субота, 17 жовтня 2015 р.

Черниченко Надія Михайлівна


   Черниченко Надія Михайлівна (1938 р.н.) – колишня колгоспниця, нині пенсіонерка із с. Семенягівка (Пакульська сільрада). Вишивати почала з дитинства. Численні високохудожні роботи майстрині давно перетнули кордон України – вона залюбки їх дарувала послам Японії і США, інші розлетілись в Канаду, Польщу, Австралію, Німеччину. Звісно, прикрашають міські квартири дітей і онуків. Картини, ікони, рушники вишиває хрестиком і гладдю, навчила працювати голкою багатьох односельців. Ікона «Микола Чудотворець» не

залишає будинку майстрині, а чимало інших, нею створених, зайняли належне місце у храмі. Довго відпочивав на горищі під сіном давній творець домашнього полотна – дерев’яний ткацький станок. Якось взимку дістала його Надія Михайлівна, і на диво односельцям, вирішила навити кросна. Поряд старша сестра Єфросинія Михайлівна, сидячи на ослінчику, крутить колесо такої ж древньої прядки – перемотує нитки з клубочків на цівки, щоб сестрі зручніше ними скористатися. Не випускаючи з рук човника, Надія Михайлівна згадує: «Звісно, ткали весь час, бо одяг був майже весь домашнього виробництва, із полотна. Вирощували льон і коноплі, але цього було мало, то крали в колгоспі. Мусили красти, щоб голими не ходить, бо купити одягу ніде було, а коли й з’являлось дещо в продажу – не мали грошей. Льон спочатку вимочували в копанках, а коноплі розстеляли на стерні, щоб треста перегнила. Потім терли на терниці. Наступна операція –тріпання на дошці, що звалась трепло. Робили куделі, надівали на гребінь і пряли з них нитки. У мене зберігся гребінь ще від мами, дід мій зробив вручну із клена – зубці, як струни, дзвенять. І прядка майже в кожній хаті була, без неї ніяк нитку не зробиш. А потім нитки насновували на просінь (станок) і ткали полотно. Я б залюбки навчила когось із молодих, хай би знали ремесло, щоб не забулося, та ніхто не хоче. Кажуть, зараз все купити можна, навіщо морочитись. Добре, що онуків маю гарних, живуть у Києві, а цікавляться всім народним, історію сім’ї вивчають, дивляться, учаться як воно робиться. Кажуть, заберуть колись станок собі в Київ».

Джерело: Літопис доль та днів минулих. Ч. 1. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2013. - С. 481-482.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар