, порадник, просто, як кажуть старі люди, наш «дохтор».
   ...За вікном тоді тихо шелестіла молода яблунь­ка, неначе з своєї чепур­ної крони намагалась ски­нути на ніч денну втому і пил, занесений південни­ми вітрами. Збирався від­почити і господар оселі. Та в цей час почувся стук в сінешні двері і схлипу­вання жінки. Ще й за клямку не взявся, аби впустити до хати нічну гостю, а вже серце віщу­вало щось недобре.
— Панасовичу, ріднень­кий, допоможи, врятуй дочку,— просила-благала у хустину закутана жінка.— Що сталося — не знаю, але помирає. На тебе лиш надія...
   Його «швидка допо­мога» (коробочка з по­трібним інструментом), як завжди, була під ру­кою. Не так від швидкої ходи, як від почутого ка­латало серце, навіюва­лись різні думки. А тут ще й пісня линула з то­го кутка, де в одній з хат його чекали як Бога... 

Ніч яка місячна.
Зоряна, ясная.
Видно, хоч голки
              збирай.
Вийди, коханая, працею зморена.
Хоч на хвилиночку
                   в гай...

   От яке життя, думав, чимчикуючи. Недарма ж бо кажуть: «Половина світу скаче, а половина — плаче».
   Спів гармошки і соко­витий, гучний голос кот­рогось з парубків розно­сився по гостроверхих соснах, що ростуть від­разу за селом, аж ген до інших сіл. Стати б та послухати. Але...
   Так і не дослухав тоді задушевної пісні, а от сповідь дівчини, що врі­залась в душу і серце назавжди, вислухав всю. її мати сиділа на ослоні біля вікна, однією рукою підперла підборіддя, ін­шою весь час краєм хус­тини витирала почерво­нілі від сліз очі. А вона лежала на печі і пересохлими губами благала одного: смерті.
— Коли я став на при­пічок,— розповідає Сер­гій Панасович,— то від­разу зрозумів що й до чого. Дівчина носила під серцем дитину і до цього часу ніхто про це не знав — не відав. Туго підперезавшись, вона що­дня ховала свій гріх від матері і людей. А тут ось і настав той час, коли...
   Співрозмовник глянув на мене, якось ніяково посміхнувся і мовив: «Нічого не записуйте. Я тоді оживив ту дитину, якої перед тим так впер­то не бажала бачити новоявлена матір. Зараз це вже доросла людина, високоосвічена, інколи приїжджає в рідне село».
   Або такий випадок. В сім'ї Кравченків сталося нещастя: від їдкого ди­му (може, в'юшки перед­часно закрили, чи що) почаділи діти. І тут свою справу зі знанням зробив сільський «дохтор» Бекеша. Всі тоді очуняли.
   А було ще й не таке. У хуторі Ворохівка одна молода жінка не раз мо­чила дитячу голівку у хо­лодну воду (до розмови з сільським фельдшером я такого не знав і не чув), аби позбутися зайвого рота. Коли вже дитинка горіла-палахкотіла від ви­сокої температури, люди переказали в село, що треба медична допомога. Сергій Панасович, як ка­жуть, ноги на плечі і в путь-доріжку. Що від нього вимагалось — зро­бив, але вже було за­надто пізно: не допомог­ла й районна на той час Михаил-Коцюбинська лікарня. Добряче пере­пало тоді Бекеші, навіть погрожувало начальство хтозна чим.
— А чи то я був ви­нен? — неначе жаліється-запитує ветеран меди­цини.— Не забувається таке.

   Як і не викреслюється із пам яті і жоден ря­док його життєвої біо­графії. Його батьківщи­на— Черкащина. Тільки-тільки повернуло на 16-й, потрапив у народні ополченці. В 1941-му під Києвом рили протитанко­ві канави. Німці йшли чорною хмарою, сіючи горе, біль, смерть. До­велося побувати і в ото­ченні, а коли вирвалися з тих пазурів смерті, шлях проліг на Донбас, а трохи пізніше і в Се­редню Азію. Пощастило тоді влаштуватись на вій­ськовий завод, де пра­цював вночі із такими ж, як сам, підлітками, аби щось перепало поїсти. А вдень — навчався. Зго­дом на Уралі і закінчив військове медичне учили­ще.

   У квітні 1945-го потрапив на Ельбу. Там, у да­леких краях, і зустрів довгождану перемогу над фашизмом. Далеко від батьківського поро­гу знайшов і вірну под­ругу життя — Ірину Ми­хайлівну, котра родом із Пльохова нашого ра­йону.

   У фельдшерсько-аку­шерських пунктах Пакуля, Сивок, Боровиків плі-о-пліч працювали ба­гато років. Він — фельд­шером, вона — акушер­кою. Останні роки Сер­гій Панасович топче сте­жину до свого посагу сам. Бо в Ірини Михай­лівни вже і сили не ті та й роки... А її чолові­кові, хоч і на восьмий десяток повернуло, життя не дає спочинку.

... Тихою ходою по піщаній стежці я зайшов до медпункту. За робо­чим столом сидів над якимись паперами чоло­вік похилого віку з білим ковпаком на голові. Привітались і попливли спогади по вершинах ро­ків у далеку минувшину. А згадати-розказати йому є про що. Адже тільки в Боровиках Сергій Пана­сович працює фельдше­ром уже 39 років.
   Багато чого почув із вуст цієї доброї людини і не зміг відмовити у йо­го проханні: з теплих рук прийняв кілька червоно­боких і дуже смачних яблук. Бо вони, мабуть, з тієї, колись молодень­кої, яблуньки, що нині своїми поважними вітами навіює осінніми вечора­ми приємний сон своєму господарю, ветерану ме­дичної ниви Сергію Па­насовичу Бекеші.

Джерело: Потапенко Г. Сільський фельдшер / Г. Потапенко // Наш край. - 1995. - 11 жовтня. - С. 3.